«Чорнобиль» Юрій Щербак

Читати онлайн повість Юрія Щербака «Чорнобиль»

A- A+ A A1 A2 A3

Я задумала серію статей для "Літературної України". Перша була про неполадки на будівництві. Ну, а друга... а друга обов'язково була б про експлуатаційників. Про моральний клімат на Чорнобильській АЕС. Будемо говорити чесно: кращі кадри з будівництва йшли в дирекцію. Задля зарплати. Дирекція навіть переманювала добрих спеціалістів. Якщо поставити куратором досвідченого будівельника— то він же знає це будівництво "від" і "до". Він цінний кадр. Куратор — це той, хто перевіряє, як йому будують. А на будівництві на той час було безгрошів'я. Недарма багато хто ставав шабашником, навіть кваліфіковані будівельники. Адже як зараз, під час ліквідації аварії, ці будівельники працюють? Я в газеті прочитала, що вони за місяць виконали річний план. Адже їм ціни немає, цим людям. Вони можуть працювати і хочуть.

Так ось, багато хто йшов у дирекцію. Але згодом приходили до мене в редакцію і скаржилися: "Боже, як люди чесно працюють на будівництві і який важкий моральний клімат на станції. Начебто прийшов зайняти чуже місце. Кар'єризм, боротьба за місце, за посаду".

— А вони багато заробляли?

— Звичайно. Триста карбованців і більше. План завжди перевиконували, "прогрес"... Притому якщо в "брудній" зоні — там талони на харчування, там пайки, путівки, всі пільги, яких нема чомусь —я не знаю — чому? — на будівництві. І квартири на АЕС давали швидше, ніж на будівництві, хоча будують будівельники, та об'єкт важливий, і співвідношення квартир виходило (я не пам'ятаю точно) десь близько семидесяти відсотків дирекції і тридцять — будівельникам.

— Яку головну проблему ти порушила б у своїй статті? Що б ти у ній сказала?

— Що люди повинні вірити. Я підлегла — повинна вірити своєму редактору. Вірити. Щоб я була з ним разом. Вірити в його авторитет, в його кваліфікацію. У його компетентність. Те саме має бути і в робітників. Якщо в адміністрації люди чесні, порядні, принципові, то, звичайно, і робітники намагаються бути такими ж. А коли комусь усе дозволене, а комусь ні, виникає не заздрість навіть, а душевний дискомфорт. Люди міркують: "Ну, скільки можна жити дурником, коли поруч живуть добре — живуть, як хочуть. Робітників закликають до чесної праці, до ентузіазму, а самі... унітази собі забирають чеські з готелю. Там ставлять свої, а собі несуть оці..." Адже містечко невелике, і будь-який промах, будь-яке моральне падіння керівника стає відомим дуже швидко. І все це обговорюється, обсмоктується, поширюються чутки, плітки, тим більше, що критику затискали капітально.

З дисципліною зовні все було нібито добре. Кожний боявся — саме боявся — піти раніше. Але йшов, коли його не бачили. Боявся запізнитися, але запізнювався, коли його не бачили. Усе йшлося до розхитування таких міцненьких стрижнів у людях, усе розхитувалося. І недарма, коли сталася аварія, виявилося, що винне не лише керівництво, а й ті оператори, які...

І ось та стаття, яку я задумала, показала б, який зв'язок існує між дисципліною та порушенням елементарних правил техніки безпеки. Уявляєш — можна було побачити людину, яка сидить на щиті управління. Там, де кнопочки, важільці.

— Як це можна сидіти на щиті управління?

— А ось так. Він узяв та й присів. Він може сісти на щит управління. Запросто. Зараз як люди кажуть? "Спрацьовувало те, що системи дублювали одна одну. Вони захищали людей". Усі вірили в системи. А вони не захистили. І не захистили тому, що ми дожили до того — саме ми, не хтось там, я навіть не адміністрацію звинувачую, а ми, люди,— дожили до того, що роздвоїлися. Одна половина каже, що треба отак робити, треба чесно працювати, а друга: "А навіщо, коли інший цього не робить?"

На базі ЧАЕС працювала комісія з атомної енергетики. Я була на засіданнях, часто відвідувала АЕС. Навіть для нашої газети не було постійної перепустки. Дирекція не давала, щоб, боронь боже, не написали критичний матеріал. А коли маєш намір написати щось хороше — тобі все покажуть. Тільки треба було наперед сказати в парткомі, куди йдеш, з якою метою.

Були там і зупинки з вини персоналу. Були й "свищі" в паропроводах. До чого ж психологія наша викривлена: коли приходить іноземна делегація — вони цього бояться. Розуміють, що не можна. А у нас до цього так ставляться: "Ну, свистить, ну й бог з ним!"

Після статті казали, що я передрекла аварію. Нічого я не передрікала, не дай боже бути Кассандрою — провісницею таких лих... Але в душі, якщо бути чесною, я завжди цього боялася. Не було спокою. Боялася, бо говорилося одне, а насправді було зовсім інше. Говорили про це люди, говорили з відділу техніки безпеки. Коли я почала боятися? Якось до мене підійшли, принесли документи, показали цифри, факти тощо — те, чого взагалі я не знала, та писати тоді у мене не вистачило сміливості. Знала, що таке зовсім не буде надруковане.

І боялася. І завжди хотіла поїхати — чесно вже скажу — і вивезти дитину. У мене десятирічна донька, вона хворіє".

АВАРІЯ

У травні 1986 року в одній київській лікарні я познайомився з цими молодими людьми: Сергієм Миколайовичем Газіним, двадцятивосьмирічним старшим інженером управління турбінами; Миколою Сергійовичем Бондаренком, апаратником повітророзділення на азотно-кисневій станції, двадцяти дев'яти років, Юрієм Юрійовичем Бадаєвим, інженером, тридцяти чотирьох років. Усіх єднало не лише те, що лежали вони в одній палаті, поступово виходячи з того тяжкого стану, у якому лягли в клініку, а й щось суттєвіше, що круто розділило їхнє життя на дві частини: до і після аварії. Тієї фатальної ночі усі вони працювали на АЕС, перебували у безпосередній близькості від аварійного блока.

Рівними голосами, докладно розповідали вони, як усе сталося: як два потужних поштовхи стрясли будівлю станції, як "вирубило" світло і все поринуло в клуби пилу і пари — тільки сполохи коротких замикань освітлювали зал, в якому містився блоковий щит — центр усього контролю Лише час від часу їхні зовні спокійні розповіді уривалися глибоким зітханням чи болісною паузою, коли насувалися спогади ТІЄЇ НОЧІ.

Юрій Юрійович Бадаєв, працював тієї ночі на інформаційно-обчислювальному комплексі СКАЛА.

"СКАЛА —мозок, очі і вуха станції. ЕОМ робить необхідні операції і розрахунки і все подає на блоковий щит управління. Коли СКАЛА зупиняється — вони як сліпі кошенята.

Посада моя — електрослюсар. Дивно? Але це так. За освітою я інженер-електронник. Звичайно на обчислювальних центрах працюють електронники, але у нас чомусь називається "електрослюсар".

Усе сталося дуже просто. Був вибух, я був на зміні за сорок метрів від реактора. Ми знали, що проводяться випробування. Випробування робилися за наперед підготовленою програмою, ми цю програму відстежували. Обчислювальна наша машина реєструє всі програмні відхилення і записує їх на спеціальну стрічку. Відстежували режим роботи реактора. Все було добре. І надійшов сигнал, який означав те, що старший інженер управління реактором натиснув на кнопку повного погашення реактора.

Буквально через п'ятнадцять секунд — різкий поштовх, і ще через кілька секунд — поштовх потужніший. Гасне світло, і відключається наша машина. Але подали якесь аварійне живлення, і з цієї миті ми почали рятувати наше устаткування, бо наша інформація потрібна всім. Більше того — це найважливіше, це діагностика розвитку аварії. Тільки-но подали живлення, ми почала боротися за живучість машини.

Одразу після вибуху ми зовсім нічого не відчули. Річ у тому, що нашій ЕОМ створюються тепличні умови, підтримується температура двадцять два — двадцять п'ять градусів, постійно працює нагнітальна вентиляція. Нам удалося запустити машину, накрити "шафи" (тобто ЕОМ.— Ю. Щ.) від води, що в цей час стала литися зі стелі. Машина працювала, діагностика тривала. Що вона реєструвала — важко було зрозуміти. Лише тоді ми подумали: що ж таки сталося? Треба вийти подивитися. Отож коли ми відчинили наші двері, ми нічого не побачили, крім пари, пилу і такого іншого. Але в цей час десь відключилися "шафи", які контролювали реактор. Ну, це свята святих, ми мусимо все зробити, щоб контроль був. І я мав зійти на двадцять сьому позначку, де стоять "шафи". Позначка — це мовби поверх. Я кинувся звичайним шляхом, але потрапити на позначку вже було неможливо. Ліфт був зім'ятий, сплющений, а на східцях валялися залізобетонні блоки, якісь баки, а головне — там не було освітлення. Ми все ще не знали ні масштабів аварії, нічого. Я все-таки хотів туди потрапити і навіть побіг по ліхтарик. Та коли повернувся з ліхтариком, я зрозумів, що не проберусь... Вода лилася з дев'ятого поверху, добряче лилася. Ми знімали запасні щити і накривали наші ЕОМ, щоб їх уберегти, щоб працювала СКАЛА.

Потім ми дізналися про масштаби аварії — мені самому довелося в цьому пересвідчитись. Буквально за кілька, хвилин до аварії до нас заходив Шашенок. Ну, це один з тих двох хлопців, які загинули. Ми розмовляли з ним, як з вами, він прийшов уточнити: "Чи є у вас зв'язок безпосередньо з приміщенням на двадцять четвертій позначці?" Ми сказали: так, зв'язок є. У них там мали виконуватися роботи, адже це був товариш із тих, хто провадив програму випробувань, знімав характеристики. У них в тому приміщенні свої прилади стояли. Він каже: "Хлопці, якщо мені потрібен буде зв'язок, я через вас буду зв'язуватися".— "Будь ласка",— кажемо.

(Продовження на наступній сторінці)