Комірник намагався щось пояснити, але "начальник поліції" так крикнув на нього й при тому такий кулак протягнув до його обличчя, що комірник тільки очима закліпав і забелькотав винувато:
— Пробачте, пане начальник міліції, помилився. Хліба в мене ніхто більше не одержить.
— Що це тобі, колгосп? Більшовицькі порядки заводиш у тилу. Розбазарюєш зерно, яке є власністю німецької армії. Та за такі діла тебе розстріляти мало. А може, ти таємний агент партизанський?
— Що ви, пане начальник поліції,— гаряче заперечив комірник.— Як можна таке про мене подумати? Я вам усе поясню. Ви дізнаєтесь, хто я такий насправді. Одну хвилиночку.— І він, замкнувши церкву, запросив прибулих піти разом з ним. Там він їм все розкаже і все пояснить.
Через кілька хвилин Сабуров, Богатир і Бородачов сиділи в чистій світлій хаті за широким столом, накритим скатертиною.
— Каюсь,— говорив комірник, улесливо зазираючи в очі гостям,— але я в першу хвилину подумав, що ви партизани. Ви прекрасно замаскувались. У вас в поліції був, очевидно, особливий відбір. Знаєте, я вовк старий, а теж мало пе помилився. Панове, адже я комірником вважаюсь так, для форми. Мене знає німецький комендант. Гебітсу теж про мене відомо. Я, щиро признаюсь вам, за Совітів наклепником був. По моїх заявочках комуністи деякі з партії летіли. А двоє голів райвиконкомів були навіть заарештовані. Поки перевірили, що й до чого, а в народі вже слава недобра пішла. Робота, як бачите, чиста.— І він, вдоволено посміхаючись, забарабанив пальцями по столу.— Особливо добре попрацював я в тридцять сьомому році. Багатьох я тоді, так би мовити, змістив з посад. Я їх, як павучок, знаєте, як павучок, обплутував павутинням.— Раптом він запитав: — А чому Семенченко не приїхав? — І його хитруваті й гострі очі спинились на Сабурові, який сидів перед ним у чорній бурці й кубанці. Той спокійно відповів:
— Семенченко вже не працює. Його зняли з роботи, а мене призначено на його місце.
— Доробився, значить? — І вдоволений комірник щиро й голосно засміявся. Його короткі, товсті пальці знову забарабанили по столу.— Я так і знав, що не вдержиться він довго на цій посаді. Нерозумний чоловік.
Сабуров також несподівано запитав у комірника:
— Чому твій брат утік?
— Брат?.. Чому втік мій брат? Він, очевидно, гадав, як і я, що ви — партизани. Мені, знаєте, нічого. Я — комірник, а брат мій — староста. Його забити можуть партизани, бо він чесно працює на німців. Мабуть, тому він і втік.— Комірник присунувся ближче і таємниче зашепотів: — Ви вже мали нагоду познайомитись із списком комуністів, який я передав до поліції? Мені тепер критися перед вами нема чого. Я — таємний агент поліції. А працювати мені зручно комірником. Знаєте, завжди з народом. Можна виявити настрої, думки. Ви мене розумієте?
—
— Цілком,— відповів "начальник поліції", і ця відповідь ще більше заохотила комірника.
— Я бачу, з такими людьми, як ви, панове, можна зробити все.
— Не ясно для мене,— сказав Сабуров,— як ви могли при Радянській владі так довго триматися і ніхто вас не викрив?
Комірник засміявся:
— Я маленька людина. Я не займав важливих посад. Я був на низовій, так би мовити, чорній роботі, бо так можна краще кусати. Мій батько був хазяїн. Земельку мав, худобу. Ну, його розкуркулили. Довелося мені втікати з рідних країв. Тут оце отаборився і роками мстився їм за себе і за батька. Я мав надію: рано чи пізно буде покладено цьому край.
— Ти говориш про Радянську владу?
— Іменно. Батько мій був хазяїном, і я б хазяїном жив. Я завжди ненавидів більшовиків, ненавидів Радянську владу.
Мордатий, з синім кінчиком носа, на якому примостилась бородавка, він був огидним. Кілька таких же бородавок тулилось на його одутлуватих щоках, зараз почервонілих від люті. Сутулуватий, з товстими бабськими ногами, вій стояв біля столу, мов корчастий пеньок. Очі його виблискували недобрими вогниками і злістю:
— Сказати правду, панове, мало хто нам допомагає. Поліція у нас, пробачте, боягузлива. Є тут два комуністи, ходять па зв'язок до партизанів, і ніхто їх іще не прибрав до рук.
— Ось я тебе старостою призначу. Твій брат не годиться, а ти — енергійний, ти наведеш порядок, який нам потрібно.
Така раптова й несподівана пропозиція викликала зніяковілість у комірника:
— Пане начальник поліції, я, признаюсь вам щиро, теж не дуже хоробрий... Коли хочете, навіть боягуз. Навіщо старостою? Я працюватиму, як і досі, буду братові допомагати.
— Ні, ти будеш старостою.
— Мені б не хотілось. Хай люди знають, що мене призначали на таку посаду, а я відмовився. Розумієте? Довір'я мені буде більше. Ну, а старосту, якщо мій брат не годиться, я підшукаю достойного. Ясно? А я сам буду, як і зараз, робити таємно, тихою сапою. Я ж не один. Є в мене помічники: жінка така, Фросина,— теж таємний агент. Зараз її в слободі нема, поїхала в Середипу-Буду повідомити про партизанів. Потім допомагає мені ще один хлопчина... Признаюся вам, важко людей підходящих знайти. На все село оце двоє розшукав, і більше нема. Хоч убийся — нема!
— А місцева поліція є?
— Є.
— Давай її сюди!
— Правда, поліцаїв у нас всього... двоє. Зараз я їх покличу. 509
Комірник вийшов, але скоро повернувся, привівши з собою одного поліцая.
Сабуров, оглянувши його, спитав:
— Мені відомо, що в селі є комуністи. Зможеш їх негайно заарештувати?
— Зможу. Я ще товариша собі на допомогу візьму. Удвох ми з ним справимося швидко.
— І розстріляєш комуністів?
— А чого ж? Коли треба буде — розстріляємо...
— Ну, йди, тільки обов'язково перед розстрілом доставити їх сюди.
Хвилин через двадцять поліцаї привели літнього чоловіка і зараз же вийшли, щоб розшукати ще й другого комуніста. Заарештований оглянув присутніх, опустив голову.
— Член партії? — спитав у нього Сабуров.
— Так.
— З якого року?
— Двадцять шостого.
— Чому не пішов до партизанського загону? Ніякої відповіді.
— Зв'язаний з ними? Допомагаєш їм? Знову мовчанка.
— Ну, що з ними будемо робити? — глянув Сабуров на комірника, і той забарабанив пальцями по столі.
— Відомо що. Ми з паном начальником поліції домовились...
— Ну, сміливіше, сміливіше...
— А сміливіше...— І комірник з скаженою люттю в очах подивився на комуніста.— А сміливіше, так їх потрібно розстріляти! І цього, і того, другого, обох, щоб вони людей не баламутили в слободі.
Важкий погляд більшовика зустрівся з холодним, убивчим поглядом зрадника:
— Продаєш? Вислужуєшся перед німецькою наволоччю?
— Чого мені продавати тебе? Нащо вислужуватись? — засміявся комірник, зиркаючи очима в бік Сабурова та його товаришів.— Не я тебе судитиму. Я тільки думку свою висловлюю панові начальнику поліції.
Заарештований перевів свої очі на Сабурова і несподівано спитав:
— Можна закурити?
— Закури перед смертю,— промовив "начальник поліції", і це так сподобалось комірникові, що той, сміючись, повторив теж:
— Закури перед смертю. Добре зволили сказати. Перед смертю цигарку... востаннє, значить... Хе-хе-хе!
Скрипнула хвіртка, і комірник, потираючи руки, повідомив:
— Ведуть... І того, другого, теж ведуть.
Він навіть оком підморгнув "начальникові поліції", мовляв, чиста робота.
Другий заарештований був молодший.
— Член партії? — спитав у нього комісар.
— Так. З тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року.
— Де працював до війни?
— В Середино-Будському райкомі партії. Завідував обліком райкому.
— Чому не воюєш? — спитав у нього Сабуров.— Чому не йдеш до нас у поліцію?
Мовчанка.
— Зв'язок з партизанами маєш? Мовчить.
— Ясно все,— сказав Сабуров і пройшовся по кімнаті.
— Панове, пора, мабуть, кінчати. Гадаю, вирок ясний? Що ж тут неясного, боже ти мій! Розстріляти їх! Тут весь народ такий. Знаю точно настрої. Дев'яносто п'ять відсотків чекають Радянської влади. їх би всіх передушити треба.
— Значить, розстріляти? — перепитав Сабуров і вийняв з кобури револьвер.
— Що ви, пане начальник поліції?! — запобігливо промовив комірник.— Це зроблять самі... поліцаї зроблять. Нащо вам руки свої...
— Фашистське поріддя! — закричав раптом "начальник поліції".— Комуністів розстрілювати? Радянське населення видушувати? Давай ключі! Увесь хліб роздати населенню, до зернини.
— Панове... Я не розумію...— І обличчя комірника зробилося одразу плямисто-червоним.— Не розумію...
— Зараз зрозумієш...— І з усього розмаху ударив комірника в обличчя рукояткою маузера: — Я не начальник Середипо-Буд-ської поліції. Я — командир партизанського загону Сабуров, це—комісар Богатир, а це — начальник штабу Бородачов. Зрозумів тепер?
Після цього випадку в Гавриловій слободі більше зрадників не було.
У КРЕМЛІ
(Продовження на наступній сторінці)