З того часу я сприймаю евакуацію — будь-яких масштабів — як величезне нещастя, завжди несподіване, яке завжди викликає шок і розгубленість незалежно від того, чи погано, чи добре вона організована. Якийсь історичний ураган вириває людину з корінням з рідного ґрунту, і дуже непросто буває відновити життя в звичних формах.
А. Перковська: "Уперше заговорили про можливість евакуації в суботу ввечері, годині об одинадцятій. А о першій годині ночі нам уже дали завдання — за дві години скомплектувати документи для вивезення. Мене залишили і сказали, щоб готувала документи до здачі. Це сильно шмагонуло по нервах — дуже нагадало війну.
І у нас, у всіх з міськкому, досі так і лишилося розмежування: до війни і після війни. Ми так і кажемо: це було до війни. Ми чітко знаємо, що це було до 26 квітня, а це — після того. Коли треба щось відновити у пам'яті.
Я почала думати: а що треба вивозити? Зрозуміло, що знамена, печатки, облікові картки. А ще що? В інструкції слова "евакуація" просто нема. Нічого не передбачено на такий випадок. Адже у нас ще три комітети на правах райкому. А з їхньою документацією що буде? Комітет комсомолу будівництва АЕС розміщений навпроти 4-го блоку у будинку управління. А комітет атомної станції трохи далі. Туди теж не можна було дістатися.
Я викликала завсектором обліку, статистика. Це було вночі. Вони швидко прийшли, і ми почали думати — що робити?
Ми зібрали всю документацію. Часу рахувати не було. Склали у мішки і запечатали. У секторі працювали Світлана, Маша, хлопці їм допомагали. А ми допомагали у міськкомі партії. Там працювала Урядова комісія, у них виникали певні питання, у яких вони не орієнтувалися, і потрібна була місцева людина. Когось викликати, комусь подзвонити. Потім ми пішли у виконком, і мені видали план 5-го мікрорайону. Я повинна була проводити там евакуацію".
Л. Ковалевська: "Уночі з суботи на неділю полягали спати, раптом дзвінок у двері. Годині о третій ночі. Сусідська дівчинка: "Тьотя Люба, буди всіх, збирайся, буде евакуація". Я вмикаю світло, чую — люди в під'їзді плачуть, метушаться, сусіди повставали. Мати одяглася. її трясе. Я кажу: "Бачиш, я радіо ввімкнула — глухо. Якби щось було — говорили б по радіо".— "Ні, я почекаю". Півгодини очікує — нема нічого, годину — ні. "Мамо,— кажу,— лягай. Ти ж бачиш, нічого не буде". А там люди встали, сльози, хтось уночі поїхав у Чернігів, чернігівський поїзд о четвертій годині ранку, із станції Янів".
А. Перковська: "О п'ятій годині ранку 27-го нас відпустили скласти речі. Прийшла я додому. Брат сидить у кріслі — не спить. Я сказала братові, щоб він хоч що-небудь склав. Ну, він склав документи. Я ж знала про евакуацію раніше і сказала братові. Та повірте — він узяв документи з собою, змінну сорочку і куртку. Та й годі.
І я так само. Від'їздила ось із такою невеликою сумкою. Документи взяла, і все. А потім виявилося... Коли дозиметристи виміряли наш одяг, треба було його змінити, виявилося, що нема в що переодягтись. Мене одягали дівчата в Іванківському райкомі. Взагалі у поспіху нічого не взяли з собою. Тим більше — звикли вірити. Сказали нам — на три дні. Хоча добре розуміли, що це буде не на три дні, а довше.
Я вважаю, цілком слушно, що саме так сказали. Інакше так швидко і чітко ми б евакуації не провели.
Коли вранці я прийшла додому, через півгодини почали приходити сусіди. Заспокоїла їх, як могла. Я не сказала, що не буде евакуації. І не стала казати, що буде. Сказала: "Зберіться і ждіть повідомлень". Встигла попити кави і годині о шостій знову пішла на роботу. Там уже конкретніше пролунало слово "евакуація". З нами радилися щодо тексту для повідомлення прип'ятців. З пам'яті можу його приблизно відтворити:
"Товариші, у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС оголошується евакуація міста. Мати при собі документи, необхідні речі і по можливості пайок на три дні: Початок евакуації о 14.00".
Передали чотири рази".
Л. Ковалевська: "Я мамі кажу: "Раз евакуація,— значить, не на три дні. Такого не буває". Дітям взяла усе тепленьке. Дві сумки, продукти. А холодильники позабивані, стільки грошей угатили, пенсія мамина, моя зарплата. Адже надходило Перше травня, Дев'яте травня. Я все вигребла — і на сміття, всі продукти, холодильник вимкнула, все перекрила, те, що зварили дітям,— у сумки. У нас лишалося півсотні карбованців — узяла з собою. Мамі взяла теплу шаль. Собі куртку, штани — і все.
Поки мама сиділа і плакала, я сказала: "Зажди, ти мене не займай, я складу спочатку всі документи". І забрала свої вірші. Чернетки — вони були в записничках — усі зібрала і склала. У мене був "дипломат" із своїм майном.
"А тепер,— кажу,— мені нічого не потрібно".
А. Перковська: "Кинулися ми в 5-й мікрорайон проводити евакуацію. Від міськкому партії був Маринич Олександр Федорович, від міськкому комсомолу — я.
Тут я хочу відзначити одну дівчину цікаву. Працювала у мене старшою вожатою Марина Березіна, студентка біофаку. Чоловік її працював на четвертому блоці саме на цій зміні. В суботу вона взагалі не знала, де її чоловік, що з ним. Його прізвище також Березін. І ось у неділю я її зустріла. Вона біжить, я кажу: "Що, Марино, прояснилося якось у тебе з чоловіком?" Вона каже: "Я вже знаю, що живий, але конкретно ще нічого не знаю".
І каже: "Вам допомагати треба?" Жила вона не в моєму мікрорайоні. Я їй розповіла, що треба робити, і ця дівчина проводила з нами всю головну евакуацію, навіть сама не поїхала. Сказала: "Нелю Романівно, якщо треба допомогти, я буду у себе вдома і прийду до вас у міськком".
Потім, коли ми провели головну евакуацію, почали знаходити і вивозити тих, хто сховався і не хотів їхати. Ну, Марина мені по телефону дзвонить і каже: "Прийшли по мене. Я можу вже їхати чи не можу?" От яка дівчина!"
Ю. Добренко: "Я був відповідальний за евакуацію мікрорайону. Координував роботу міліції, ЖЕКу й транспорту. Чого ми боялися? Раптом десь пробка виникне чи паніка. Я вам скажу так: евакуація пройшла дуже і дуже організовано.
Люди спокійно вийшли з невеликими сумками, як було оголошено по радіо, зібралися біля під'їздів, почали подаватися автобуси швиденько до кожного під'їзду, міліціонер переписує, люди заходять до автобуса і від'їжджають. У мене в районі було приблизно п'ятнадцять тисяч жителів, ми закінчили евакуацію за годину п'ятнадцять хвилин. Які були проблеми? Ми вмовляли, просили людей не брати дитячих колясок, але коляски несли, бо мале дитя,— і ніхто нас не став слухати. Громіздких речей ніхто не виносив. У середньому брали по дві сумки на душу.
Молодь також поводилася організовано.
Яка у мене ще була проблема? За три години до евакуації у моєму мікрорайоні помер чоловік. Старий, довго хворів. Жила молода сім'я, двоє дітей, цей дід жив з ними. А їм треба евакуюватися. Ну. розв'язали питання — забрали його в морг. Від медсанчастини лишалися чергові, вони допомогли, поховали його".
А. Перковська: "Ми вивозили свій, 5-й мікрорайон останнім. Стільки часу люди були на вулиці... Дуже спечно. А рівень радіації підвищується. Ото просиш: "Товариші, заведіть дітей до під'їздів". Послухали, завели. Я відійшла, через два будинки дивлюся — знову діти надворі. Кажуть мені: "У під'їзді душно. Спробуйте годинами постояти у під'їзді".
Евакуація.
Тієї сонячної неділі 27-го квітня тисячі киян збиралися поїхати за місто — хто на дачу, хто рибалити, хто провідати родичів чи друзів у приміських селах. Проте щось, мабуть, зламалося у налагодженому транспортному господарстві міста, тому що частину маршрутів було відмінено, а на інших курсували один-два автобуси. На зупинках збилися натовпи, люди чортихалися, сварили недбайливих розпорядників з автопарків.
У Києві того дня ще дуже мало хто знав про біду, що сталася за 148 кілометрів на північ. Більшість киян не знали, що в суботу по тривозі було піднято автотранспортні підприємства і вночі в бік Прип'яті рушили колони автобусів з Києва і Київської області. Це були звичайні міські чи приміські маршрутні автобуси, багато жовтих "Ікарусів" з причепом і "гармошкою",
Евакуація.
(Продовження на наступній сторінці)