Уявіть собі колону в тисячу автобусів із засвіченими фарами, що йде по шосе в два ряди і вивозить з ураженої зони багатотисячне населення Прип'яті — жінок, стариків, дорослих людей і новонароджених малюків, "звичайних" хворих і тих, хто потерпів від опромінення. Уявіть тих, хто залишав своє чисте, молоде, чудове місто, яким пишався, у якому вже пустив коріння, народжував дітей. Їм дали на збирання жорстоко обмежений час, вони залишали свої мешкання (як з'ясувалося згодом — назавжди) і шли в чому були, по-літньому вдягнені, прихопивши найнеобхідніше. Але виявилося, що найнеобхідніше найчастіше було забуте. Розуміння того, що для людини найпотрібніше, найважливіше, прийшло згодом. І потім, коли стало можливим повернутися в свої квартири і забрати деякі речі, що піддавалися жорсткому дозиметричному контролю, люди, мовби прозрівши, кидалися не до "престижних" килимів (ворс килимів набрав дуже багато радіації), не до кришталю, а до тих речей, що становили духовну цінність,— до фотокарточок близьких, улюблених книжок, давніх листів, до якихось смішних, але пам'ятних дрібничок — до того, що складає глибоко особистий і дуже ламкий світ людини, яка живе не лише сьогоднішнім днем, а минулим і майбутнім.
Усі одностайно — і евакуйовані, і лікарі, з якими я зустрівся невдовзі після евакуації,— запевняли, що не було паніки. Люди були мовчазні, зосереджені, інколи перебували в стані шоку і загальмованості, ще не розуміючи, що сталося, і через це відчуваючи дивну безтурботність. Мені траплялися такі. Майже не було сліз, дрібних сутичок, ніхто не качан своїх прав. Тільки в очах застигли біль і тривога.
Колони евакуйованих рухалися на захід, у села Поліського та Іванківського районів, що прилягають до земель Чорнобильського району. Самий Чорнобильський район був евакуйований пізніше — четвертого — п'ятого травня.
Евакуація.
Масовий вихід тисяч людей з насиджених місць порушив безліч складних проблем — організаційних, побутових, моральних. Усе було непросто, і лише рожевою фарбою змальовувати ці події не можна. Звичайно, газети тих днів, розписуючи доброзичливість, з якою зустріли евакуйованих місцеві жителі, не обманювали. Це було, це факт. Українське Полісся, жителів якого називають поліщуками, виявило свої одвічні традиційні народні риси — м'якість і доброту, гостинність і спочутливість, бажання допомогти людині, що потрапила у біду. Але це лише половина правди. Бо кожному повинно бути зрозуміло, який нелад і метушня запанували в Поліському та Іванківському районах на початку травня. Батьки шукали дітей, жінки чоловіків, які в день евакуації працювали на атомній станції, з усіх кінців Союзу в неіснуюче вже відділення пошти міста Прип'яті летіли тривожні телеграми від рідних і близьких...
Пам'ятаю, як у ті дні я зайшов до Іванківського будинку культури — і знову боляче кольнуло в серце, знову пригадалися дні війни: у кімнатах лежали гори спецодягу — білого і сірого, люди юрмилися біля дошки оголошень, займали чергу в інформаційний центр, розпитували один одного про знайомих, жадібно прислухалися до оголошень місцевого радіо. Інформація була на вагу золота. Зірвалося з якорів таке благополучне, спокійне, здавалося б, непорушне мирне життя, понесло його потоком у невідомому напрямку... Те саме відбувалося і в Поліському. Стіни райкому партії стали своєрідним довідковим бюро: тут можна було знайти адреси організацій, евакуйованих з Прип'яті, адреси знайомих, почути останні новини.
Л. Ковалевська: "Наш автобус до Поліського не дійшов. Розмістили нас у Максимовичах. А потім, коли приїхали у Максимовичі, дозиметристи виміряли — там виявилася підвищена радіація. Давай негайно вивозити звідти: Пролунав такий клич — спочатку вагітних і дітей. Уявіть собі стан матері, яка прийшла до дозиметриста, а він у дитини міряє черевички — "брудні", штанці — "брудні", волосся — "брудне"... Коли я відправила свою маму з дітьми в Сибір, мені стало легше.
А восьмого травня, коли приїхала в Київ і Сергій Кисельов, кореспондент "Литературной газеты" по Україні, запросив мене до себе ночувати, я прийняла ванну, включила воду і виплакалася. І за столом плакала. Мені так боляче було за людей, за неправду. Газети писали неправду. Може, я вперше віч-у-віч зіткнулася з цим... Знати реальну суть речей і читати такі бравурні статті — це потрясіння страшне, це душу вивертало..."
А. Перковська: "Після евакуації я ще залишалася в Прип'яті. Уночі, коли всі вже виїхали, я вийшла з міськкому — місто затемнене. Воно взагалі було чорне, розумієте. Ніякого світла ніде не було, вікна не світилися... На кожному кроці стоїть воєнізована міліція, перевіряє документи. Я коли вийшла з міськкому, дістала посвідчення, так і дійшла до свого під'їзду. Прийшла — у під'їзді також світла нема, зайшла — в темну ніч — на четвертий поверх. У мене квартира затишна, але квартира нібито вже не моя. Так це страшенно вражає.
У понеділок, двадцять восьмого, виїхали ми у Варовичі — проводити партійні збори. Пробули там цілу ніч. Тільки-но приїхала, ми почали переписувати по сільрадах людей. Неясностей безліч. Зібрали врешті комуністів, а потім комсомольців. А наступного дня я їздила у Поліське, повернулася у Варовичі, потім мене забрали в Іванків — там організували штаб, там були наші люди: від міськкому партії Трянова, Антропов, Горбатенко, від виконкому — Єсаулов, від міськкому комсомолу — я.
Там працювала з восьмої ранку до дванадцятої години ночі — і в штабі, і по селах їздила. Натовпи людей, одні шукають своїх дітей, інші — внуків...
Справа у тому, що не було ніякої схеми вивезення, і ми не знали, у яких селах які розміщені прип'ятські будинки чи мікрорайони. Я досі не розумію: за якою схемою вивозили людей, хто куди виїжджав? У нас у Поліському був списочок дітей. Отож дзвоню в сільраду і запитую: "У вас нема таких і таких батьків? Їх діти шукають". А вони мені можуть сказати: "У нас є отакі й отакі діти, котрі без батьків. Ми взагалі не знаємо, звідки ці діти". Сидиш і дзвониш по всіх сільрадах. Інколи з'ясовувалося, що в отакому селі бабуся добра сиділа з чужою дитиною і нікому нічого не казала...
Треба було вивозити дітей у піонерські табори, потім жінок з дошкільнятами і вагітних жінок. Треба було визначити їхню кількість, куди їх вивозити. Ми проводили комсомольські збори, призначали комсоргів, щоб хоча б реально була людина, на яку можна покластися, з ким можна тримати зв'язок.
Різне було в ті дні. Мені запам'ятався один чоловік. Хотілося б, щоб ці мої слова прочитав той чоловік, щоб у ньому заговорила совість. Було це Першого травня. Прийшла я вранці в інформаційний центр. Ще нікого з наших не було. Стоїть чоловік років сорока восьми і каже: "Ага, так це ви від Прип'ятського міськкому партії?" — "Так, це я".— "Дайте мені списки загиблих". Я кажу: "Загинули двоє: Шашенок і Ходемчук".— "Неправда". Я кажу: "На якій підставі ви зі мною так розмовляєте?" А він кричить: "Звичайно, ви тут красива, квітуча (а я стою в чужому одязі), ви така спокійна, бо вивезли усе з Прип'яті. Ви думаєте, що ми не знаємо? Ми знаємо все!".
Мені в цю мить захотілося одного: посадити цього чоловіка в машину, завезти в мою квартиру і там з ним поговорити...
Його син працював на атомній станції. Тому я й кажу: "Судячи з усього, він перебуває в піонертаборі "Казковий". А він знову кричить: "Як ви зі мною розмовляєте, я шахтар, заслужена людина з усіх боків". Я запитую його: "Звідки ви приїхали?" Він відповідає: "З Одеси".
Дали ми йому машину, він поїхав у "Казковий", знайшов там сина, як я і казала йому, потім щирі подяки, але все це вже не сприймалося. Це запам'яталося надовго. Його поведінка так вибила мене з колії, що я кілька годин не могла отямитись.
Зрозуміло, було багато незгод і труднощів, але я б сказала, що наші, прип'ятські, в основному поводилися гідно".
Евакуація...
Це правда, що проведена вона була організовано і чітко. Це правда, що мужність і стійкість виявили більшість евакуйованих. Усе це так. Але хіба лише цим обмежуються уроки евакуації? Невже знову почнемо тішити себе і заспокоювати напівправдою, закриваючи очі на гіркі істини, що відкрилися в ті дні? Хіба організованістю і дисципліною вдається закрити, заглушити гіркі запитання тисяч людей? Запитання, звернені до тих, хто повинен був керуватися не холодним, байдужим розрахунком боягузливого чиновника, а гарячим серцем громадянина, патріота, комуніста, який відповідає за життя і здоров'я свого народу, за його майбутнє — дітей.
Після опублікування однієї моєї "чорнобильської" статті в "Литературной газете" редакція переслала мені листа. Ось він:
"Пишуть вам робітники з м. Прип'яті (зараз живемо у Києві). Лист цей не скарга, а лише окремі факти, з яких просимо зробити висновки. Наведемо приклади злочинної безвідповідальності службових осіб м. Прип'яті і Києва. Передусім безвідповідальність була виявлена щодо всіх дітей (у тридцятикілометровій зоні), коли цілу добу до евакуації нічого не оголошували, не забороняли дітям бігати і гратися надворі. Ми, знаючи рівень радіації з обов'язку своєї роботи, подзвонили в штаб цивільної оборони міста і запитали: "Чому немає вказівок про поведінку дітей на вулиці, про необхідність перебування їх у приміщенні і т. ін.?"
(Продовження на наступній сторінці)