«Чорнобиль» Юрій Щербак

Читати онлайн повість Юрія Щербака «Чорнобиль»

A- A+ A A1 A2 A3

Взяти хоча б старого пожежника, "діда" — Григорія Матвійовича Хмеля, по-селянському некваплива розповідь якого тут наводиться: він і двоє його синів-пожежників потерпіли під час аварії на АЕС і лежали в різних лікарнях Москви та Києва, дружина була евакуйована з села біля Прип'яті до Бородянського району і продовжувала працювати — готувала їжу і возила її механізаторам у поле... Які наші літературні чи побутові, часто дрібні й мізерні, проблеми могли зрівнятися з драмою цих людей, котрі поводилися з високою людською гідністю? Слухаючи розповідь розважливого українця Хмеля, я чомусь пригадував гоголівського "Тараса Бульбу". Після того, що я дізнався і побачив у Чорнобилі, був час — здавалося, що ніколи не візьмуся за перо: всі традиційні літературні форми, всі тонкощі стилю та хитромудрощі композиції,— все здавалося мені безмежно далеким від правди, штучним і непотрібним. За кілька днів до аварії я закінчив роман "Причини і наслідки", що повістує про лікарів лабораторії особливо небезпечних інфекцій, які ведуть боротьбу з такою смертельною хворобою, як сказ: і хоча деякі ситуації роману через дивний збіг обставин виявилися співзвучними з тим, що довелося побачити (при несумірності масштабів всього того, що відбувалося, звичайно), роман якось дуже швидко згас у моїй свідомості, відсунувся кудись назад, у "мирний час".

Все поглинув Чорнобиль.

Ям гігантський магніт, вабив він мене до себе, хвилював уяву, змушував жити Зоною, її дивною, викривленою дійсністю, думати лише про аварію та її наслідки, про тих, хто бореться зі смертю в клініках, хто намагаються приборкати атомного джина у безпосередній близькості від реактора. Мені здавалося підлим, неможливим стояти осторонь подій, що завдали моєму народові такого лиха. Довгі роки перед квітнем 1986 року переслідувало мене почуття провини — провини за те, що я, корінний киянин, письменник, лікар, пройшов поза трагедію свого рідного міста, яка сталася на початку шістдесятих років: мокрий пісок і вода, що накопичилися у Бабиному яру, з якого власті хотіли зробити місце для розваг (!), прорвали дамбу і ринули на Куренівку, причинивши численні руйнування та людські жертви. Довгі роки мовчала українська література (і я разом з нею) про цю катастрофу, і лише недавно Олесь Гончар у оповіданні "Чорний Яр" та Павло Загребельний у романі "Південний комфорт" звернулися до подій того страшного передвесняного світанку... Чому ж я мовчав? Адже міг зібрати факти, свідчення-очевидців, міг знайти і назвати винуватців нещастя... Не зробив цього. Мабуть, не доріс тоді до розуміння якихось дуже простих, дуже важливих істин. Та й час був такий, коли б крик мій не помітили — був він тонший за комариний писк: за плечима тоді були лише перші публікації в "Юности", "Литературной газете", і ще тільки писав я свою першу повість "Як на війні"... Усе це кажу не для виправдання, а заради істини.

Чорнобиль я сприйняв зовсім інакше — не лише як своє особисте нещастя (мені в принципі нічого не загрожувало), а як найважливішу після Великої Вітчизняної війни подію в житті мого народу. Ніколи не простив би собі мовчання. Правда, виступаючи спочатку як спеціальний кореспондент "Литературной газеты", бачив своє завдання я досить вузько: розповісти про лікарів, які брали участь у ліквідації наслідків аварії. Але самий хід життя змусив мене поступово розширити коло шукань, зустрітися з сотнями найрізноманітніших людей — пожежниками й академіками, лікарями й міліціонерами, вчителями й експлуатаційниками АЕС, міністрами і солдатами, комсомольськими працівниками і митрополитами, американським мільйонером і радянськими студентами.

Я слухав їхні розповіді, записував голоси на магнітофон, потім, розшифровуючи вночі ці записи, ще і ще раз вражався правдивістю та щирістю їхніх свідчень, точністю деталей, влучністю міркувань. Переводячи ці магнітофонні записи в текст, я намагався зберегти і будову мови, і особливості термінології чи жаргону, й інтонацію моїх співрозмовників, вдаючись до редагування лише в крайньому разі. Мені здавалося дуже важливим зберегти документальний, невигаданий характер цих людських сповідей.

Мені хотілося, щоб збереглася правда.

Я усвідомлюю всю неповноту матеріалів, пропонованих читачеві: свідчення очевидців, що наводяться тут, стосуються переважно першого, найважчого етапу аварії; адже є що розповісти і про будівництво саркофага, і про дії, пов'язані з дезактивацією місцевості, і про пошуки інженерів та вчених, і про зведення на Київщині в найкоротші строки 52 нових сіл для евакуйованих, і про те, як держава компенсувала матеріальні втрати потерпілим, і, звичайно ж, про самовіддану працю медиків у Зоні та поза нею. Скільки надзвичайно цікавих людських доль, скільки невідомих героїв! Але я не вважаю свою роботу завершеною і продовжую збирати матеріали, щоб завершити цю повість.

ЦЕ ГІРКЕ СЛОВО ЧОРНОБИЛЬ

Чорнобиль.

Невелике миле провінційне українське містечко, занурене в зелень, все у вишнях та яблунях. Улітку тут любили відпочивати багато киян, москвичі, ленінградці. Приїздили сюди надовго, нерідко на ціле літо, з дітьми і домочадцями, винаймали "дачі", тобто кімнати в дерев'яних одноповерхових будиночках, готували на зиму соління і варення.

Збирали гриби, яких удосталь було у тутешніх лісах, загорали на сліпучо-чистих піщаних берегах Київського моря, рибалили. І здавалося, що навдивовиж гармонійно і нерозривно зжилися тут краса поліської природи і сховані в бетон чотири блоки АЕС, розміщеної неподалік на північ від Чорнобиля.

Здавалося...

Приїхавши до Чорнобиля на початку травня 1986 року, я (та хіба лише я?) неначе зазирнув у дивний, неймовірний світ Задзеркалля, забарвлений у невидимі і від того ще зловісніші тони підвищеної радіоактивності. Побачив те, що напередодні ще важко було уявити навіть у найфантастичніших снах, хоча взагалі усе мало досить буденний вигляд. А згодом, у наступні приїзди, все уже здавалося звичним...

Але вперше...

Це було місто без жителів, без дзвінких голосів дітлахів, без звичайного повсякденного, по-районному неквапливого життя. Наглухо позачинювані віконниці, замкнені й опечатані всі будинки, установи і магазини. На балконах п'ятиповерхових будинків біля пожежної частини стояли велосипеди, сушилася білизна. У місті не лишилося свійських тварин, вранці не мукали корови, лише бігали здичавілі собаки, кудкудакали кури та пташки безтурботно щебетали в листі дерев. Пташки не знали, що запилюжене листя стало в ті дні джерелом підвищеної радіації.

Але, навіть залишене жителями, місто не було мертве. Воно жило і боролося. Тільки жило за суворими і абсолютно новими для всіх нас законами надзвичайного стану атомної епохи. У місті і довкола нього було зосереджено велику кількість техніки: стояли потужні бульдозери і трактори, автокрани і скрепери, канавокопачі і бетоновози. Напроти райкому партії, поруч з пам'ятником Леніну, завмер бронетранспортер, з якого визирав молодий солдат у респіраторі. Під плямистими маскувальними сітками розташувалися радіостанції і військові вантажні машини. А перед райкомом і райвиконкомом, звідки здійснювалося керівництво всією операцією, стояли десятки легкових автомобілів — чорні "Волги", "Чайки",— так, ніби тут йшла нарада на високому рівні. Частину цих машин, що "набрали" радіацію, довелося потім лишити назавжди в Зоні... На підступах до Чорнобиля працювали численні пости дозиметричного контролю, на яких суворо перевірялися автомобілі й трактори; на спеціальних майданчиках солдати в зелених костюмах протихімічного захисту дезактивували техніку, що вийшла із Зони. Поливальні машини безупинно і щедро мили вулиці Чорнобиля, і стояли численні регулювальники ДАІ, мовби на рухливих київських магістралях у передсвяткові дні.

Яка ж історія цього містечка, якому випало увійти в літопис XX століття?

Переді мною невелика і — як би точніше висловитися — старомодно видана книжечка, що вийшла понад сто років тому, в 1884 р., під назвою, вельми привабливою для сучасного читача: "Місто Чорнобиль Київської губернії, описаний відставним військовим Л. П.".

Автор з пунктуальністю істинно військової людини, яка, перебуваючи на дозвіллі, не знала, що б таке корисне зробити, вивчив географію, історію та економіку цього заштатного містечка, розташованого за сто двадцять верст на північ від Києва. "Давні історики розповідають,— пише Л. П.,— що коли великий князь київський Мстислав, син Мономаха, в 1127 р. послав своїх братів проти кривичів чотирма шляхами, то Всеволоду Ольговичу було наказано йти через Стрежів до м. Борисова. Стрежів вважався найпівденнішим містечком Полоцького князівства, куди Рогвольд близько 1160 року посадив Всеволода Глібовича. За цього князя Стрежів, згодом названий Чорнобилем, вважався удільним князівством.

В 1193 р. у літописі Стрежів уже називається Чорнобилем. Записано: "Князь Вишгородський і Туровський, Ростислав — син великого князя київського Рюрика (княжив від 1180 до 1195), "ъха съ ловомъ отъ Чернобыля въ Торцийский".

Автор докладно виписує складні шляхи історії Чорнобиля— хто лише не володів ним. Наприкінці XVII століття Чорнобиль дістався польському магнату Ходкевичу; аж до самої Жовтневої революції Ходкевичам належало тут понад двадцять тисяч десятин землі.

(Продовження на наступній сторінці)