З особливою майстерністю й великим почуттям виконав кобзар пісню "Ой піду я лугом", в якій що не слово — то гірке людське горе. А коли на закінчення проспівав "Усі гори зеленіють", Кучугура-Кучеренко сам утирав хустиною рясні сльози на очах.
— Гра Кучугури-Кучеренка,— казав Дмитро Іванович,— була настільки зворушлива, що після кожної пісні публіка викликала його на "біс".
Після концерту Яворницький з кобзарем зайшли до адміністратора театру. Він вручив співаку пакет, в якому було 500 карбованців. Таких грошей кобзар ще ніколи не бачив і не тримав у своїх руках. Тремтячими руками він узяв пакет і низько вклонився, але не директорові, а Дмитрові Івановичу.
Незабаром кобзар поїхав у мандри в Галичину.
Минуло два роки, і Кучугура-Кучеренко повернувся до Катеринослава. На ньому була синя чумарчина, шаровари, дебелі чоботи й кобза через плече. Яворницький зустрів його як рідного сина.
— Ну, Іване Йовичу, як ви тепер живете? Розповідайте.
— Як бачите, батьку, я добре зодягнений, взутий, придбав собі хатину з садочком і зажив по-людському. Тепер мене вже не побачать на базарі з шапкою на мідяки. Ви на світ мене народили! Отож приїхав ще раз подякувати вам за все, за все, дорогий батьку.
— Радію всім серцем і я, що все пішло гаразд. А тепер заспівайте що-небудь для душі.
Срібно забриніли струни, дзвінко залунав ліричний баритон. Зійшлися в садочок сусіди, музейні працівники.
— Хотілося б послухати "Ой у полі могила з вітром говорила",— попросив Дмитро Іванович.
— Добре, спробую!
І забриніла журно кобза, і полилася сумна пісня про степову могилу. Потім кобзар проспівав "Плач невольників", думу "Про смерть Богдана Хмельницького" і, нарешті, зворушливо-ліричну "Ой чого ти, дубе, на яр похилився", і в голосі кобзаря чулася невимовна туга й водночас прохоплювалася надія розвіяти смуток у запеклому бою з ворогами свого волелюбного народу.
— Ану, голубчику, повеселіть нас трохи, бо щось серце защеміло,— попросив Яворницький, витираючи хусткою сльози.
— Можна й веселішої. Слухайте!
Переходячи на жартівливі пісні, кобзар буквально перевтілювався в іншу людину: де й дівся смуток на його обличчі. Він враз став веселуном, яким часто був і сам Яворницький. Гучний регіт стояв у садку, коли виконувалося "Удовицю я любив", "Казав мені батько", "Била жінка мужика" та інші пісні. Коли концерт закінчився, Яворницький обійняв і поцілував кобзаря.
— Дозвольте, пане професоре, вашу ручку поцілувати — кинувся кобзар до рук Дмитра Івановича.
— Е-е-е, ні! Я не пан і не піп, щоб мені руки цілувати. Цього, Іване, не треба, це вже не по-козацькому! Ось краще слухайте, що я вам скажу. Несіть тепер славні народні пісні по всій землі нашій. Нехай почують вашу кобзу, ваші думи, ваш голос усі, хто шанує наш народ!
І поніс Кучугура-Кучеренко народну пісню по селах і містах, по курних дорогах степових. То ніжна й лагідна, то гнівна й сувора, вона глибоко западала в серця людей.
Нагостювавшись у Яворницького, в 1916 році кобзар поїхав до Канева, щоб уклонитися могилі Тараса Шевченка. Там завжди збиралося багато людей, і він грав дуже довго. З його вуст не сходила пісня "Думи мої, думи мої". Пізніше Кучугура створив кілька пісень, серед яких була "На високій дуже кручі", присвячена пам'яті Тараса Шевченка.
Іван Йович мав при собі дві кобзи: одна була настроєна на мінорний, а друга — на мажорний лад. Обидві були виготовлені з великих окоренків добре висохлої груші, відзначалися високою мелодійністю.
Репертуар талановитого кобзаря був надзвичайно багатий — понад п'ятсот пісень різних жанрів. Знавці твердять, що ніхто до Кучугури-Кучеренка й після нього не виконував так майстерно народних пісень, як він. І недарма йому одному з перших на Україні було надано високе звання народного артиста УРСР. Це був вірний син свого народу, який ще в темну ніч самодержавства будив народною піснею трудящих і кликав їх до боротьби за світле майбутнє. І те, що Іван Йович став неперевершеним виконавцем народних дум та пісень,— велика заслуга Дмитра Івановича Яворницького.
Закінчивши розповідь про талановитого кобзаря, Дмитро Іванович повагом піднявся з місця і підійшов ближче до фотокартки. Він пильно вдивлявся в обличчя людини, кожна рисочка якої до болю йому знайома й рідна.
— Так, це був справжній скарб!.. — тихо промовив він..
Циганенко весь час уважно слухав Яворницького й думав: "Як добре, що є люди, які простягають руку тому, хто вскочив у біду, допомагають бідоласі вийти на широкий; шлях!"
Цю дружню руку відчував і сам Циганенко. Кожну нову кобзу він приносив і показував Дмитрові Івановичу, а той розглядав її і пробував на звучання струни, інколи на прохання Яворницького Циганенко грав пісню, прислухаючись" як йому тихенько підспівує старий професор.
НА УЛЮБЛЕНІЙ АЛЕЇ
В парку Шевченка щодня чергував один і той же міліціонер. Це був здоровий чолов'яга, з синіми очима й широкими плечима. Звали його Микола Ярошенко. Дмитро-Іванович поважав його за ввічливість та за прояви цікавості до історії рідного краю.
Проходячи якось по центральній алеї парку, Ярошенко присів біля Яворницького, з яким він не раз тут зустрічався.
— Вітаю вас, професоре!
— Здоровенькі були.
Дмитро Іванович повернувся до нього, глянув у вічі.
— Що, Миколо, чергуєте?
— Чергую, професоре.
— Дивлюсь я на вас, Миколо, та й думаю: ну яка ж у вас нудна робота — ходи та й ходи цілий день без діла. Хоч би суху гілку з дерева зрізати, то й то б якась користь була, а так — пропащий час!
Міліціонер усміхнувся. Він знав, що Дмитро Іванович без жартів не може.
— Така моя служба — дивись, щоб порядок був.— Ярошенко трохи пом'явся, почухав потилицю, а потім спитав:
— Я все хочу вас спитати, Дмитре Івановичу, яку саме запорожці носили зброю?
Професор зразу ж повеселішав. Присів ближче до Ярошенка.
— А чому це ви так цікавитеся запорозькою зброєю? Хіба вам своя не надокучила?
— Ні, Дмитре Івановичу, тут річ ось у чому. Кажуть, що запорожці були добрі вояки, непереможні люди. То яку ж вони мали зброю?
— Е-е-е, голубе, не в зброї сила. Зброя — одне, а хоробрість — друге. Недарма ж кажуть: до булави треба й голови. Зброя була в, них проста: шабля, пістоль, гаківниця, спис та невеличкі гармати. А вояки вони були сміливі, одчайдушні, завзяті. Б музеї виставлено двері з картиною Струнникова "Козак у бою". Якщо не бачили — подивіться, які то звитяжці були.
Але міліціонера все ж таки найбільше цікавила зброя.
— От якби побачити запорозький пістоль! — замріяно промовив він.
— А ви підіть у музей та й побачите пістолі.
— Ходив, та дарма — був зачинений. Другого дня на тому ж місці в парку знову сидів міліціонер, а коло нього літній професор з старовинними пістолями в руках.
Тут проходив студент медінституту В. Ляшенко. Він часто підсідав з книжками в руках до професора, щоб погомоніти з ним. Цього разу студент побачив, що Дмитро Іванович, тримаючи в руках два пістолі, розповідає міліціонерові про запорозькі походи.
Яворницького не брала втома — про давнину він ладен був оповідати, зсунувши капелюха на потилицю, хоч і цілу добу.
Тим часом коло них зібрався чималий гурт людей, які теж уважно слухали відомого професора.
— А чи правда, що тут, де ми сидимо, колись був підземний хід? — хтось спитав з гурту.
— Правда, був хід.
— Розкажіть, що то за хід і для чого він.
Дмитро Іванович узяв свого ціпка в праву руку і став креслити ним на землі схему ходу.
— Цей підземний хід знайшли біля палацу Потьомкіна, коли тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року прокладали каналізаційні труби. Копають хлопці землю, коли це чують, що лопати заскреготіли об цеглу. Що за знак? Туди, а там підземний хід. Кажуть, що як добралися до нього та зміряли, то там вільно могла пройти людина на весь зріст. Викликали інженерів-будівельників, учених, запросили і мене до комісії. Оглянули ми цей хід: склепіння було викладено із цегли у вісімнадцятому сторіччі, під ходом була ніша, викладена вже не з цегли, а з міцного дикого каміння.
В ніші ходити на повний зріст уже не можна було, зате було зручно сидіти або стояти навколішках. Підземний хід виявлено якраз напроти парадних дверей потьомкінського палацу. Ми поцікавилися, куди ж веде цей хід. Він простягнувся на захід і йшов поряд з садом. Вихід його зникав десь у глибокому яру. Нам дуже хотілося розкопати цей підземний хід, щоб дізнатися його довжину, побачити, що в ньому було, хто його збудував і для чого. Але зайшла імперіалістична війна, коштів на обстеження й розкопки не знайшлося тоді. Довелося обмежитися невеликим: скласти план і передати його на схов у музей. А жалко, що непощастило нам завершити розкопки. Може, пізніше ще вернуться до цього й доведуть діло до кінця...
Погода різко змінилася. Над Дніпром громадилися грозові хмари, ось-ось піде дощ. Дехто з слухачів став збиратися додому. Дмитро Іванович витяг з кишені старовинного? годинника й глянув на циферблат. Стрілки показували третю годину.
— Ну, хлопці, бувайте здоровенькі. Мені треба ще спуститися до Дніпра, бо там чекає група вчителів, які зібралися на дубі вирушити вниз по Дніпру.
(Продовження на наступній сторінці)