— Запорозька люлька!
Дмитро Іванович враз ожив, повеселішав і радісно прийняв цю дорогу для нього знахідку.
— Ти, Шурко, на п'ять років мені життя додав. Від усього серця дякую тобі, козаче! Бачу, що з тебе буде путящий археолог! За Старим Кодаком багато дечого можна знайти.
Дмитро Іванович не помилився в своїх здогадках. Про це свідчить цей його лист до Бодянського:
"Любий і дорогий мій співробітничку!
Я довго не відповідав на вашого останнього листа через те, що кілька днів прохворів і тільки оце трохи почув себе краще і пишу. Дуже, дуже жалкую, що всі археологічні знахідки, які бачили коло Старого Кодака, не попали до ваших власних рук, особливо запорозький пояс. А ще більше жалкую, що не можу вас пристроїти службовцем в музей. Вашого листа про дорогоцінні знахідки в Старому Кодаці робітниками я віддам кореспондентові газети "Звезда" і, якщо він буде надрукований, надішлю вам.
Із вашого листа бачу, що ви вже в Запоріжжі, а що ж ви там поробляєте? Може, й там знаходять які древності? Напишіть.
Гаряче дякую вам за ваші дорогі звістки.
17/1 1939
Ваш Д. Яворницькии"
1940 року, за кілька днів до смерті Дмитра Івановича, Бодянський провідав свого вчителя й наставника. Дмитро Іванович був тяжко хворий.
Наступного дня йому трохи полегшало. Він був спокійний і в добрій пам'яті. Піднявшись з крісла, Дмитро Іванович дістав з-за шафи свого супутника — клевець і сказав:
— Оце тобі, Шуро! Візьми цей клевець. Я з ним обходив усю Україну, розкопав сотні могил. Нехай щастить тобі з ним!
— Велике спасибі, любий Дмитре Івановичу! Бодянський обійняв і поцілував Дмитра Івановича.
— Прощай, Шуро, може, вже більше й не побачимося на цьому світі.
Це була остання розмова з Бодянським. За кілька днів Дмитра Івановича не стало.
Велику любов до науки, археології та етнографії прищепив Бодянському Дмитро Іванович — людина правдивої і великої душі.
БУЛО, СЯДЕМО 3 НИМ...
Під час Великої Вітчизняної війни частину музейних експонатів було вивезено в глибокий тил країни, а більшість залишилася в тимчасово окупованому місті. Не раз на них зазіхали окупанти. Музейні скарби врятували тоді від фашистського пограбування троє: сорокап'ятилітній сторож музею Михайло Якович Білий, його дружина Ярина Наумівна та прибиральниця Параска Кузьмівна Дузь.
Під загрозою смерті вони ховали експонати в підземеллях музею і в своїх знайомих. Після звільнення Дніпропетровська від окупантів цінні колекції знову були виставлені в музеї.
Михайло Якович Білий вартував музей понад тридцять років. З Дмитром Івановичем він працював понад дванадцять років.
— Від небіжчика,— згадує Михайло Якович,— я багато дечого дізнався про ті експонати, що лежать у музейних вітринах. Як тільки побачу, було, що він проводить екскурсію, стаю до гурту, уважно прислухаюся до голосу Дмитра Івановича .і багато чого запам'ятав. Усе це стало мені потім у великій пригоді. Інколи в музей заходить людина, дивиться на експонати, але, бачу, не все розуміє. Тоді я підійду до відвідувача та й спитаю: "Мабуть, вам тут щось. незрозуміле?" — "Та дещо й неясно. Я вперше в музеї".
Михайло Якович бере тоді на себе роль екскурсовода, розповідає відвідувачеві так, як чув од самого Яворницького. За ці пояснення люди дякували Білому, а той згадував добрим словом свого вчителя.
Нелегко доводилося Дмитрові Івановичу збирати й зберігати музейні експонати. А якщо вже попала в музей якась річ, то звідти вирвати її було нелегко.
— Доки я тут директором, жодна річ не пропаде, не загине!
Та коли йшла мова про те, щоб допомогти іншим музеям, він охоче приставав на це.
Якось зустрів Дмитра Івановича один відповідальний працівник і відрекомендувався:
— Я з окрнаросвіти.
— Як ви сказали? Щось я не розумію цієї мови!
— Я інспектор окружного відділу народної освіти.
— Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищої єпархії!
— З окрнаросвіти.
— Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?
— Хотів спитати вас, Дмитре Івановичу, чи ви чули, що керівники художнього музею, який недавно засновано, порушують питання, щоб усі художні картини вилучити з вашого музею і передати їм.
— Що кажете, всі картини?..— Дмитро Іванович гмикнув, примружив очі й сказав: — Зразу видно: курка не дурна — не од себе, а до себе горне!.. От що, всіх не дам, і не просіть, а деякі — будь ласка. Нехай приходять — поділимося. Художньому музеєві треба допомогти.
І допоміг. У 1923 році Дмитро Іванович передав художньому музею понад 100 творів — головним чином західно-європейського мистецтва. Ці картини він погодився взяти для "зберігання" від катеринославських багатіїв, які на початку революції 1917 року чкурнули за кордон.
Обласний музей ім. Поля, коли ще ним керував Дмитро Іванович, відображав своїми експонатами в основному степову Україну. Щоб відвідувачі музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "переніс" частину Дикого поля часів Запорозької Січі на територію музею.
Коли стати обличчям до музею, то ліворуч, біля самого приміщення, шумів густий та високий пирій, а з нього виглядали голови кам'яних баб. Узимку, як пройтися по цій полеглій траві, то здавалося, ніби ступаєш по величезній припорошеній снігом подушці.
— Гляньте на цей клапоть землі з пирієм та кам'яними бабами,— показував екскурсантам Дмитро Іванович,— і уявіть собі дикі простори степової України, де безліч пурхало всякої дичини, багато було всякого звіра. Тут не вистачає тільки козака в поході. Заїде запорожець у таку гущавину, тільки голова височів звідти. Ото була трава!..
Після того, як Дмитрові Івановичу довелося залишити музей, він часто навідувався ввечері до діда Білого, приносив йому вечерю — борщу або каші.
— Бери, Михаиле, їж, бо ти, мабуть, голодний, а ці сухарики віддаси Жучкові. Де він?
— Спасибі, професоре, що не забуваєте,— дякував Михайло Якович.
Вони довго просиджували біля музею, згадували колишні роки, події, розмовляли, як рівний з рівним.
— От що, Михайле, я хотів тобі сказати,— присунувся до сторожа Яворницький.
— Слухаю вас, кажіть.
— Чую, ще покидають сили, слабію, напевне, вже близько смерть. Ох, роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай моє прохання: як помру, так отут мене, коло музею, на Дикому полі поховайте. Обсадіть могилу квітами, посадіть біля голови два явори, а на плиті зробіть напис:
"Тут лежить Яворницький". От і все. Не забудеш?
— Ні, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому слід.
Далеко пізніш, у квітні 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом побачили молоді деревця, їх висадила невідома людина. Прийшла, попрохала в сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добуті в розсаднику дубки.
— Хто ж ви такий будете? — зацікавився дід Білий.
— Я один з тих,— відповів незнайомий,— хто на все життя зберіг пам'ять про Дмитра Івановича. Прошу вас, діду, поливайте й доглядайте ці дубки. Нехай вони ростуть і нагадують про нашу вічну любов до цієї людини.
ЗАПОРОЗЬКИЙ ДУБ
У Верхній Хортиці стоїть і досі могутній запорозький, дуб, про який існує чимало переказів та легенд. Це один з найстаріших дубів на Україні: йому вже понад сім століть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубові було 400 років. Дуб-велетень витримав усі випробування часу, зберіг до глибокої старості свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба складається з 18 великих гілок, периметр крони — 102 м. Її зелений тінистий намет мав 43 метра в поперечнику і здалека скидається на цілий гай. Окоренок дуба на обмах утовшки 656 сантиметрів, діаметр стовбура 208 см, а висота дерева дорівнює 36 метрам.
Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вік і щовесни зеленіє? Старі діди, запорозькі нащадки, пояснюють. це тим, що дуб виріс біля джерела (нині колодязя), яке-щедро напоювало його коріння, давало йому силу й снагу. Пишний крислатий дуб привертає увагу багатьох мандрівників, які цікавляться пам'ятниками минулого. Людність міста Запоріжжя та Хортиці пишається цим дубом і з великою любов'ю оберігає його.
Люди зв'язують життя цього дуба з історичним минулим нашого краю, зокрема з історією запорозького козацтва. Звідси й пішла назва "запорозький дуб", що закріпилася за ним ще здавна.
Охочі до вигадок люди запевняли, ніби саме під цим дубом запорожці разом із своїм кошовим отаманом Сірком писали знаменитого листа турецькому султанові. Інші оповідали, що Богдан Хмельницький, ведучи запорожців у квітні 1648 року до Жовтих Вод, де він уперше переміг ворога, зупинив військо на відпочинок біля кринички, що недалеко від цього дуба. Перед виступом у похід Хмельницький звернувся до козаків з промовою і закликав їх бути такими ж дужими й міцними в наступному бою, як цей дуб-велетень.
Не раз на дуб намірялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та щоразу зазнавали невдачі. Ось що розповідав про це Ничипір Антонович Дейкун, сторож запорозького дуба:
— Підійшла смерть до старого дуба, коли тут були німецько-фашистські окупанти. Гітлер довідався про запорозький дуб-велетень і дав наказ: зрубати і в засушеному вигляді привезти його в Німеччину. Та не довелося гітлерівцям зрубати запорозького велетня,— їх самих так рубонули тут, що не один з них дав дуба.
(Продовження на наступній сторінці)