На передовій відбуваються жорстокі криваві бої. Щодня до пересувного польового госпіталю привозять бійців і командирів. Вже кілька ночей підряд хірург Олександр Миколайович Фе-доров стоїть за операційним столом. Хочеться спати, дуже хочеться спати, але не можна, бо на його допомогу чекають тяжко поранені воїни.
І ось несподівано хурчить, а потім вибухає поблизу снаряд. Сиплються з вікон скалки. До операційної вбігає перелякана санітарка:
499 17*
— Ховаймося! Німці з панцерників б'ють по нашому госпіталю.
Та як може ховатися хірург, коли на столі в нього лежить під наркозом боєць? Операція,— незважаючи па обстріл, продовжується. І тільки тоді, коли все було зроблено, хірург наказав санітарам:
— Обережно несіть його до палати.
Всі шляхи для евакуації госпіталю відрізано. Поранених довелося розміщувати по хатах, залишаючи перев'язочні матеріали, медикаменти, білизну.
В одній хаті до Олександра Миколайовича звернувся боєць.
— Товаришу лікар,— сказав він,— все одно нам, пораненим, не жити. Прийдуть німці, доб'ють... Дайте мені якоїсь отрути, щоб сам... щоб не від німецької руки. В мене зброї нема, то хай буде отрута.
На хутір Мамаївку, де заночували п'ять лікарів, шофер і санітар, увірвалися німці:
— Рус, здавайся!
Серед лікарів — терапевт Емма Хотіиа, єврейка. Саме до неї підійшов німець і, підозріло розглядаючи її, спитав:
— Юде?
Емма Львівна стояла бліда.
— Ні, вона росіянка,— відповіли за неї товариші.
У лікаря Зенкевича німець помітив на руці годинник і забрав його собі. А в лікаря Ейдліна взяв хлібину і тут же на подвір'ї підгодовував нею свого коня.
Всіх лікарів під конвоєм одвели до села Кокарівки, де було зібрано поранених бійців і командирів.
— Поки що доглядайте їх,— наказав німецький комендант. Лікарі взялися до роботи.
Продуктів не було. Хтось довідався, що німці, готуючи собі обід, викидають кістки. Все це старанно збиралося, і з тих кісток варився для поранених і медперсоналу бульйон. Найдужче ж бідувала Емма Львівна. Лікарі з своїх мізерних порцій хліба, які вони одержували, виділяли потрошку й для неї. Мов тінь, Емма Львівна блукала, ховаючись по хатах невеличкого села. Там переднює, а там заночує. І кожний день тривожний, і кожна ніч неспокійна.
Здається, ось зараз відчиняться двері сільської хатини, зайде якийсь зрадник з німцями і скаже: "Беріть її. Вона юде..."
— Я не боюся смерті, Олександре Миколайовичу,— говорила Емма Львівна Федорову,— я на війні. Але страшно навіть думати, що мушу згинути тільки тому, що я єврейка.
— Я чув... десь тут діють партизани. Коли б зв'язатися з ними, то був би для нас усіх порятунок. Хіба є якась певність, що німці не розстріляють наших поранених, а заодно з ними і нас, лікарів?
Помовчали. Тоді Емма Львівна сказала:
— Не хочеться вмирати. Хочеться метатись! Несподівано надійшов наказ: всіх поранених відправити до
міста Трубчевська. Якась селянка дала Еммі Львівні благеньку одежину. Вирушили в путь. На дорозі довга валка підвід, а на кожній з них лежать тільки тяжко поранені бійці й командири. Легкопоранені йдуть пішки, йдуть, не знаючи, що чекає на них завтра. Для всіх ясно: добра від німців не ждати, треба ждати таборів з колючим дротом, рабства, смерті. На околиці міста Емму Львівну спинила саидружппииця Ганна.
—* Ви? — скрикнула дівчина, зрадівши.— Драстуйте! Та вас і впізнати важко в цім одягу. Де тут буде ваша хата? Не знаєте? То я вас заберу до себе. У мене є знайомі. Ходімо зі мною.
Увечері Ганна спитала Емму Львівну:
— Ви хочете чаю? Справжнього чаю з цукром? Я вже домовилась з хазяйкою. Нас ждатимуть. Тут зовсім близенько.
Прийшли до якихось людей. Вдома хазяїн і хазяйка. Хазяїн, мабуть, дезертирував з Червоної Армії, був невдоволений, сердитий, почав лаяти євреїв, називаючи їх негарними словами. А хазяйка — привітна. Вона гостинно налила чаю, стала припрошувати Емму Львівну, але та навіть не доторкнулася до чашки. Так і сиділа за столом, бліда, ледве стримуючи своє обурення проти вихЕаток хазяїна.
— Скажіть,— помітивши її схвильованість, спитала хазяйка,— ви, може, єврейка?
Сандружинииця метнула очима в бік Емми Львівни: мовчіть, мовляв, не признавайтеся. Я вас виручу сама. І голосом, в якому відчувалося щире здивування, заперечила:
— Вона? Що ви? Українка. Справжня українка, як і я.
— Ні, неправда,— промовила, бліднучи, Емма Львівна.— Я не українка. Я єврейка. Мені боляче слухати таку брехню на мій народ.
Господар вирячив від здивування очі, поставив своє блюдечко, хотів щось сказати на своє виправдання, та Емма Львівна, вставши з-за столу, пішла з хати, а слідом за нею вийшла розгублена й зніяковіла Ганна.
— Еммо Львівно, що ви робите? Накликаєте на себе біду.
— Не могла я... Не могла стриматись... Він таке говорив...— її душили сльози, образливі, гіркі, болючі. Куди йти? В кого шукати притулку?
Повертатися па стару квартиру не можна, бо господарі дозволили тільки переднювати, а на ніч вона мусить підшукати собі якусь іншу хату.
Де ж та хата? Хто пустить її до себе?
— Зайдімо,— сказала Ганна,— тут живе добра жінка з дочкою. Може, дозволять переспати ніч. Тільки за одне проситиму вас: мовчіть, що ви єврейка. Бережіть себе. Є всякі люди.
Не одну ніч, а кілька днів прожила в цій хатині Емма Львівна. Почався перепис населення.
— Ой дочко, що мені робити? — звернулася хазяйка до Ем-ми Львівпи.— І тебе жалко, і свою Марусю жалко. Мене вб'ють — дарма, смерті я не боюсь, а за що ж їй, такій молодій, гинути? А німці так і попереджують: у кого в хаті знайдуть стороннього, того розстріляють на місці. Пропадемо всі. Нікого не помилують.
Емма Львівна заридала. Не хотіла вона, щоб якесь лихо впало на цю сім'ю, де Маруся була для неї мов сестра, а стара селянка зворушила її за ці дні своєю добротою, материнським ставленням і ніжністю.
Зараз, дивлячись на Емму Львівну, вона плакала теж, втішала її.
Емма Львівна тієї ж ночі пішла до своїх колег-лікарів, сказала їм:
— Пробиратимусь до лінії фронту. Не можу більше так жити.
Федоров відрадив:
— Не дійдете, уб'ють вас дорогою, якщо не німці, то поліцаї... Краще переходьте до психіатричної лікарні. Це на околиці міста. Німці там бувають рідко, якось перебудете. Я вам в цьому допоможу, бо й сам збираюся там жити.
Випав сніг. Починалася зима. Емма Львівна нікуди з лікарні не виходила, а коли часом навідувались сюди німці — ховалася.
Одного дня Олександра Миколайовича викликав до себе комендант і запропонував йому звільнити приміщення лікарні, бо там, як він попередив, має бути в'язниця.
— А хворих куди я подіну?
Комендант примружив очі і, посміхаючись, сказав:
— Ві врач. Ві знайт, как нада делал капут.
Це була жахлива пропозиція. Краще самому собі заподіяти смерть, аніж здійснити страхітливий злочин. Комендант наполягав. Він іще раз викликав до себе хірурга:
— Ві нє слюшал нємецькі власть. Я приказывайт вам делал пустой комната.
Олександр Миколайович, чекаючи репресій, не ночував уже в лікарні, а переховувався на приватних квартирах, не пориваючи зв'язку з пораненими. Життя для нього та Емми Львівни ставало нестерпним. Що принесе з собою завтрашній день?
ПОРЯТУНОК НАДІЙШОВ
Коли надворі розгуляється така заметіль, що світу білого не видно, Льонька Дуркєв стає неспокійним. Не сидиться йому тоді в землянці. Хтось дверима рипне, а він так і прикипить до них очима.
— Ждеш? — питають у нього друзі, і, не криючись, юнак відповідає:
— Жду.
Розвідниця Віра Крисіна найчастіше приходить до партизанів саме в таку негоду. Не побачить її лихе око поліцая чи німця, а свіжі сліди одразу замітає вітер.
Та сьогодні чомусь Віри нема. Уже кілька разів Льонька виходив із землянки, вдивляючись в білу хуртовину, сподіваючись побачити в ній знайому постать, але даремно.
Та ось викликав його до себе Сабуров. Там же був і комісар Богатир.
— Льонько,— звернувся до нього Богатир,— є одна справа, яку треба розвідати сьогодні. Ми радились з командиром і вирішили доручити це діло тобі. Ти знаєш у Трубчсвську директора маслозаводу Литвинова?
— Це зять бургомістра.
— Так. Треба обов'язково з ним зв'язатися, встановити точно день виступу. План такий. Сорок поліцаїв мають перебити своє начальство і при повному озброєнні перейти на бік партизанів разом з Литвиновим. Спитай, може, потрібна буде допомога.
— Є також відомості,— сказав Сабуров,— що частина командирів і бійців, які лікуються в госпіталі, теж хочуть перейти до нас. Зв'язатися треба з хірургом Федоровим. Попереджаю, будь обережним, бо в Трубчевську стоїть гарнізон німців. Можна провалити справу.
— Не вперше мені в розвідку ходити.
— Це особлива розвідка, тому ми доручаємо її тобі.
— Єсть! — козирнув безстрашний воїн, і по його очах було помітно, що він дуже вдоволений цим завданням.
— Здається, там у тебе є друзі? — спитав, наче між іншим, комісар. Він добре знав про його взаємини з Вірою.
— Якщо потрібна буде допомога, звернися до наших комсомолок Віри і Валі, вони розвідниці добрі, стануть тобі у пригоді.
Льонька Дурнєв почервонів:
(Продовження на наступній сторінці)