Там ми проводили дозиметричний контроль — перевіряли фон в автобусах, на одягу людей.
Працював я там від сьомої ранку п'ятого травня до десятої години ранку шостого травня. Цілу добу з лишком.
Спочатку руху особливого не було. Літали над нами великі військові вертольоти, у камуфляжі, вони дуже швидко літають. Літали низько над головами, вуха закладало. Рух на дорозі якось пульсував. Велика хвиля пішла з десятої години ранку до першої години дня. Йшли київські автобуси, в основному "Ікаруси", у колоні по сімнадцять — двадцять машин, були автобуси обухівські, новоукраїнські — знайомі всі місця, тому я запам'ятав.
В автобусах сиділи люди. В основному з села Залісся. Це за двадцять кілометрів од Чорнобиля. Тоді ще не всі виїхали, тому що частина людей залишилася в селі — вантажили худобу".
Пам'ятаю, як у ті дні суцільною чередою назустріч тим, хто їхав у район аварії, сунули вантажівки з коровами. Тварини байдуже стояли в купонах, сумно дивлячись на квітучі дерева, побілені до свята хати і паркани, на яскраво-зелену траву і весняну повінь річечок. Виникли дуже складні проблеми з дезактивацією великої рогатої худоби, оскільки шерсть достатньо "набрала" радіоактивної пилюки. Ті ж корови, що встигли попастися по луках і поласувати свіжою травицею, ще й всередину прийняли радіоактивний йод і цезій. Таких тварин убивали на м'ясокомбінатах, а їхнє м'ясо збирали в спеціально відведені для цього сховища-холодильники, де воно мало поступово позбутися радіоактивності, що визначалася йодом-131 — ізотопом з коротким періодом піврозпаду.
М. Драч: "У наших бригадах були ще дівчата-лаборантки, вони одразу брали у людей кров на лейкоцити. У автобусах було багато речей, і ми вимірювали дозиметрами ці речі.
Спочатку утворилися пробки, потім ми пристосувалися так, щоб автобуси пропускати у три ряди, аби не було гармидеру. Один вимірює сам автобус, а двоє — людей. Люди виходили з автобуса, ставали в чергу і по одному підходили до мене. До якогось там рівня ми ще пропускали. Тих, у кого рівень був вищий,— посилали помитися, щоб обтрусили з речей пилюку. Був випадок, коли в одного діда чоботи "лічили" дуже багато. "Та я мив чоботи, хлопці",— каже він. "Ідіть, діду, ще потрусити треба". Пішов, помив чоботи — і в нього вже був набагато менший рівень. Його посилали мити три чи чотири рази.
Майже не було людей віком від двадцяти до п'ятдесяти років. Чому? Нам сказали, що вони або повтікали — було, що й дітей, і батьків своїх кидали,— або залишалися там працювати. Тому йшли переважно старі, згорблені діди й баби та маленькі діти. Ми вимірювали дітям ще й щитовидну залозу. Ми мали наказ, що коли щитовидна залоза в два рази більше від фону лічить, то таку дитину треба госпіталізувати. Я таких не бачив.
Пройшовши контроль, люди знову сідали в автобус. Вважалося, що вони вимиті. їх справді мили. Щоправда, мені траплялися автобуси з високим рівнем. Наші хлопці виловили КамАЗ — аж страшно, що він на собі мав. Він був з Прип'яті. Той КамАЗ відігнали зразу в поле, метрів за шістсот, і кинули.
І отак цілий день йшли колони. Під вечір почали везти майно людей. Окремо везли громіздкі речі. На тракторах "Ковровець" з причепами. Ми спіймали десяток дуже брудних — із запилюженими речами — причепів. їх відправили на мийку.
Уночі ми поставили на столі ліхтар і сиділи в халатах. Йшли окремі автобуси з людьми, доганяли свої колони. Запам'ятав: їде трактор "Беларусь", а в кабіні поруч з трактористом старий дід, його батько, мабуть. Дід везе курку і собаку. І каже ще: "Собаку мого поміряйте". Я кажу: "Діду, витрусіть добре собаку, коли приїдете".
Був ще один міліціонер, молодий хлопець на "газику". Каже: "Куме, поміряй мені радіацію". Я кажу: "Куме, то вилазь". А він: "Куме, не можу вилізти. Я так наїздився, так ту радіацію навивозився, що не можу вийти з кабіни. Давай я тобі ноги виставлю..." Звісив він мені ноги, я поміряв — багато! — і кажу: "Куме, треба чоботи трусити".
Потім, коли закінчилася евакуація, ми робили медогляди, зіставляли дані аналізів крові з іншими даними. Брали на обстеження — в лікарню — тих, хто погано почувався. Я перевозив цих людей.
Шостого травня нам привезли захисний одяг: чорні комбінезони, шапочки, чоботи, респіратори. Сказали, що їдуть кореспонденти.
А восьмого травня нас відправили у Київ. Нам прийшла зміна — приїхали хлопці із стоматологічного факультету.
Ну, десятого травня я пішов на заняття, як звичайно, і повернувся на роботу в Жовтневу лікарню. У травні було багато своїх хворих, інфарктних — очевидно, стрес дався взнаки, ми багато працювали у блоці.
Десь одинадцятого-дванадцятого травня я помітив, що дуже багато сплю і не висипаюся. Я звичайно сплю п'ять-шість годин і висипаюся повністю. А тут сплю по вісім-дванадцять, по чотирнадцять годин — і не висипаюсь. І якийсь розварений, лінивий став. Зробили мені аналіз крові і поклали на восьмий поверх у нашому відділенні".
Пам'ятаю оту палату на восьмому поверсі кардіологічного корпусу, у якій лежали на обстеженні студенти Київського медичного інституту, що працювали на ліквідації наслідків аварії: Максим Драч, Діма П'ятак, Кость Лісовий, Кость Дахно і Володя Бульда. З професором Леонідом Петровичем Кіндзельським ми приїхали у відділення — професор консультував студентів, переглядав їхні історії хвороб, вивчав результати аналізів крові. Згодом Максимові Драчу довелося познайомитися з доктором Гейлом, який на початку червня відвідав Київ.
Зараз Максим Драч і його друзі здорові, їм ніщо не загрожує. Попереду — випускні Іспити.
В оповіданні "Маленька футбольна команда" я передрікав маленькому Максимові Драчу таке майбутнє: "Гадаю, з нього виросте мандрівний філософ, Сковорода XX століття".
Я помилився.
З Максима, без сумніву, вийде чудовий лікар-кардіолог, уважливий і чуйний, який, так само як і Сковорода, нестиме добро людям, але добро, підкріплене новітніми технічними досягненнями медицини XX століття. І буде Максим уже на самому початку своєї медичної діяльності навчений унікальним досвідом, набутим в дні великого народного лиха, коли побачив він, як усе непросто й суперечливо, як високе і низьке сусідить у потоці тривожних подій.
...Після консиліуму ми вийшли з Максимом на простору терасу-балкон кардіологічного корпусу, що стоїть на горі. Звідси відкривався епічний вид на Київ — вічне місто, що розкинулося на придніпровських весняних горбах.
Стояли, дивилися, думали.
Що ж відбувалося в ті дні у Києві? .
ВИД НА КИЇВ
Спекотний травень 1986 року наклав свої нові прикмети на Київ: акуратне місто було в ті дні вимите, вилизане до неймовірної чистоти. Безперервно, щодня снували по місту поливальні машини, поводячи водяними вусами, змиваючи з гарячого асфальту пилюгу, що таїла в собі радіонукліди. Повсюди біля входів до будинків, установ, магазинів і навіть церков лежали мокрі ганчірки, і безконечне витирання взуття стало неодмінною ознакою доброго тону. Так само людними були вулиці міста, та якщо придивитися уважніше,— можна було помітити, що в Києві набагато поменшало дітлахів: у перші дні травня місто кинулось вивозити своїх дітей, як тільки могло,— організовано й неорганізовано, поїздами, літаками, автобусами і "Жигулями". На захід, південь і схід потяглися довжелезні колони легкових автомобілів 3 пожитками на дахах. Їхали батьки, вивозячи дітей, дідусів та бабусь, їхали до родичів і знайомих, а дехто — куди очі бачать, аби подалі від радіації.
У повідомленнях преси тих днів підкреслювалося, що Київ і Київська область живуть нормальним життям. Так, люди не похитнулися перед бідою, люди боролися з аварією та її наслідками — і зовнішній вигляд міста майже не змінився, і внутрішня, найбільш життєствердна сутність його збереглася, бо в ньому спокійно працювали підприємства, транспорт, магазини, інститути, установи, функціонував (щоправда, з деякими перебоями) зв'язок, виходили газети.
...Здавалося в ті дні, що ніколи не зустрічав у місті так багато гарних дівчат, що не було досі такої чаруючої весни в його історії. Ніколи не забуду, як, повернувшись з Чорнобиля, я потрапив у вечірні сутінки, що впали на Київ. Усе було таке звичне: над станцією метро "Лівобережна" темнів силует недобудованого готельного хмарочоса. Навпроти, на стоянці, виблискували верхами кузовів легкові автомашини — ніби косяк різнобарвних рибин прибився на нічліг до цієї піщаної землі. Поїзд метро стрімко наближався до мосту, щоб пірнути у товщу київських гір і прогримкотіти до Хрещатика. Дніпро під метромостом розпирало від повноводдя, його простори, що ховалися в імлі, були по-гоголівськи розлогі й патетичні. На набережній цілувалися закохані парочки, зморені люди поверталися додому — і всі ці прості, звичні картини життя раптом вразили мене до глибини душі, ніби прийшло осяяння, розуміння якогось дуже важливого зрушення, що сталося в свідомості за останні дні. Цей мирний вечір видався мені пронизливо прекрасним, ніби я назавжди прощався з весною, з містом і з самим життям, і незнайомі люди стали мені близькі, а буденність Києва постала в новому світлі.
У тривожному світлі аварії, що сталася зовсім недалеко — всього дві години їзди на автомобілі,— у дні, коли почуття небезпеки було загострене до краю. Згодом це минулося.
(Продовження на наступній сторінці)