Циганенко нарешті насмілився піти до Дмитра Івановича. Підійшов до воріт, подзвонив, і біля дверей з'явився біловусий, в окулярах господар дому.
— Дозвольте, професоре, до вас на хвилиночку. Мене Цікавить історія кобзи.
Дмитро Іванович запросив гостя до свого кабінету.
— Сідайте ось тут, біля столу, і розказуйте, хто ви такий, чому зацікавилися кобзою, навіщо вам історія кобзи?
Циганенко розповів, що вже давненько майструє бандури, а тепер прийшов попросити рукописа про мистецтво кобзарів. Вислухавши прохача, Дмитро Іванович сказав:
— Принесіть мені завтра, годині о третій, вашу кобзу, я подивлюся на неї.
Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького в призначений час.
— О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви її так прикрасили?
— Перламутром!
— Це ж ви як, своїми руками?
— Своїми, Дмитре Івановичу. Там усередині кобзи значиться моє прізвище і рік виготовлення. Подивіться.
— Золоті у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмієте?
— Я більше роблю кобзи, ніж граю.
— А може, все-таки спробуєте? Давно вже не чув гри на кобзі.
Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький не дуже вдовольнився з його гри, та, щоб не образити гостя, сказав:
— Ну що ж, і за це дякую. Шкода, що не співаєте! А майстер ви тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого рукописа про історію кобзи? Добре. Я дам, але з умовою: повернути мені через два дні. Як, справитеся?
Циганенко взяв рукописа, глянув під кінець, а там було 48 сторінок. Йому здалося, що не встигне за два дні.
— Тут же багато, Дмитре Івановичу, я не встигну за такий строк переписати.
— Нічого, голубе, потрудіться! Я більше над ним сидів! Через два дні рукописа повернуто.
— Ну, от бачите, і встигли! А я вам тут книжечку приготував — "За чужий гріх". Візьміть прочитайте собі на дозвіллі.
Циганенко подякував і вже хотів було виходити з будинку, але Дмитро Іванович підвівся з крісла, дістав з шафи великий альбом і показав гостеві. Циганенко взяв у руки і прочитав назву: "Украинская старина. Рисунки академика Н. С. Самокиша. Пояснительный текст С. И. Васильковского и профессора Д. И. Эварницкого. 1900 г. СПб. На русском и французском языках".
— Дозвольте мені, Дмитре Івановичу, взяти на кілька днів?
— Беріть, читайте! Тут ви дещо й про кобзарів дізнаєтеся.
Почувся дзвінок. Дмитро Іванович перервав розмову і, вибачившись, пішов до дверей. В цей час гість звернув увагу на фотокартку, що висіла перед столом ученого. На ній сфотографовано кобзаря в чумарці й з кобзою. Коли господар повернувся, гість спитав:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, що то за кобзар на картці?
— На фото,— сказав Дмитро Іванович,— кобзар Іван Йович Кучугура-Кучеренко. Познайомився я з ним навесні, десь 1906 року. Ходив я по катеринославському базару й придивлявся, чи не трапиться для музею якась цікава старовина. Аж чую, співає кобзар. Підійшов ближче. Бачу, сидить на стільці моложава людина, з невеличкими вусами та борідкою, без шапки. Голова в кобзаря причесана в проділ, поряд, на землі, лежала шапка з мідяками. Послухав я одну, другу пісню — сподобалися мені: голос у нього від природи — чудовий, тільки потребує доброго шліфування. Я запросив його до себе. Прожив Іван Йович у мене три дні. Як виявилося, це був талановитий кобзар. Народився він 1878 року в селі Мерефі, Богодухівського повіту, на Харківщині. Ще з дитинства його спіткала гірка доля: коли йому було дев'ять років, помер батько, коло матері залишилась купа малих діток. Через великі злидні в сім'ї та хворобу очей Іван Йович на все життя залишився мало-видющим. Він здебільшого ходив з поводирем, бо ледве помічав людей та бачив стежку. Дванадцятирічним юнаком він навчився грати на бандурі в свого земляка-кобзаря. Природа нагородила Івана чудовим баритоном.
— І давно цей кобзар мандрує? — спитав Циганенко.
— Це було ще тисяча дев'ятсотого року. Як тільки почув у собі силу співака, не всидів, помандрував спочатку по Україні, а далі побував і в Росії. Він щедро демонстрував перед людьми скарби духовної культури свого народу. Його чарівні пісні слухали в Києві, Харкові, Полтаві, Мінську й Катеринославі. Пізніше він побував у Москві, в Петербурзі й Ростові. Мені він видавався коштовним діамантом, що тільки тоді заграє всіма барвами, коли його відшліфує вмілий майстер. Ось такого шліфування й потребував Кучугура-Кучеренко. Мені дуже хотілося, щоб голос цього кобзаря почули не тільки на Україні, а й по всій Росії. Я тоді сказав йому: "Вам треба трохи підучитися". В той час була тільки єдина людина, яка б могла допомогти кобзареві вийти в люди, на широкий шлях. Це художник Опанас Георгійович Сластіон. Він сам і грав, і співав, і малював. Я написав до нього листа, в якому просив допомогти дуже обдарованому співакові. Листа віддав кобзареві, поклав у його кишеню гроші на квиток до Миргорода, де жив тоді Сластіон, зав'язав у хусточку харчів на дорогу й побажав йому щасливої дороги.
Дмитро Іванович підійшов до стіни, де висіло фото, і раптом спитав:
— До речі, ви бачили коли-небудь Сластіона?
— На жаль, не бачив!— трохи ніяково відповів Циганенко.
Дмитро Іванович зняв з стіни рамочку і показав гостеві фотокартку Сластіона. Це була вже літня людина з довгими, звислими сивими вусами, але ще бадьора, з творчим вогником в очах.
— Прощаючись з Кучугурою-Кучеренком, я сказав йому: "їдьте до цього чоловіка і не пожалкуєте: він вас так навчить співати під кобзу, що про вас далеко лунатиме слава".
Сластіон щиро зрадів листові від свого друга й тепло прийняв кобзаря. Послухавши його дві-три пісні, він згодився навчити Івана Кучугуру-Кучеренка добре співати. Три місяці Іван навчався в художника, старанно оволодівав майстерністю співу. Закінчивши навчання, він приїхав до Яворницького, щоб сердечно подякувати за допомогу. Дмитро Іванович радісно зустрів свого посланця, обійняв і міцно притиснув його до себе.
— Ну, козаче, розповідайте: чи пішла вам наука на користь?
— Пішла, батьку, добре пішла! Спочатку було важкувато, а далі стало легше.
— Чому ж спочатку було важкувато?
— Та я ж тільки оте "Гей-гей!" вчив цілий тиждень, Я думав, що гейкнути можна як заманеться, аж воно — ні. Опанас Гергійович, спасибі йому, навчив співати це слово аж п'ятьма переливами. Коля я спитав його: "А навіщо це?" — він відповів: "Від того, любий, як ви почнете свою пісню, багато залежить. Слухачі враз оцінять, що за співак перед ними". Ось послухайте, як воно тепер виходить.
Кобзар вдарив по струнах та як заспівав "Гей-гей!", так у Дмитра Івановича аж сльози виступили на очах.
— Оце, Іване, те, чого я хотів од вас, коли посилав до Сластіона. Тепер ви не загинете .в житті, не пропадете. Я радий за ваші успіхи.
Батьківске втручання Дмитра Івановича в життя кобзаря на цьому не закінчилося. Він вирішив допомогти йому ще й матеріально, та так, щоб уже не сидів більше кобзар на базарі, а щоб мав свій власний притулок. На четвертий день гостювання кобзаря Дмитро Іванович пішов до губернатора, добився в нього дозволу на концерт молодого кобзаря. Після цього Дмитро Іванович зайшов до адміністрації зимового театру й склав умову, за якою 50 % виторгу йшло театрові, а решта кобзареві.
На концерт прийшло все міське панство на чолі з губернатором, були й представники трудової інтелігенції та прості люди. Вони з афіш дізналися, що вступне слово скаже професор Яворницький. Усі квитки були швидко розпродані. В театрі не вистачало місць. Дмитро Іванович сам під руку привів кобзаря до театру. Почався концерт. Перша пісня "Думи мої" вийшла не зовсім вдало. Слухачів вона не захопила. Дмитро Іванович стурбувався: "Що сталося з Кучугурою-Кучеренком?" Він підійшов до кобзаря й спитав:
— Чому це ви, Іване Йовичу, так непевно співаєте? Що з вами?
— Та он попереду, здається, сидить губернатор: вилупив баньки і не зводить їх з мене. Не можу, не переношу його чортячого погляду. Ці губернатори в печінках мені сидять.
— А ви не дивіться на нього! — по-дружньому порадив професор.— Дивіться на мене. Я сиджу в ложі, праворуч. Усе буде гаразд!
Підбадьоривши кобзаря, Дмитро Іванович повернувся до свого місця в ложу. Кобзар глянув на професора, помітив, як той махнув хусточкою, і почав на повний голос свою улюблену "Думу про бурю на Чорному морі". Вона полонила слухачів бурхливою музикою і чарівним звучанням ліричного баритона.
Дмитро Іванович засяяв: гучні оплески публіки були для нього щедрою нагородою за турботи про бідну людину. А кобзар, підбадьорений аудиторією і своїм наставником, далі вкладав у пісні всю душу. Він одну за одною співав:
"Гей, гук, мати, гук", "Зоре моя вечірняя", "У Царграді на риночку" тощо.
Важко передати захоплення слухачів. Ті, що сиділи з Яворницьким поблизу естради, на власні очі бачили, як сам кобзар переживав, виконуючи трагічні пісні. Сльози текли по його щоках, а він співав, чаруючи слухачів гучним, чудовим голосом. Багато хто в залі плакав, коли він заспівав: "Та не жур мене, моя мати, бо я й сам журюся" та "Ой пущу я кониченька в саду". Виконання цих пісень було надзвичайно зворушливе й дохідливе.
(Продовження на наступній сторінці)