«Чорнобиль» Юрій Щербак

Читати онлайн повість Юрія Щербака «Чорнобиль»

A- A+ A A1 A2 A3

Дивним чином назва містечка Чорнобиль майнула в історії Великої Французької революції: в період якобінської диктатури уродженка Чорнобиля, 26-річна красуня полька Розалія Любомирська-Ходкевич, тридцятого червня 1794 року була гільйотинована у Парижі за вироком революційного трибуналу, будучи обвинуваченою у зв'язках з Марією-Антуанеттою та іншими членами королівської сім'ї. Під іменем "Розалія з Чорнобиля" ця блакитноока блондинка увічнена в записах сучасників...

Стародавній Чорнобиль дав свою гірку назву ("Чорнобиль"— полин звичайний) потужній атомній електростанції, будівництво якої було розпочате в 1971 р. В 1983 р. працювало чотири енергоблоки потужністю чотири млн. кВт. Багато хто не лише за кордоном, а й у нашій країні і досі, численних публікацій та телевізійних передач, не зовсім ясно чи зовсім неясно розуміють, що Чорнобиль, залишившись скромним райцентром сільського типу, в роки, які передували аварії, майже не мав жодного стосунку до атомної електростанції. Головною ж столицею енергетиків молоде, бурхливо зростаюче місто Прип'ять за 18 кілометрів на північний захід від Чорнобиля. У випущеному 1986 року київським видавництвом "Мистецтво" фотоальбомі "Прип'ять" (фото і текст Ю. Євсюкова) сказано:

"Його назвали Прип'яттю по імені повноводної красуні річки, яка, примхливо звиваючись блакитною стрічкою, єднає білоруське та українське Полісся і несе свої води до сивого Дніпра. А своєю появою місто завдячує спорудженням тут Чорнобильської атомної електростанції імені В. І. Леніна.

Перша сторінка літопису трудової біографії Прип'яті написана четвертого лютого 1970 року, коли тут було забито будівельниками перший кілочок і вийнято перший ківш землі. Середній вік жителів юного міста становить двадцять шість років. ІЦороку тут народжується понад тисячу малят. Лише в Прип'яті можна побачити парад колясок, коли увечері мами й тата гуляють зі своїми малюками… Прип’ять упевнено крокує в майбутнє. Промислові підприємства нарощують виробничі потужності. У найближчі роки буде збудовано енергетичний технікум, ще одну середню школу, Палац піонерів, молодіжний клуб, торговельний центр, критий ринок, готель, нові будівлі авто — і залізничного вокзалів, стоматологічну поліклініку, кінотеатр з двома кінозалами, магазин "Дитячий світ", універсам та інші об'єкти. В'їзд до міста прикрасить парк з атракціонами. За генеральним планом у Прип'яті проживатиме близько вісімдесяти тисяч жителів. Поліський атомоград буде одним з найкрасивіших міст України".

Барвистий цей альбом подарував мені у порожньому головному адміністративному будинку Прип'яті, у її "білому домі", Олександр Юрійович Єсаулов — заступник голови Прип'ятського міськвиконкому, один з героїв нашої повісті. Ми ходили з ним вимерлими коридорами, зазирали до спорожнілих кабінетів: зсунуті меблі, розкидані на підлозі папери, відімкнуті сейфи, купи порожніх пляшок з-під пепсі-коли у приміщеннях, де засідала Урядова комісія (на згадку я зняв з дверей папірці з квапливими написами — хто де розміщається), підшивки газет, розгорнуті на даті "25 квітня", засохлі квіти у вазонах... І понад усім запаморочливий запах дезинфекції, щоб не розплоджувалися щури.

Цього дня ми з Єсауловим були єдиними жителями залишеного красеня міста. Ми й кілька міліціонерів з патрульної служби, які охороняли кинуті мешканцями будинки. А в'їзд до міста прикрашав не парк з атракціонами, а щільна загорожа з колючого дроту, оснащена системою сигналізації, аби непроханим мародерам не захотілося пробратися сюди, в Зону, поживитися радіоактивними речами, полишеними в тисячах квартир. Було й таке.

ПЕРЕД АВАРІЄЮ

Рівно за місяць до аварії, двадцять сьомого березня 1986 року, у газеті "Літературна Україна" — органі Спілки письменників України — з'явилася стаття Л. Ковалевської "Не приватна справа". Треба сказати, що газета вже кілька років вела постійну рубрику "Пост "Літературної України" на Чорнобильській атомній", висвітлюючи різні події життя АЕС. Стаття, якій судилося викликати таку сенсацію у всьому світі (після Чорнобиля її наввипередки цитували західні засоби масової інформації), спершу не привернула до себе уваги: київські письменники готувалися тоді до звітно-виборних зборів, і переважна більшість їх набагато сильніше цікавилася майбутніми персональними змінами всередині організації, аніж справами на АЕС.

Ніякого стосунку до експлуатації четвертого блока Чорнобильської АЕС стаття Л. Ковалевської не мала, хоча багато хто, знаючи про статтю лише з чуток, досі впевнений у протилежному. Авторка зосередила вогонь критики, дуже професійної і безкомпромісної — на будівництві п'ятого блока, строки спорудження якого були зменшені з трьох до двох років. Л. Ковалевська наводила кричущі факти безвідповідальності і бракоробства: так, в 1985 році постачальники недодали 2358 тонн металоконструкція. Але й те, що доставили, найчастіше було браковане. Далі, 326 тонн щілинного покриття на сховище відпрацьованого ядерного палива надійшло з Волзького заводу металоконструкцій з браком. Близько 220 тонн бракованих колон надіслав на монтаж сховища Кашинський ЗМК.

"Адже працювати так неприпустимо! — закінчувала свою статтю Л. Ковалевська.—...Своєчасне введення чергового енергоблоку не є приватною справою будівельників Чорнобильської АЕС. Адже прискорення — це й наша активність, ініціатива, заповзятливість, свідомість, наше ставлення до всього, що робиться в країні". Чесно кажучи, коли я прочитав цю статтю (а прочитав її, як і багато хто, лише після аварії), я подумав, що написав її досвідчений інженер, така собі сива жінка в окулярах, яка з'їла зуби на всіх оцих прісних будівельних термінах і нормах. Як же я був здивований, коли Любов Ковалевська виявилася молодою жінкою, журналісткою Прип'ятської газети "Трибуна енергетика", талановитою поетесою.

Дивні в неї очі — світлі, з жорсткими цятками зіниць: інколи видається, що погляд її сягає кудись далеко, чи в минуле? в майбутнє? — та буває тоді він дуже сумний. Голос трохи хрипкий — вона багато курить.

Отже, Любов Олександрівна Ковалевська: "У чому тільки мене не звинувачували після того, як вийшла ота стаття в "Літературній Україні". І в некомпетентності, в тому, що недоучка (вирази, щоправда, вживали більш м'які, але зміст такий) і що сміття з хати винесла, що пишу в київські газети, бо роблю собі ім’я.

У нас тільки коли трапиться неймовірне — тільки тоді люди повірять, зрозуміють.

Ми, наша газета "Трибуна енергетика", писали переважно про проблеми будівництва, а в Прип'ятському міськкому партії, хотілося, щоб охопили неосяжне, щоб писали про все, при місто — адже це була єдина газета в місті. Але ми працювали втрьох, не було свого транспорту, а оббігати таке велетенське будівництво цим бідним жінкам — хіба це можливо? І не просто оббігати, а й повернутися до редакції. Боронь боже, хтось подзвонить — і когось нема в редакції — значить, не працюють.

Спочатку я була редактором, та коли конфлікт загострився, знову пішла на посаду кореспондента,— у міськкомі з полегшенням зітхнули. Оскільки я завжди обстоювала право газети на самостійність думки, аналізу, доказів і висновків.

Статтю для "Літературної України" написала за один вечір.

— Скажи, чи не було такої ситуації: журналіста, який бореться за правду, переслідує начальство?

— Щодо будівництва було б несправедливо так сказати. А от щодо міськкому чи дирекції АЕС, то так. У міськком я не ходила, думку про статтю не випитувала, але чутки ширились. Достовірні. Я дізналася, що збираються викликати мене на бюро. Могли виключити з партії.

Але тут сталася аварія...

Я вважаю, що однією з причин авари на Чорнобильській АЕС була ненормальна обстановка, яка там склалася. "Випадкова" людина втрапити туди не могла. Хай би вона мала виняткову голову чи була б першокласним спеціалістом. Тому що в дирекції працювали цілі династії, сімейність процвітала. Там висока зарплата, вони одержували за шкідливість, проходили по "брудній сітці". Робітники навіть писали про те, що там цілковита сімейність. Друзі, знайомі. Коли одного критикують — всі одразу кидаються на його захист, не розбираючись навіть у суті.

Коли завинить простий робітник — його покарають. Та коли адміністрація, верхівка — їм усе сходить. Дійшло до того, що адміністрація могла не вітатися, могла розмовляти з робітниками зверхньо, могла їх кривдити, ображати. Амбіції росли незмірно. Це була неначе держава в державі. Не враховували вони того, що люди ж не можуть не бачити всього цього... І люди приходили в редакцію, просили: "Не називайте тільки, розумієте, мене виженуть з роботи, мене з'їдять, але ж ви можете, ви журналісти, напишіть про це". Відмовити? Та нема такого права у журналіста — бути боягузом. І зробити нічого не можна, бо людину не можна назвати.

Коли я була редактором, я не носила матеріали на погодження. Я не знаю, правильно чи неправильно робила, але не носила. Я відповідала за свої статті. Я несу відповідальність сама — і як комуніст, і як журналіст.

(Продовження на наступній сторінці)