Нам відповіли: "Це не ваше діло... Рішення прийматиме Москва..." І лише потім (сьомого травня 1986 року) всі дізналися, що рішення вивезти, відправити в Крим дітей (своїх внуків та їхніх бабусь) Високе Керівництво прийняло негайно, і "обрані" діти були відправлені в кримські санаторії першого травня.
Другий приклад безвідповідальності, коли у важкий момент треба було негайно скористатися необхідним майном, приладами по контролю. Необхідне майно виявилося непридатним до користування. Як це оцінити? Чому керівники, обіймаючи високі посади і кілька років підряд одержуючи зарплату (незароблену) не знали дійсного стану речей — з тим же майном ЦО, з іншими неподобствами? Чому не контролювали, а задовольнялися папірцями-звітами про "цілковите благополуччя".
Просимо перевірити Держкомісією все і вжити потрібних заходів, особливо щодо тих болючих питань, де вина в непорядності і в службовій непридатності "великих керівників".
Наша адреса: Київ. Головпоштамт, до запитання. Нікульников С. В., Колесник Д. В., Павленко А. М., Радчук Н. Н.".
(Лист написано у червні 1986 року, коли в евакуйованих прип'ятців ще не було постійних адрес.— Ю. Щ.).
Автори листа порушили разом з іншими одне з найболючіших питань усієї чорнобильської епопеї: про своєчасність і якість заходів для захисту людей від наслідків аварії. Це питання продовжує хвилювати багато тисяч людей, воно досі звучить в довірчих розмовах у вузькому колі, у сім'ї, але чомусь соромливо замовчується у відкритих виступах керівників міського, обласного, республіканського рівнів. Мені думається, що інтереси гласності — цього дуже важливого фактора перебудови нашого суспільства у дусі рішень XXVII з'їзду партії — потребують принципового і відкритого обговорення цієї проблеми. Настав час зняти з неї покривало таємності. Якщо автори листа і ті, хто згодний з ними (а таких десятки тисяч), у чомусь не мають рації, якщо все було зроблено ідеально, то треба це переконливо довести і пояснити. Боюся, однак, що зробити це важко, якщо взагалі можливо.
Я не беру на себе роль судді чи обвинувача — тепер, через багато місяців після аварії, легко розмахувати кулаками. Не хочу ставати в позу всевідаючого прокурора. Але хочеться все-таки зрозуміти — що сталося? Багато прип'ятців (згадаймо розповідь А. Перковської) ніколи не забудуть наради, проведеної вранці двадцять шостого квітня у Прип'яті другим секретарем Київського обкому партії В. Маломужем, який дав вказівку робити все для того, щоб продовжувалося звичайне життя міста, ніби нічого не сталося: школярі повинні навчатися, магазини працювати, молодіжні весілля, призначені на вечір, повинні відбутися. На всі здивовані запитання була одна відповідь: так треба.
Кому — "треба"? В ім'я чого — "треба"? Давайте спокійно обговоримо. Від кого треба було приховувати нещастя? Якими правовими чи етичними міркуваннями керувалися ті, хто приймав це більш ніж сумнівне рішення? Чи знали вони справжні розміри катастрофи? Якщо знали, то як могли давати такс розпорядження? А якщо не знали, то чому поспішили взяти на себе таку серйозну відповідальність? Невже ранком двадцять шостого квітня ще не відомі були рівні радіації, що стрімко зростали внаслідок викиду палива з АЕС? Пригадую, як у травневі дні в одній з київських лікарень довелося побачити жінку, жительку Прип'яті, яка отієї фатальної суботи, як і тисячі інших городян, працювала на присадибній ділянці поблизу Рудого лісу — про нього я вже розповідав. У неї було діагностовано променеві опіки на ногах. Хто пояснить їй, в ім'я чого вона зазнала цих страждань?
А школярі, які, нічого не знаючи, пустували надворі в суботу на перервах? Невже не можна було устерегти їх, заборонити перебувати надворі? Хіба хто-небудь засудив би керівників за таку "перестраховку", навіть коли б вона була зайва? Але ці заходи не були зайві, вони були конче потрібні. Іронія долі — за три дні до аварії у школах Прип'яті проводилися навчання з цивільної оборони. Дітей вчили, як треба користуватися захисними індивідуальними засобами — ватно-марлевими масками, протигазами, робити дезактивацію. В день аварії ніяких — навіть найпростіших — заходів вжито не було.
Через обстановку секретності, що запанувала в Прип'яті одразу після аварії, справа дійшла до того, що навіть відповідальні працівники міськвиконкому та міськкому комсомолу не знали дійсних рівнів радіації протягом двох діб. Вдовольнялися чутками, що повзли по місту, неясними натяками знайомих, багатозначними поглядами дозиметристів... Тим часом активу міста доводилося провадити роботу в тих місцях, де рівень радіації вже був неприпустимо високий. Чи здивуєшся, що в такій обстановці повного "заглушування" інформації чимало людей, піддавшись чуткам, кинулися з міста тією дорогою, що вела через Рудий ліс. Свідки розповідають, як цією дорогою, що вже "світила" на повну силу радіації, йшли жінки з дитячими колясками...
Може, враховуючи незвичайність і несподіваність ситуації, інакше не можна було вчинити? Ні. Спеціалісти запевняють, що можна і треба було вчинити інакше: варто було лише місцевому радіо оголосити про можливу небезпеку, мобілізувати актив міста на вжиття обмежувальних заходів, не випускати на вулицю тих, хто не працював на ліквідації аварії, зачинити вікна, призначити негайну йодну профілактику населенню. Чому ж це не було зроблено?
Очевидно, тому, що доктрина загального благополуччя та обов'язкових і всенеодмінних перемог, радощів і успіхів, що ввійшла за останні десятиліття в плоть і в кров багатьох керівників, відіграла тут фатальну роль, приглушила у них і голос сумління, і веління професійного, партійного, громадянського обов'язку, рятувати людей, робити все, що в людській силі, аби запобігти біді.
Неприваблива у цій ситуації роль колишнього директора АЕС Брюханова, який раніше за інших і краще за інших розумів, що насправді сталося на станції і навколо неї. Ступінь його вини встановлюють органи правосуддя. Але не можна тільки на Брюханова перекладати гріхи інших службових осіб.
Адже є і правосуддя моральне: як могло статися, що прип'ятські лікарі, керівники медсанчастини В. Леоненко і В. Печериця, які одні з перших дізналися про вкрай неблагополучну радіаційну ситуацію (адже ранком у лікарню привезли вже десятки людей з тяжкою формою променевої хвороби), не почали бити на сполох, кричати з трибуни наради вранці у суботу про лихо, що насувається? Невже фальшиво зрозумілі міркування субординації, беззастережного і бездумного виконання "вказівок згори", дотримання недосконалих і жалюгідних службових інструкцій заглушили в їхніх душах вірність клятві Гіппократа — клятві, яка для лікаря є найвищим моральним законом? А втім, сказане стосується не лише до цих, взагалі рядових лікарів, а й до багатьох медиків вищого рівня: згадаймо хоча б колишнього заступника міністра охорони здоров'я СРСР Є. Воробйова. Хоч би як там було, але сьогодні зрозуміло, що механізм приймання відповідальних рішень, пов'язаних із захистом здоров'я людей, не витримав серйозної перевірки. Він громіздкий, багатоступеневий, надто централізований, уповільнений, бюрократичний і неефективний під час стрімкого розвитку подій. Незліченні погоджування і ув'язки призвели до того, що майже доба пішла на те, щоб прийняти цілком зрозуміле рішення про евакуацію Прип'яті.
Евакуація Чорнобиля та сіл району була відтягнута на ще довший строк — вісім днів. До другого травня жоден з найвищих керівників республіки не побував на місці аварії.
Чому ж люди, наділені високою владою, великими привілеями, але ще більшою моральною відповідальністю, які зникли в урочисті дні свят і ювілеїв бути на видноті,— чому ж вони не поділили зі своїм народом його нещастя, чому такими нездоланними виявилися для них оті недовгі кілометри, що відділяють Київ від Чорнобиля? Звідки така моральна черствість щодо своїх земляків?
Набагато пізніше від Чорнобиля сталося лихо на одній із шахт Донбасу. І керівник республіканського рівня, який приїхав туди, виступаючи по ЦТ, не спромігся на прості, людські, співчутливі слова про велике горе, а повідомив, що шахта працює в "нормальному трудовому ритмі"... Що з нами сталося? І коли ж ми знову станемо людьми?
Хай там як, але в Москві швидше, ніж у столиці України, усвідомили, що в Чорнобилі відбувається щось дуже тривожне і надзвичайне, і вжили рішучих, таких потрібних заходів.
Лише відвідання другого травня району Чорнобиля Є. К. Лигачовим та М. І. Рижковим відіграло вирішальну роль у розгортанні додаткових заходів щодо обмеження і подолання розмірів аварії.
Ми сьогодні багато говоримо про нове мислення. Ним мусять перейнятися не лише обранці, ті, що творять міжнародну політику, а й ті, хто перебуває в гущині повсякденного народного життя,— і власті предержащі всіх рівнів, і рядові громадяни. Виховувати це нове мислення треба, зі шкільної лави. І в його основу мусять бути покладені як глибокі спеціальні знання, вміння швидко оцінювати обстановку і оперативно реагувати на її зміни, так і міцні моральні засади, уміння обстоювати свої погляди, не боячись гніву "вищестоящих".
ОДИН ІЗ "МАЛЕНЬКОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ"
(Продовження на наступній сторінці)