Після недавньої грози ще не зовсім прояснилось небо. То заблищить у ньому самотня зірка, то сріблястим сяйвом вкриються контури сизуватої хмари. І ось вже випливає на простір повновидий місяць і стають помітними омиті теплим дощем дуби, осичини, крислаті сосни. Місячне сяйво падає на чоловіка, який сидить перед нами. Він вигрібає з багаття жарину, прикурює від неї таку цигарку, що вона ніяк не може вміститися в мундштуці і її доводиться підтримувати пальцями.
Коли б хто сказав, що ця людина — гроза для німців, що при одній лише згадці його імені ворога починає бити трясця,— може б, і не повірили цьому, бо таки справді у всій його постаті, в неквапливих рухах не було нічого войовничого. Навпаки, карі очі дивились лагідно, весело, добродушно. А сміх його, жарти, і навіть кашель, такий звичайний, дідівський, більше нагадували про домівку, затишок, мирне життя, аніж про війну. І все-таки цей чоловік був грозою для німців, які пропонували в численних об'явах своїх велику нагороду тому, хто доставить "діда" їм живого чи мертвого. Та був це не просто дід. Перед нами сидів колишній голова Путивльської міськради, а нині славний партизанський командир Сидір Артемович Ковпак.
Ми вже чули, що його, Сабурова й інших командирів приймали у Кремлі. Ми попрохали розповісти нам про цю зустріч.
— У серпні це було, в сорок другому році,— почав свою розповідь Сидір Артемович, затягуючись димом.— Одержали ми радіограми. Треба летіти на Велику землю, побувати в Кремлі. Доставили нас літаком — "дугласом", примістили в найкращому готелі "Москва".
Першим прийняв нас товариш Ворошилов, а потім ми довідались: буде зустріч із Сталіним. Крім нас з Сабуровим, прибули ще Емлютін, Дука, Покровський, Кошельов, Гудзенко й інші партизанські командири. Діждалися ми того дня, коли нас прийматимуть. Всім нам уже були перепустки заготовлені. Пішли ми. Біля будинку стоять вартові, перевірили, хто ми такі, просять: "Заходьте".
Пам'ятаю, перед нами — велика світлиця. Сидять в ній все цивільні люди. Я собі думаю: "В дальшій кімнаті, напевно, буде Сталін". Відчиняємо сюди двері, вітаються з нами, розпитують, як живемо, як воюєм. А тоді увійшли ще в одну кімнату. Нічого зайвого в ній нема. Якась сувора простота у всьому. І тихо. Дуже тихо. На столиках пляшки з нарзаном, цигарки.
Якось так вийшло, що я був першим. Відчиняю двері, дивлюсь: стоїть Сталін, а біля нього — Ворошилов. Я мовчу. Не чекав, що він буде в цій кімнаті, думав: десь далі.
"Ось який Ковпак",— сказав Климентій Єфремович, пішов мені назустріч, потис руку. Сталін теж потис мені руку. Тоді підходить до нього Сабуров, називає своє прізвище, а Сталін йому відказує: "Чув про тебе".
Він познайомився з усіма командирами. Посідали ми біля столу. А стіл довгий такий. Поруч Сталіна — голова білоруського Раднаркому товариш Пономаренко, Сабуров — у кінці столу.
Сидимо. На столі лежить "Казбек", але ніхто цигарок не бере. Ворошилов закурив перший, а тоді запропонував нам: "Закурюйте". Я взяв цигарку.
Поки почалась нарада, я встиг викурити всі свої цигарки. Не знаю вже, хто це помітив, а тільки принесли нам і поставили на столі вази, а на них отак горою лежать пачки "Казбека".
Перед Сталіним теж такі самі цигарки. Він бере їх одразу штуки три-чотири, відломлює мундштуки і не розтирає тютюн, а так цигарками і вставляє собі в люльку.
На столі в нього ніяких паперів, тільки в правій руці між вказівним пальцем і мізинцем олівець, заструганий з обох боків.
Ми всі вже сидимо, а Сталін іще пройшовся біля столу, сів теж, розгорнув перед собою карту.
"Німців багато?" — спитав він так тихо, що його не всі почули. Ми мовчимо.
"Німців багато?" — знову спитав піп так само тихо.
Тоді Сабуров, який сидів найдальше, сказав: "Товаришу Сталін, не чути вашого запитання".
Йосиф Віссаріопович підвів голову і промовив уже голосніше: "Німців багато?"
"Дивлячись де. Там, де ми стоїмо,— німці є".
Командири почали розповідати. Тоді Сталін звертається до мене: "Товаришу Ковпак, вам слово".
Я підводжусь, надіваю окуляри, збираю свої шпаргалки, хвилююся.
"Ні-ні, ви сідайте. Я буду давати вам запитання, а ви відповідатимете.— І він спитав: — Чи потрібні в партизанських загонах комісари?"
Я прямо, як говориться, з ходу відповів: "Потрібні,— кажу,— бо в основному робота ведеться серед населення і роль комісара в таких умовах особлива".
Багато я не говорив про це, бо йому й так все ясно. Потім він мене спитав: "Як ви тримаєте зв'язок з населенням? Як населення ставиться до вас, партизанів і партизанок?"
Я пояснив, що в населення ми нічого не беремо, озуваємось, одягаємось, харчуємось коштом противника, якого ми громимо, а також зрадників народу. Населенню багато допомагаємо. В цій справі були в нас недоліки. Захопимо у ворога хліб, візьмемо собі, скільки треба, а остачу роздаємо людям удень. Це накликало на людей згодом біду, коли ми залишали район. Цю помилку ми виправили, і тепер всі лишки роздаємо народові обережніше.
"Як харчуються партизани?"
Я розповів. Кожна рота, а по-нашому група, готує для себе обід. Якщо нема казанів — використовують відра, а часом бідони з-під молока.
"Ось ви пускаєте під укіс ешелони. Що ви взяли собі, чим скористалися з цих ешелонів?"
"Досі нічого не брали,— признався я,— звалимо,— кажу,— ешелон — ото і все".
"А треба брати або знищувати так, щоб ворог нічим не міг скористатися після аварії".
Тоді я розповів випадок з нашого життя. Якось під час бою в лісі ми підірвали міною німецький танк. І поки збиралися витягнути з нього гармату, кулемети, боєприпаси, підійшов справний танк, взяв підбитого на буксир і потягнув на свою територію. До цього часу забути не можемо, як у нас фріци танк украли.
"От бачите...— і Сталін засміявся. Потім він несподівано для мене спитав: — Скажіть, Ковпак, чи можливо з Брянських лісів вийти на правий берег Дніпра?"
Я не міг відповісти одразу. Сталася в мене заминка. Він це помітив і сказав: "Гаразд, ви мені пізніше відповісте.— І звернувся до Сабурова: — Дніпра, мабуть, не перейдете,— і, помовчавши трохи, спитав: —А може, перейдете?"
Сабуров сказав: "Думаю, що Дніпро перейдемо".
Розмовляючи з Сабуровим, Сталін по моїх очах помітив, що я вже можу йому відповідати, і каже: "Я слухаю вас, Ковпак".
"Вийти на правий берег Дніпра можна,— сказав я,— але треба, щоб нам підкинули трохи артилерії, боєприпасів, обмундирування".
"Складіть заявки, щоб забезпечити рейд".
Потім він став розмовляти з командирами інших з'єднань і загонів. У перерві я накидав олівцем заявку і в ній зазначив кількість літаковильотів, необхідних для того, щоб доставити нам все потрібне,— і жахнувся. "Хіба можна,— думаю,— зараз прохати стільки?"
Переписав я свою заявку, значно скоротивши її. І коли знов поновилася бесіда, Сталін помітив, що переді мною лежить списаний папір, простягнув руку. Я подав йому написане.
"Хіба це вас забезпечить?" — спитав він. Я пояснив йому, що це попередній варіант, що я не відважився прохати більшого.
"Ви грунтовно складіть. Ми можемо дати вам все, що потрібно".
Я тоді міркував: добре було б дістати для бійців чоботи, але вирішив, що це вже буде занадто, і, замість чобіт, попрохав черевики. Сталін прочитав нову заявку, викреслив черевики, а над закресленим словом надписав "чоботи".
Після цієї наради ми ще раз зустрілися із членами уряду.
Перед Сталіним лежала карта. Він слухав нас, креслив щось олівцем.
"В якім місці гадаєте форсувати Дніпро?"
"Думали — в районі Димера, але це тепер відпадає".
"Чому?"
"Ми маємо дані розвідки. Тут багато німецьких дач і стоять чималі гарнізони противника".
Сталін тоді доручив Климентові Єфремовичу виробити для нас маршрут.
А коли зайшла мова про те, де нам базуватись,— ми хотіли спинитися в районі Олевських лісів,— товариш Ворошилов відрадив.
"Я,— каже,— Олевський район знаю. Для цієї мети Скород-не буде країцим місцем. Там є посадочна площадка. Якщо німці її не зруйнували, то ви можете використати для приймання наших літаків".
Через кілька днів ми вилетіли до своїх загонів. Восени сорок другого року, одержавши наказ, вийшли з Брянських лісів у Київську, Житомирську і Ровенську області, щоб посилити там партизанську боротьбу й завдати ряд ударів в тилу по комунікаціях ворога.
На Україні нам дуже допомагав ЦК КП(б)У, з яким ми весь час тримали найтісніший зв'язок.
Починався новий етап партизанської боротьби.
НА УКРАЇНУ!
(Продовження на наступній сторінці)