"На фотографії наша команда "All Stars" виглядає як схема кількісного зростання людства від часів Мальтуса й до наших днів. Ми стоїмо на містках над морем, взявшись за руки,— вся команда, від найменшого до найбільшого. Перший — Максим, другий — Бонді, третій — Юрек, четвертий — Славко, п'ятий — Ілько, шостий — Льоня, сьомий — Льонин батько, який чомусь затесався в нашу компанію, восьмий я (180 сантиметрів зросту, 95 кілограмів ваги). Ми міцно тримаємося за руки, наче жива ланка поколінь, І, здається, ніяка сила не зможе розірвати і розокремити нас. Першим стоїть малий Максим, і я дивуюсь, чому на фотографії в нього немає янгольських крил? Я на власні очі бачив ці білі з золотом крила, вони висять у нього вдома на стіні: можливо, батько, боячись, щоб Максим не заплутався у проводах, яких так багато у місті, забороняє Максимові користуватися тими крилами. А може, є якась не знана мені причина. В усякому разі, щодо янгольського походження Максима сумнівів я не маю. Худеньке тіло й тонку шийку вінчає велика високочола голова: волосся підстрижене під горщик. На обличчі сяють величезні сірі очі — сяють завжди доброзичливістю до всього, що оточує Максима".
Прошу пробачення у читача за самоцитату, але вона просто необхідна: це уривок з мого оповідання "Маленька футбольна команда", написаного 1970 року. Оповідання було присвячене пам'яті молодого київського поета Леоніда Кисельова, який помер від гострого лейкозу. Майже усі герої цього оповідання — реальні люди, хоча й написане воно у гротескно-фантастичній манері. І маленька футбольна команда була, і Юрек, Бонді, Славко, Ілько і, звичайно ж, Максим.
Максим Драч. Син визначного поета України Івана Драча.
Я давно знаю і люблю Максима і насмілююсь запевнити читача, що анітрохи не перебільшував, коли описував його ангельську зовнішність і риси характеру. Мушу сказати, що таким Максим і залишився, незважаючи на всі мутації голосу і на те, що вимахав в худого і тонкого, як жердина, парубка: залишився дуже добрим і дуже світлим хлопчиком, хоча який же сьогодні він хлопчик?
У 1974 р. Іван Драч надрукував книжку "Корінь і крона", що містила цикл віршів, присвячених будівельникам Чорнобильської атомної електростанції та міста Прип'ять. Головне звучання цих віршів було оптимістичне, і це природно: адже саме Іван Драч увійшов — ні, не увійшов, а ракетою увірвався в українську поезію як провісник нових часів, нових могутніх ритмів епохи науково-технічної революції. Є у нього вірші про генетику, кібернетику, фізиків-атомників: глибинні фольклорні, пісенні джерела української поезії якимсь дивовижним чином поєднуються в ньому із загостреним сприйняттям того "дивного світу", до якого стрімко примчала цивілізація XX століття. У вірші "Поліська легенда" річка Прип'ять вела діалог з птахами і рибами, що б'ються у тривозі від атомного сусідства. Річка пояснювала, що Атому "замок із криці будують — і за якихось десяток років по всім світі йому розставлять непохитні атомні трони". Уже в цьому, досить романтичному сприйнятті будівництва Чорнобильської АЕС крізь бадьору тональність вірша прохоплювалася ледь приховувана тривога за долю поліської природи, яка вразила поета своєю первісною чистотою. Ще тривожнішим, інтуїтивно провіденційним виявився інший вірш Драча з того ж циклу: "Марія з України — № 62276: від Освенціму до Чорнобильської атомної", у якому поет розповідав про Марію Яремівну Сердюк, будівницю Прип'яті, людину дивної долі, просту українську жінку, яка пройшла через пекло Освенціму і лишилася непохитною у своїй доброті і любові до людей. "Маленька жіноча доле, ти феніксом над освенцімами злетіла і спалахнула, щоб освітити над Прип'яттю Атомоград",— так завершував цей вірш поет. Які неясні, тривожні гомони народжувалися в його душі в ті дні, коли в краю річок, пісків і сосон лише намічалися перші контури атомної станції, що нависла над Київським морем і Києвом? Чи міг думати Іван Драч, що його синові, Максиму, доведеться стати на боротьбу з атомною бідою Чорнобиля?
Максим Іванович Драч. 22 роки, студент шостого курсу лікувального факультету Київського медичного інституту:
"Про аварію я вперше почув уранці в неділю, 27 квітня. Я працюю в реанімаційному блоці кардіологічного центру в лікарні імені Жовтневої революції. Працюю фельдшером. Старшим куди пошлють. Прийшов я вранці о дев'ятій годині на чергування. О пів на десяту одна жінка (її чоловік — майор внутрішньої служби) сказала: "Мого кудись забрали, наче якась атомна станція вибухнула, але я думаю, що це жарт". Але о дванадцятій дня нам подзвонили і сказали, що в зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС ми разом з відділенням загальної реанімації повинні розгорнути сорок ліжок на четвертому поверсі. Наш блок на другому поверсі. Подався я на четвертий — готувати відділення. Хворих перевели в інші відділення, поміняли постелі, підготували всі медикаменти — кровозамінники та інше. Ніхто не знав, з чим нам доведеться мати справу.
О шостій годині вечора нам сказали, що на пропускнику вже є перші хворі з Прип'яті. Ми пішли їх приймати — наші чергові лікарі, з відділення радіоізотопної діагностики та загальної реанімації. Побачили їх. Це були переважно молоді хлопці — пожежники та працівники АЕС. Спочатку вони пішли нагору зі своїми речами, а потім прибіг переляканий лікар-дозиметрист і кричить: "Що ви робите? Вони ж "світяться"!"
Спустили всіх униз, виміряли і повели їх мити не на пропускник, а у відділення радіоізотопної діагностики, у якому вся вода збирається в контейнери і вивозиться. Це було мудро, бо пропускник не забруднили. Дали їм наші операційні піжами — і в такому вигляді повели нагору.
Перших було двадцять шість чоловік. Я ходив до них нагору.
Ми їх не дуже й розпитували, було не до того. Всі вони скаржилися на головний біль, слабість. Був такий головний біль, що ото стоїть здоровий двометровий хлопець, б'ється головою об холодну стіну й каже: "Так мені легше, так менше болить голова".
Ну, ми одразу почали робити їм гемадез, переливати глюкозу. Усіх одразу поклали на крапельниці, організували це добре. Я бігав між блоком і відділенням. Оскільки я працюю в лікарні вже три роки, всіх знаю, де що взяти, я ходив по системи, різні технічні справи, те й се. Був там мій однокурсник, Андрій Саврин. Він також працює в реанімації, тільки в загальній. Він у принципі того дня не працював, просто зайшов на кафедру забрати своє фотоприладдя. Ну й лишився працювати. Раз треба — то треба. Лікарів і персоналу було там дуже багато.
Хворі сказали нам, що горить, вибухнув реактор, що вантажили пісок, а що там конкретно — не було часу поговорити, та й стан у них такий, що не до розмов.
Чергував я до ранку.
Наступного дня пішов, як звичайно, на лекції в медінститут. Першого травня я знову чергував, але вже у кардіоблоці. Знав, що хворих уже більше і що збираються звільнити для них ще один поверх. Восьмий.
Другого травня по телевізору повідомили, що в район Чорнобиля приїхали Є. К. Лигачов і М. І. Рижков, і я подумав, що без нас, студентів-медиків, не обійдеться, коли вже на такому рівні йде справа. Суто аналітично я вирахував, що набагато легше зібрати організованих студентів, ніж лікарів по лікарнях. А четвертого травня вранці, під час першої лекції, прийшов наш заступник декана і сказав, щоб хлопці збиралися, що об одинадцятій годині ми від'їжджаємо. Я пішов додому, взяв куртку, светр, кросівки, рюкзак, шапку, щось поїсти... Посадили нас у шикарний автобус, який возить інтуристів. Туди їхали добре. А верталися звідти сорок чоловік у автобусі на вісімнадцять місць. Гаразд. Переживемо.
Зібралися ми в медінституті перед від'їздом біля кафедри радіології, там нас усіх виміряли. Обсяг робіт спочатку не був відомий. Казали про роботу в стаціонарах, госпіталях — аж до того, що вантажити землю і копати траншеї. Я взяв з собою два операційні костюми і маски на всякий випадок.
Сіли в автобус, настрій веселий, жартували. Перед від'їздом нам дали калій-йод. Там один приятель нагримав на нас: "Коли ці нероби вже поїдуть?" — то йому на голову хтось через вікно вилив з мензурки той калій-йод, коли автобус рушив. Сміялися страшенно.
Приїхали в Бородянку, в районну лікарню. Нас розподілили по селах, по лікарнях. Підійшов до нас один вельми поважний медичний начальник з Москви, трохи під газом. Розповів, що будемо робити, мовляв, сьогодні починається евакуація тридцятикілометрової зони. Хтось із наших запитує: "А як щодо сухого закону?" Він каже: "Хлопці! Сухого закону у прилеглих районах нема. Пийте, скільки вип'єте. Аби могли працювати. Тільки пам'ятайте, що ви студенти-медики і не падайте лицем у грязюку. Бо вона радіоактивна".
Нас повезли по селах. Перевозили з села в село, залишаючи для посилення медперсоналу. Я потрапив у Клавдієве. Розмістилися в лікарні, у палаті. Ми удвох з приятелем, Миколою Михалевичем з Дрогобича. Поклали речі, це вже було вночі, і поїхали на дорогу. Стали там, щоб контролювати машини, які їхали з Чорнобильського району. У нас був один дозиметр стаціонарний, на кабелі, працював від машини, і два ДП-5 на батарейках було. Вночі години до другої ми простояли, потім головний лікар забрав нас, і до шостої ранку я поспав. А о шостій він каже: "Хлопці, хтось один ходімо зі мною". Я звик на роботі так рвучко вставати, кажу: "Я поїду". Поїхали кудись далеко, на дорогу. Пам'ятаю — поле, а в полі стоять дезінфекційні камери, пожежна машина, стоїть стіл, на столі склянки і хліб. І "швидкі допомоги" — з Полтави і Житомира.
(Продовження на наступній сторінці)