Хлопцям кортіло ще зайти, та якось незручно було без діла турбувати вченого. От Дмитрусь і придумав. Заходячи до Яворницького, він попросив дати йому лопати. З своїм товаришем вони перекопали в садку землю, розпушили грядки на квіти, потім узяли пилку й позрізали сушняк, зняли гусінь з фруктових дерев. Дмитро Іванович увесь час допомагав їм і був вдячний за добру послугу.
Серед нових своїх знайомих Яворницькому найбільш подобався допитливий і смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидів з ним на веранді за склянкою чаю. Раптом він спитав Яким'юка:
— Розкажіть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?
— Та нічого, жити можна. Правда, трохи тіснувато, та що вдієш.
Дмитро Іванович подумав-подумав, а тоді й каже йому:
— А знаєте що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезоніні, на другому поверсі. Там є невеличка кімната, ліжко, стіл, а двері відчиняються просто до парку Шевченка; перед вами — чудовий краєвид...
Від цієї спокусливої пропозиції Дмитрусь не міг відмовитись. Він погодився, перейшов і жив там два роки; аж поки закінчив медінститут.
По кілька разів бачилися вони протягом дня. А ввечері Яворницький запрошував свого вихованця до кабінету, щоб удвох почитати свіжі газети, листи та журнали. Справа в тому, що після операції катаракти Дмитрові Івановичу було важко читати. Йому була потрібна допомога.
— Дмитрусю, читайте мені, будь ласка, спершу заголовки статей, а потім я скажу, яку статтю прочитати,— просив-академік.
Більше доводилося читати статті про міжнародне становище, про науку.
Сумувати Дмитрусеві на новій квартирі не доводилося: в його розпорядженні була величезна й рідкісна бібліотека. Він брав у свого шефа гори книжок і читав їх запоєм.
— Яка ж вам, Дмитрусю, найбільше сподобалася книжка? — якось спитав професор.
— "Дніпрові пороги".
— Що ж ви там знайшли цікавого?
— Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Іванович пройшовся вздовж свого кабінету, підійшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вічі й сказав:
— Я і російську мову знаю не гірше, як свою українську. Але цю книжку я тільки за часів Радянської влади: написав українською мовою. За царату мені не дозволяли писати про запорожців рідною мовою. Тому історію запорозьких козаків я написав російською мовою. Як це було-образливо. Я навіть про це скаржився Льву Миколайовичу Толстому і просив, щоб він поклопотався в міністерстві, сказав би за нас своє ваговите слово. А "Дніпрові пороги" я писав, коли вже були розкуті і серце, й душа моя. Тому, напевне, вона й сподобалася вам!
За "Дніпрові пороги", як розповідав Дмитро Іванович, йому 1930 року присуджено на Всесвітній виставці книжок другу премію — 16 тисяч карбованців. Частину йому видали готівкою, а більшість — торгсинівськими талонами, за які він міг тоді купити собі будь-що.
Пізніше стало відомо, що готівку Дмитро Іванович витратив на придбання музейних експонатів. Він роздавав гроші кобзарям, селянам, студентам, часто — нема де правди діти — на досаду своїй жінці.
Не раз доводилося спостерігати, з якою шанобою Яворницький ставився до молодих людей. Він знаходив спільну нову з тими, хто був набагато молодший від нього, приваблював до себе щирим словом, своєю теплотою, розумними порадами.
Лікар Яким'юк згадує академіка Яворницького як людину, що збагатила його духовно, допомогла стати справжнім медиком.
— Професор Яворницький на все життя прищепив мені любов до медицини, до людей, до праці. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до лікарського кабінету, я зразу ж згадую Дмитра Івановича. Згадую і думаю, як би він повівся, щоб ця людина вийшла з мого кабінету радісна, вдячна, цілком задоволена моєю допомогою?
Яворницький умів заглянути в людську душу, він добре знав і швидко розбирався в людях. А це чи не найголовніше для тих, які віддають себе служінню народові!
— От ви, Дмитрусю, незабаром станете лікарем. А чи знаєте ви, що це таке? Ні, ви ще не уявляєте цього. А я скажу: лікар — це людина, якій трудящі довіряють найдорожче в світі — своє здоров'я, відкривають перед ним усе своє інтимне, потаємне, іноді довіряють те, чого вони не скажуть навіть батькові й матері. Яка ж це честь і шана .лікареві! Цим треба пишатися, цим треба дорожити! Лікар не тільки вислухує биття людського серця, він вивчає душу людини — її психіку, її характер, її риси. Тому людина — перший помічник лікаря, але це тоді, коли ви знайдете ключ до людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як ви будете вивчати недуги, прислухатись разом і до мови, і до мислення людини,— все це пригодиться для науки. Слухав його юнак і радів, що живе у великого вченого, проймався глибокою повагою до того, чиї розумні поради були для нього найкращою школою.
1936 року, коли Дмитро Яким'юк закінчив медінститут, Яворницький організував на його честь домашній бенкет.
— Приведіть, Дмитрусю, з собою своїх друзів і приятелів, кличте сюди кого завгодно. Ми вам улаштуємо домашні проводи.
Яким'юк привів трьох молодих лікарів. Для них Дмитро Іванович звелів купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького.
— Майте на увазі, хлопці, хоч у вашій кишені й лежить диплом лікаря, але ви ще не лікарі. Ви ними станете тоді, коли з головою заглибитеся в життя. Чому? Тому, що ваша наука в інституті — це тільки канва, а візерунок на ній ви будете вишивати все своє життя. Отож ідіть на свою трудову ниву і працюйте за покликом душі, працюйте доти, поки буде битися серце у ваших грудях. У всякому ділі є головне — любов до своєї професії. Отож віддайте їй усе: свій розум, своє серце, свою любов, свої знання! Будьте скромні й доступні для простих людей — це вам принесе честь, славу й пошану...
За ці теплі й сердечні слова Дмитрусь щиро подякував і сказав, що напутнє слово професора вони пам'ятатимуть усе своє життя.
Не обійшлося на бенкеті й без курйозу. На столі лежав оселедець з маслинами. Вчорашні студенти з'їли оселедця зразу ж, а маслини залишили цілими, бо вважали їх за бутафорію.
Дмитро Іванович помітив це:
— У вас, хлопці, бачу, смак ще не зіпсований! Ця жартівлива репліка викликала загальний сміх за столом.
Вже за другим тостом хлопці впоралися з маслинами.
— Ну, синку,— звернувся господар до Дмитруся,— попрощаємося!
Обидва обнялися, розчулені, й поцілувалися. Це прощання в них було останнє.
Другого дня Яким'юк повинен був виїхати в Сімферополь відбувати службу в Червоній Армії. Яворницький сказав йому:
— Нехай не лякає вас, Дмитрусю, служба в армії. Там довго не дають хліб їсти. Отож незабаром і дома будете.
Потім Яворницький вийшов з їдальні й попрямував до свого кабінету.
— От що, синку, в Симферополі живе й працює мій давній побратим — академік Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку.
Дмитро Іванович сів за стіл, і його перо повільно вивело на білому аркуші:
"Вельмишановний Миколо Семеновичу!
До вашого краю їде на службу в Червоній Армії молодий лікар Д. І. Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки.
Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу, приголубте його, як свою дитину. З ним вам буде не сумно: він — веселун, добре співає українських пісень. А я знаю, що ви це любите. Покажіть йому шедеври свого пензля. Буду щиро вдячний. На все добре.
Липень, 1936 p.
Ваш назавжди Д. Яворницький"
Листування з своїм вихованцем Яворницький не припиняв до самої хвороби, яка знесилила його і звалила в ліжко.
У грудні 1939 року вчений продиктував листа, в якому е такі слова: "Виберіть, Дмитрусю, час та приїдьте до моєї хати. Це буде для мене найкращий подарунок, найбільша радість".
...Почалася війна. Гітлерівці окупували Дніпропетровськ. Вони вигнали з будинку Яворницького всю його рідню. Добралися і до бібліотеки. Шматували рідкісні книги, рукописи, листи до вченого, топили ними піч. Як фашисти поглумилися над будинком академіка Яворницького, можна бачити з листа 3. Д. Бурякової (сестри дружини Яворницького) від 29 травня 1944 р. Ось що вона писала до Дмитра Яким'юка:
"Ми й досі не можемо примиритися з смертю Серафими (дружини Яворницького), і все це сталося через проклятого Гітлера. Умови життя були в нас надзвичайно жахливі: зима люта, морози великі, палива й харчів у нас не було, а німці нас добре обібрали. З лютого 1942 року окупанти нас не залишили в супокої, а вигнали з будинку. Якби Д. І. Яворницький піднявся та глянув на свій будинок, він би знову вмер. Німці зламали веранду, а замість неї зробили якусь незграбну надбудову, з якої обстрілювали місто. Східці до мезоніна десь викинули. Всі картини, що прикрашували будинок, заштукатурили, подовбали, замість кахельної підлоги зробили в підвалі яму, скло у вікнах вибито, залізні ворота десь зникли, всередині будинку — все закінчено, бо в хаті палили папір; стеля зруйнована, ванна знесена, ручки від дверей і замки зірвані" .
З болем у серці читав ці рядки лікар Яким'юк, який так багато зобов'язаний академікові Яворницькому.
Д. І. Яким'юк — кандидат медичних наук, доцент Дніпропетровського медінституту — став комуністом, написав докторську дисертацію. Але перед самим захистом занедужав і помер у 1967 році.
ІСТОРІЯ ОДНОЇ ФОТОКАРТКИ
Майстер виготовляти бандури Федір Юхимович Циганенко давно мріяв познайомитися з академіком Яворницьким. І така нагода випала йому.
(Продовження на наступній сторінці)