Під цим дубом любив колись сидіти Дмитро Іванович Яворницький. Тут він розповідав Дейкунові про походи Богдана Хмельницького та про звитяжні подвиги Івана Сірка.
Вперше Ничипір Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Івановичем 1930 року на будівництві Дніпрогесу. Працював тоді Дейкун на острові Хортиця, де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести дві могили. Перед тим як знести їх, вирішили запросити Дмитра Івановича й порадитися з ним.
Приїхав Дмитро Іванович, оглянув розпочате будівництво й сказав:
— От що, друзі мої, могили — історичні пам'ятки, руйнувати їх не можна.
— Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цілком, а лише частково використати їх для насипки греблі,— сказав керівник будівництва.
— А яку ж ви тут, на Хортиці, греблю будуєте? Адже Дніпрогес будується на місці Кічкаса? — спитав Яворницький.
— Цілком слушно! Дніпрогес — на Кічкасі, а на Хортиці ми будуємо невелику греблю для зрошування першої зони поливу.
— Це інша річ! Тоді, хлопці, зробімо так: завтра я приїду з своїми археологами, зроблю розкопки, а потім можете зносити їх.
— Добре, спасибі! — подякували інженери. Дід Дейкун оповідав:
— Хоч моя зустріч з Дмитром Івановичем була дуже давня, але про таких людей забути не можна. Це була людина великого розуму. Я не пригадую такого випадку, щоб він розгубився, не відповів на будь-яке запитання. Мова його проста і дохідлива. Навіть малообізнані з археологією та з історією України люди добре розуміли його, бо кожне слово глибоко западало їм у душу. Ото був чоловік! Він бачив не тільки те, що на поверхні землі, а знав і що лежить під землею.
З великим інтересом слухав Дейкун розповіді Дмитра Івановича про острів Хортиця.
— Острів Хортиця має довжину 12 км, ширину 2,5 км. Величенька площа припадає на плавні та озера. Для козаків тут було добре місце робити засаду та ховатися в разі потреби від орди. Колись Хортиця була майже недоступна для ворогів.
Цей острів — свідок великих історичних подій: він бачив Олега, що йшов воювати на Царгород, повз острів рушав походом на болгар Святослав, а неподалеку від Хортиці, в степу, точилися криваві січі з печенігами. Тут народжувався й мужнів бойовий дух запорожців.
У північно-східній частині Хортиці стоїть дерев'яний хрест. Поставило його в XIX столітті катеринославське земство на тому місці, де колись стояла козацька дерев'яна церква. Вона стояла коло підніжжя горбка в кам'яній ніші, спеціально для неї вимурувати. Розповідають, що Богдан Хмельницький милувався чудовим різьбленням іконостасу — витвором рук козацьких майстрів. Під престолом церкви зберігався меч, якого цілував гетьман, беручи на себе великий обов'язок керівництва наступним боєм. Біля хреста є сліди могил, мабуть, це залишки козацького кладовища, про яке згадує в своїх творах академік Д. І. Яворницький.
Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На ній були Тарас Шевченко, Репін, Серов, Горький.
Якось, сидячи під запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Іванович спитав його:
— Де ж ви, діду Ничипоре, живете?
— Тут, біля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота. Мало не щодня балакаю ще з екскурсантами.
— Багато ж їх буває тут?
— Сила-силенна! Торік у травні приходило три з половиною тисячі чоловік з нашого краю та ще двадцять одна делегація з інших країн світу.
Ничипір Антонович розповів і про одну цікаву бесіду з українцями, що приїздили сюди з Канади. Один із них спитав діда Дейкуна:
— Скажіть, де тут можна побачити українця?
— А оце всі, що бачите, ото і є українці,— відповів дід.
— Ні, ви мені покажіть справжнього українця,— підкреслив канадець.
— Якщо ви хочете побачити українця в шапці, чумарці, широких штанях, на возі, який тягнуть сірі воли, то таких уже немає — перевелися. Всі вони з чумацьких возів пересіли на автомашини та мотоцикли, носять тепер інший одяг, не впізнаєте їх. Якщо ж ви хотіли побачити українця, який любить чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами він стоїть — це я! Так, я справжній українець і душею, і тілом. Люблю свій народ, свою землю й те, що на землі. У нас справді все змінилося! Навіть птиця, що летить сюди навесні з вирію, часом блудить, бо не пізнає землі,— так швидко все змінюється. Ось тут, де ми стоїмо з вами, колись були запорозькі очеретяні курені, а тепер гляньте: там заводи, а он Дніпрогес, що світить на всю Україну. Ми ж давно вже забули не то що про каганці, а й про гасову лампу. Хіба ж погано?..
Канадець більше не питав нічого в діда Дейкуна. Кажуть, що в роки першої п'ятирічки під зеленими шатами цього дуба відпочивали комсомольці — будівники Дніпрогесу. Таємними воєнними ночами збиралися на раду партизани. І їдуть, і йдуть до нього звідусіль — зблизька й здалека — люди. Ідуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи, намилуватись його красою.
НАПУТНІЙ ТОСТ
Ніч. Надворі виє хуртовина, мороз химерно розмалював шибки гуртожитку. Студенти, кутаючись у байкові укривала, лягали спати. Один з них — Антін Юрченко — не-вгавав:
— Хлопці, а знаєте, що я сьогодні чув?
— Ну, кажи вже, та будемо скоріше спати, бо холодно! — озвався другий.
— Чув я, що в історичному музеї е цікава людина — академік Яворницький. Всі, хто слухав його розповідь, страшенно захоплені. От би побачитися з ним!
Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому студентові — Дмитрові Яким'юку. Він дав собі слово: будь-що послухати Яворницького. Та не одразу йому вдалося це зробити: двічі ходив до музею і щоразу — невдача: академік то хворів, а то поїхав до Києва на сесію Академії наук. Коли пішов утретє, побачив літнього чоловіка, що вів за собою групу екскурсантів і щось казав їм. Він одразу догадався, що це Яворницький, і прилучився до гурту.
Жвава, образна мова, пересипана всякими сміховинними? історіями, зачарувала юнака. Йому дуже хотілося поговорити, ближче познайомитися з ученим, але в музеї він не насмілився підійти до нього. Після цього часто заходив до музею, і якщо дізнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж ставав у групу відвідувачів, яких так само, як і його, вабило послухати розумного й веселого оповідача.
Напровесні того ж року Дмитро Яким'юк з своїм другом студентом Юрченком повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце вже сідало. Вони проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить біловусий, в синіх окулярах та капелюсі Яворницький. На його. колінах дрімав сірий кіт. "Отут,— подумали студенти,— ми й познайомимося!" Пройшли біля ганку раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помітив.
— Що це ви, хлопці, тут роздивляєтесь? Ану, підійдіть-но сюди ближче! — лагідно звернувся до них учений.
Студенти радісно підійшли й призналися, що вони вже з ним трохи знайомі, бо кілька разів бачили його в музеї.
— А хто ж ви такі будете?
— Ми, Дмитре Івановичу, студенти медики, вчимося на третьому курсі іституту.
— Відкіля ж ви родом? Хто ваші батьки? Розмова зав'язалася на цілу годину. Сонце вже сіло, стало смеркатися. Професор підвівся з стільчика збираючися йти в кімнату.
— Ну, хлопці, ходімте зі мною чайку поп'ємо. Ви ж, —мабуть, голодні?
Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до приймальні — і роти пороззявляли. На них, ледь примруживши очі, усміхаючись, дивився веселий запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював Микола Струнников на старовинній українській скрині. Хлопцям здавалося, начеб вони справді потрапили па Січ: он у вихорі танцюють козаки, трохи далі, під столітнім дубом, кобзар грав, а ось на баскому коні запорожець з списом і рушницею за плечима пильно вдивляється в далечінь, щоб не пропустити ворога на рідну землю.
Прибулих шанобливо зустріла дружина професора. Вона вже звикла до несподіваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.
— Приймай гостей, Серафиме Дмитрівно! До нас завітали медики!
Зайшли до їдальні. Дмитро Іванович сів на своєму місці, на стіл подано чай з конфітурою та смачні пиріжки з рисом.
— Наїдайтеся, хлопці, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз і в мене кавчав порожній шлунок!..
Спочатку хлопці відмовлялись, а потім посміливішали й нумо пригощатися з таким апетитом, що через п'ять хвилин на тарілці жодного пиріжка не стало.
— Спасибі, Дмитре Івановичу, за вашу ласку й гостинність, ми такого харчу в своїй їдальні не бачили.
Після вечері Дмитро Іванович запросив студентів до свого кабінету і з жартами та приповідками розповів їм про свої бувальці між панами й простими людьми.
Студенти від його оповідань так сміялися, що аж кіт насторожився.
— Це я так, хлопці, для розваги. А взагалі хочу сказати вам ось що. Наш народ і наш край мають хороше й славне минуле. Ми маємо право ним пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву давнину. Повірте мені, все це пригодиться для того, щоб молоде покоління вміло цінувати надбання наших предків. І коли ви будете знати минуле, то знайдете шлях і до прекрасного майбутнього.
Прощаючись, Дмитро Іванович просив студентів, яких він уже встиг полюбити, навідуватись до нього, не забувати стежки до його хати.
(Продовження на наступній сторінці)