— Леу живе тут,— запевняє Васька Волчков.— Я ж добре запам'ятав цей дім. Ось ринва і півник той самий... Ми не могли помилитись.
Сабуров рішуче стукає в двері. Жінка відповідає одразу, мабуть, чекала повторного візиту. Тільки голос у неї ще роз-дратоваміший і зліший:
— Сказала вам — Леу живе поряд. Ідіть звідси геть! Нема чого турбувати людей серед ночі.
Сабуров загримав сильніше.
— Ми офіцери з Севська. Якщо негайно ж не відчините — висадимо двері!
У сінях стає тихо, потім чується невиразний шепіт, цокання ключа в замку, і, нарешті, двері розчиняються.
Минаючи жінку, Сабуров швидко входить у першу кімнату. Світла нема, але крізь шибку, осяяну місяцем, добре видно чоловіка в фашистській формі. Видно, встиг уже одягнутись.
— Руки вгору!
Захар Богатир включає електричний ліхтарик. Перед ними високий гладкий чоловік років під сорок. Ріденьке світле волосся зачесане на проділ. Очі жмуряться від яскравого проміння. Руки поволі підводяться й помітно тремтять.
— Пароль і пропуск на сьогоднішню ніч? — вимагає Сабуров.
— "Юнкере"... Хрест.
— Збирайтесь! Підете з нами.
Леу все ще тремтячими руками одягає шинель. Його виводять, а Сабуров з Пашкевичем затримуються на хвилинку. Дружина Леу стоїть біла мов полотно, тільки зубами цокотить.
— Слухайте мене уважно,— каже їй Пашкевич.— Якщо хочете жити, мовчіть як риба. Зрозуміли?
Вона мовчки хитає головою і не рухається з місця.
Вулиця така ж безлюдна, як і раніше. Зривається рідкий сніжок. Світить місяць, і в його освітленні добре видно коменданта, що тремтить від страху. Він зрозумів усе без слів.
— Хочеш жити — відчиняй двері до начальства,— попередив його комісар.— Не хочеш — тут тобі й смерть! Вибирай.
— Відчиню...— одразу погодився Леу.— Відчиню... Вони мій голос знають. Кого вам треба?
— Старшину Мамоненка, лісничого Онцева, агронома Землянку,— пояснив йому комісар.— Одуриш — уб'ємо!
— Нащо одурювати? Домовились по-чесному, по-хорошому. Я зла не робив. Я російський німець. Призначили комендантом, я і працюю в них.
— Веди до Онцева! — наказав Сабуров.
Ніде ні душі, наче вимерло в містечку Суземці все живе. Навіть патрулів не видно.
— Слухай, Леу. Може, ти нас до комендатури ведеш? Ще раз попереджаємо.
— Наказано до Онцева, я й веду. Вій живе в центрі, в казенному домі.
Ось нарешті й той дім. Леу звично стукає в крайнє вікно:
— Онцев, відчини. Це я, Леу. Німці приїхали.
Лісничий спочатку підійшов до вікна, освітив ліхтариком невідомих, перепитав:
— Ти, Леу?
— Я,— підтвердив той, навмисне ставши в смугу світла.— Відчини, є діло.
Сумнівів у лісничого вже не було. В його кімнаті з'явилося світло. А біля хвіртки стояли непоміченими командир і комісар. Вони чули, як гримнув у сінях засув, як з рипінням відчинились двері. Цієї ж хвилини почувся улесливий голос лісничого:
— Пробачте, панове, що трохи довелося затримати вас на морозі. Час, знаєте, тривожний. Такими ночами...— і голос йому раптом урвався. Сильні руки танкіста Івана Федорова, переодягненого в німецьку форму, так швидко й ловко схопили лісничого за комір, що той навіть не встиг крикнути.
— Мовчи! — погрозив йому партизан, і лісничий, зрозумівши, з ким зустрівся, злякано забелькотав:
— Я... я... мовчу, мовчу...
Сабуров і Богатир зайшли до приміщення, захаращеного речами, очевидно, награбованими.
З спальні в барвистому халаті вийшла назустріч "панам німцям" розчервоніла й красива лісничиха. Вона трохи схвильована, а ще більш здивована таким пізнім і несподіваним візитом. Роблячи реверанси й мило граючи очима, вона говорила:
— Затримали вас, панове офіцери. Тисячу пробачень. Ви повинні нас зрозуміти. Ніч. Банди бродять.
— Про які банди говорите? — спитав Сабуров.
— Як? — здивувалась лісничиха.— Ви не знаєте? Ну, банди, що партизанами себе називають.
— Оце ми і є справжні партизани.
Лісничиха так і гепнула на підлогу, наче хто її скосив. Де поділись одразу кокетування, і грайливість, і оті "аристократичні реверанси", що їх так старанно виробляла вона перед "панами офіцерами". Розгублена, безпомічна лісничиха сиділа на підлозі. В очах був такий жах, наче саме її збиралися забрати з собою партизани.
— Як же це? Не розумію... Леу,— звернулася вона до коменданта, чекаючи від нього якихось пояснень, але той відвернувся, не промовивши й слова.
Лісничиха підвелась:
— Товариші партизани, це непорозуміння. Мій чоловік чесний. Ми нікому зла не робимо. Та всім же відомо, що він тільки формально німцям служить, а насправді він теж партизан... Я ж знаю добре свого мужа.
— Прекрасно,— промовив Сабуров з ноткою іронії, якої не відчула перелякана господиня.— От ми партизана й візьмемо, хай допоможе нам в одній справі.
— А тоді відпустите його додому? Спасибі вам, велике спасибі.
— Дурна! — озвався лісничий Онцев.— Не відпустять вони мене... розстріляють.
Онцева забрали з теплої хати і поїхали до старшини Мамо-ненка. У минулому — це офіцер царської армії. Леу знову постукав у вікно.
— Мамоненко, відчини. Німці приїхали. Це я, Леу. Одразу ж, не перевіряючи, в самій білизні й кожусі наопашки вийшов господар:
— Прошу, панове, заходьте. Пробачте, що в такому вигляді приймаю... Не хотілось затримувати вас.
Далі йому не довелося пробачатися. Почувся рішучий наказ:
— Руки вгору!
Мамоненко закліпав очима. Затремтіла його цапина борідка:
— Не розумію, панове... Нічого не розумію...
— Руки вгору! Уб'ю!
Підняв. З плечей його впав на сніг теплий кожух. Зайшли потім до хати.
— Розповідай, старшина, що для німців приготував?—допитувався Сабуров.
— Приготував дванадцять діжок борошна, сім діжок м'яса, двісті пар армійської білизни.
— Добре старався!
— Чому ж? Я і для вас, коли накажете, з великою охотою приготую. Обіжатися не будете. М'ясо, продукти, білизну... Мені однаково, кому служити.
— А нам не однаково.
— Тобто я не так висловивсь. Я в тому плані говорю, хто жалування платить...
Кожна хвилина дорога. Мамоненкові запропонували одягнутись.
— Ми завжди можемо в дружбі жити,— говорив він,— для партизанів я все зроблю з великою охотою. Ти, стара,— звернувся до дружини,— постав самоварчик, я скоро буду вдома. Сподіваюсь, мене довго не затримають товариші.
На посаді агронома працював зрадник Землянка. Взяв і його, за допомогою Леу, Сабуров. Добра, багато обставлена квартира. Молода дружина. Тепло. Затишно. Л тут доводиться серед глухої ночі йти з незнайомим представником німецьких властей на якусь незрозумілу нараду в питаниях інтелігенції. Дуже був невдоволений Землянка, але висловити своє невдоволення не посмів.
— Я скоро повернусь,— сказав вій дружині.
— Прошу вас,— звернулася вона до Сабурова,— не затримуйте мого чоловіка, а то я скучатиму одна.
— Не затримаємо,— пообіцяв їй Сабуров, ввічливо кланяючись,— пробачте, що довелось потурбувати. Знаєте — служба. Мені б теж хотілося в цей час сидіти в затишній кімнаті з молоденькою красунею, такою, як ви...
Вона посварилася пальцем:
— Будьте обережні в компліментах. Мій чоловік дуже ревнивий.
Попрощався з нею Сабуров. І як тільки вийшли на вулицю, хтось міцно зв'язав руки агрономові Землянці. Всіх чотирьох повезли до лісу.
Всі вони зрозуміли, куди й пащо їх везуть. Першим кинувся тікати лісничий Онцев, але влучна партизанська куля повалила його замертво на сніг...
Ніч. Тиша в містечку. Спокій. Місяць схиляється все нижче, нижче. Скоро світанок.
БУЛО Й ТАКЕ
Свою обіцянку Сабуров виконав і сьогодні продовжив нам розповідь про колишнього наймита Шульців — Василя Бурови-хіна:
— Якось повернувся він з розвідки і, як завжди, неквапливо, але точно й чітко доповідав партизанському командуванню: "Був у Севську. Тамтешній комендант, переглянувши мої документи, заявив мені: "Ви мусите їхати в районний центр Локоть і зв'язатися там з керівником народної соціалістичної партії всея Росії інженером Землею". Справжнє його прізвище Воскобойников Костянтин. Він одразу призначив мене заступником чергового коменданта по охороні "центрального комітету партії".
"Хто такий Воскобойников?" — запитує Пашкевич.
"За освітою — педагог, професія — контрреволюціонер. Оселився в добротному особняку, що належав комусь із царського дому Романових, і урочисто заявив: "Я відновлюватиму дореволюційну Росію з її церквами, порядками та законами". З цією метою він навіть виробив ,,декларацію прав народів Росії", яку поширював серед населення". "Чули про цю декларацію".
(Продовження на наступній сторінці)