— Я й сам... упораюсь. Можна йти?
— Іди. Хай щастить тобі.
Льонька Дурнєв вирушив з табору. Він перейшов на правий берег заметеної снігом Десни, де розташувалося місто, і почав пробиратися глухими вуличками до знайомого будинку. Незабаром він уже стояв перед її 'дверима.
"Є чи нема?" Дуже хотілося, щоб саме зараз була вона вдома. "Може, занедужала і через це не прийшла сьогодні до загону?"
Постукав, напружено вслухаючись, але в кімнаті було тихо. І ця тиша холодом війнула на серце. "Нема... невже нема?"
Постукав ще раз, дужче. В ту ж хвилину почулись знайомі кроки.
— Хто тут?
— Я,— відповів Льонька.
Вона впізнала його одразу, відчинила двері.
— Драстуй,— привітався автоматник, зазираючи їй в обличчя
— Сама?
— Сама.
— А батько?
— Ще не приходив з роботи. Як став конюхом у поліції, то іноді й дома не ночує.
— І не здогадується, що ти партизанська розвідниця?
— Хіба ж я про це йому скажу?
В кімнаті затишно й тепло. Віра у простенькому платті сіла проти Льоньки. Як він скучив за нею! Як поспішав сюди, щоб глянути в очі любій, почути голос найріднішої у світі, побути з нею наодинці...
Віра почастувала його чаєм і, дивлячись Льоньці в обличчя, спитала:
— Якесь завдання маєш?
— Маю.— І все їй розповів.
— Самому тобі буде важко,— сказала дівчина.— Ми з Валею допоможемо. Ти ж знаєш, що бургомістр Павлов поки що Литвинова не чіпає. Як-не-як — зять, своя людина. А Литвинов готує збройний виступ. Я вже Сабурову про це доповідала.
— Мені треба побачитись...
— Це небезпечно зараз, бо за ним пильно стежить приймачка бургомістра. Про день виступу дізнаюся і тоді повідомлю.
За розмовою не помітили, як зайшов до хати батько, привітався з гостем, але не став роздягатись, відмовився й від чаю.
— Ще треба на конюшню.— І, взявши в сінцях уздечку, сказав: — Я скоро повернусь.
Знову Льонька й Віра лишилися самі. Швидко минав час. Та раптом за дверима почулось невиразне шарудіння, зрадливий шепіт.
— Батько?
— Зараз гляну.
Віра вийшла з світлиці, але одразу ж і повернулася бліда, стривожена.
— Втікай! Зараз же втікай!..
Льонька зрозумів небезпеку і вискочив через вікно. До кімнати ввірвалися німці, яких привела сюди бургомістрова приймачка. Почався обшук. Знайдено листівки, знайдено револьвер.
Сам Льонька Дурнєв не бачив, але йому розповіли, як наступного дня трубчевськими вулицями вели партизанських розвідниць: Віру Крисіну та її подружку Валю. Дівчат перед стратою жорстоко катували, одяг на них був подертий, закривавлений. Люди, побачивши їх, зупинялися. Жінки плакали і йшли слідом, наче їхні сльози й голосіння могли врятувати життя комсомолкам.
— Передайте партизанам! — гукала до них Віра Крисіна.— Мене продав рідний батько... І мене, і Валю. Ще перекажіть...— та й урвався голос, бо один з конвоїрів сильно вдарив дівчину автоматом у спину.
Того ж дня було заарештовано директора маслозаводу і всіх його спільників. На волі залишився тільки технорук, який виявився провокатором.
Минув день, минула ще одна ніч. На Трубчевськ рушили партизани. Оточивши німецький гарнізон, вони відкрили по ньому вогонь одразу з десяти мінометів. Захопили комендатуру. Прийшли сюди троє мешканців міста.
— Рідні, дорогі! — почав один з них, звертаючись до комісара Богатиря.— Давно не бачили п'ятикутних зірок. Скажіть, що вам потрібно, ми все для вас зробимо.
Комісар не знав, що з ним розмовляв технорук і провокатор, тому й не затримав його. Шукали бургомістра Павлова і в будинках, і на горищах, але не знайшли.
Від людських очей важко сховатися. Повідомили партизанів мешканці Трубчевська, в який дім зайшов технорук. Упіймали його, привели до Богатиря.
— А, "друг"!—звернувся до нього комісар.— Здоров, здоров! Так це ти обіцяв "зробити для мас усе"? Гадав, ми не дізнаємось, хто видав Литвинова.
Технорук зблід... Розшукали й Віриного батька, і він одержав заслужену партизанську кару.
Як хмара був у цім бою Льонька Дурнєв. Велике горе впало йому в душу... Зранене серце наливалося жадобою помсти за Віру. її німці розстріляли разом з подружкою, а потім вкинули дівчат в ополонку бистрої й глибокої Десни.
Не ждати катам пощади від Льопьки Дурнєва! В иайиебез-печніших місцях з'являвся безстрашний автоматник, винищуючи ворогів.
У Погарах стояв іще один німецький гарнізон. Даремно перед цим бургомістр Павлов дзвонив туди телефоном.
— Погар!.. Погар!.. Стародуб!.. Брянськ! Висилайте підкріплення!— кричав він у трубку.— Негайно підкріплення!.. Напад партизанів!
Та не відповідали ні Погар, ні Стародуб, ні Брянськ, бо вже партизани встигли перерізати проводи. Що робити? Як повідомити гарнізон, щоб швидше надійшла допомога? І бургомістр посилає свою приймачку.
Вона одягла старий кожух, узулася в стоптані валянки, закуталась в хустину,— ну, просто селянка, та й годі. І все ж не пройшла вона через заставу: спинили її партизани.
— Куди йдеш, дівчино?
— До бабусі в село, бо в Трубчевську страшно... Там стріляють.
— А хто ж ти така?
— Я? Я з села... Я не тутешня.
Завели її до однієї хати і спитали в господині, чи знає вона цю дівчину.
— Знаю. Це приймачка Павлова. Але навіщо вона таке дрантя на себе начепила?
— Про це, тітко, дізнається в неї наш командир.
...Льонька Дурнєв не знаходив собі спокою ні вдень ні вночі. Несподіване горе приголомшило хлопця, погасило в очах радість, затуманило їх смутком і журбою.
— Я розшукаю Павлова,— хвалився він найвірнішим друзям.— Мушу розшукати й покінчити з ним!
Незабаром розшукав бургомістра, дав по ньому чергу з автомата, але, на жаль, тільки поранив.
...Емма Львівна чула стрілянину, але пе знала, що діється зараз у місті.
"Невже партизани? — І радісним хвилюванням сповнялося її змучене серце.— Діждалася... Прийшли".
Несподівано за ворітьми психіатричної лікарні застрочив кулемет, забряжчали шибки вікон.
Емма Львівна не могла довше лишатися в приміщенні. Хотілося вийти на вулицю, швидше побачити рятівників-партиза-нів, що про них стільки мріяла, що їх так ждала вона день у день.
Та ось па подвір'ї з'явилося раптом двоє невідомих. Вони прямували до парадного. Постукали в двері. "Що, коли це поліцаї?" Емма Львівна завагалась. Відчинила.
— Драстуйте,— привітався один з невідомих.— Федоров є в лікарні?
— Нема.
— А де ж він?
— Не знаю... Не було... Не ночував...— Емма Львівна хвилювалась, її хвилювання помітили вони одразу.
— Не бійтеся. Говоріть правду. Ми партизани. Нам дуже потрібний Федоров.
— Ще не приходив.
— Як прийде, скажете, хай почекає нас. Ми ще навідаємось.— І пішли собі, а Емма Львівна дивилася їм услід, мов заворожена. Потім, опам'ятавшись, вибігла з приміщення, наздогнала їх.
— Скажіть, це правда, що ви партизани? Ті щиро засміялись...
— Справжнісінькі.
Саме в цю хвилину з'явився на подвір'ї Олександр Миколайович.
— Готуйтесь, Еммо Львівно, в дорогу! — гукнув він радісно.— І перекажіть іншим, хай спішно збираються теж, зараз будемо вирушати.
Федоров зайшов до операційної. Ключів від шафи не було. Розбив скло, забрав частину інструментів, забрав перев'язочні матеріали. Коли все це було складено на сапи, він сказав:
— Ну, друзі, віднині ми і паші поранені воїни знайдуть притулок і захист у партизанів. Про все вже домовлено.
— Це для нас порятунок,— вимовила Емма Львівна, і в її очах виступили сльози.
Рушили коні, та не до лісового села Мальцівки, де було місце стоянки загонів, а до центру міста, де ще точився бій, де стікали кров'ю поранені партизани, де потрібна була негайна допомога вмілих рук.
Так почався в лікарів перший партизанський день.
ВИПАДОК У ГАВРИЛОВІИ СЛОБОДІ
Це вже була сила. Двісті п'ятдесят бійців, добре озброєних, йшли до села Великих Берізок, щоб розгромити там німецький гарнізон. Шлях їхній лежав через Гаврилову слободу.
Біля церкви помітили партизани великий натовп людей, переважно жінок.
Сабуров, Богатир і начальник штабу Ілля Бородачов завернули сюди своїх коней. У церкві, як виявилось, був зсипний пункт. Тут порались жінки й дівчата, наповнюючи мішки перевіяним зерном.
Заклопотані роботою, вони навіть не помітили, як увійшли сюди сторонні люди. Зате прибулих добре бачив комірник. Стоячи біля ваги, він стежив за кожним їхнім рухом, намагаючись вгадати, що це за люди і що їм тут потрібно.
— Нащо хліб роздаєш? — закричав на нього Сабуров. І цей грізний окрик спинив роботу. Жінки й дівчата, покидавши мішки, розбіглись хто куди. Лишився тільки комірник. Гострі й колючі очі його оглядали невідомих людей з острахом і водночас з цікавістю.
— Товариші партизани,— почав він невпевнено, але на нього так метнув очима Сабуров, що той одразу все зрозумів.
— Я тобі дам партизанів! Я начальник Середиио-Будської поліції, а це мої помічники. Ось я й питаю: по якому праву ти роздаєш селянам хліб?
(Продовження на наступній сторінці)