"Дозвольте і нам взяти участь..." — звертається Стрілець до командира Бородавки, але той мовчить. Мовчить і Сабуров. А Павло Рева сказав: "Обійдемося і без вас".
Стрілець зрозумів усе. А Чапов, проходячи повз Павла Реву, хотів було з ним попрощатися, та Рева холодно буркнув: "Проходь!"
Хлопці вийшли за двері...
І все ж операція на Зерново була здійснена. Допоміг нам у цій справі ще товариш Сень Йосип Дмитрович —член підпільного Середино-Будського райкому партії. До війни він працював директором середньої школи, прекрасно знав місцевість.
На пропозицію Сабурова погодився і в призначений час провів всю групу до станції. За планом повинні були діяти так: товариші Бородавка, Яськов, Пашкевич мусять бронебійно-запа-лювальними кулями бити по бочках з бензином. Сабуров, Богатир, Рева і Федоров повинні були перебити охорону.
За рейками лягли Сабуров з Богатирем, трохи далі від них — Рева, а Федоров мав кинути через вікно гранати. Охорона, очевидно, спала, а вартовий щось підсмажував собі на примусі в сінях. Час від часу він виходив з приміщення надвір, пускав у повітря ракету і знову ховався за дверима.
Федоров підкрався близенько, уже мав виконати свій намір, коли несподівано вийшов вартовий.
"Хальт!" — скрикнув німець і кинувся тікати, а Федоров — за ним. Одразу ж почулися в приміщенні вибухи гранат, крики поранених.
Німці стали вискакувати через вікна.
"Вогонь!"—подав команду Сабуров, але — жодного пострілу. Не стріляв автомат у Сабурова, не стріляв ручний кулемет у Богатиря.
"Змінюй диски!"
Змінили, але наслідків ніяких. Від міцного морозу захололо недоброякісне рушничне масло, скувало частини зброї. Час було прогаяно. Німці, втративши 13 чоловік убитими, втекли, а партизани, спаливши бензин і знищивши одну вантажну машину, вчасно відійшли. Коли на станції Зерново з'явилось німецьке підкріплення, партизанів уже тут не було: вони зникли в лісі.
А то ще, пам'ятаю, доручив нам Сабуров розвідати у Труб-чевську розташування есесівського гарнізону. Крім того, побувати в бургомістра Павлова.
Хто такий Павлов?
Це німець-колопіст, лютий ворог партизанів і всього радянського. До війни Павлов відав Брянськими лісництвами і начебто мав добру репутацію. Одначе як тільки з'явилися на Брянщині німецькі фашисти, Павлов одразу був нагороджений залізним хрестом і призначений бургомістром Трубчевська. Активно допомагала йому в роботі приймачка, яка працювала у німців перекладачкою.
До Павлова я вирішила піти сама, без Васьки. Дізналася, де живе. Заходжу в будинок у селянському кожусі, в льотчицькій шапці. Бачу, сидить німкеня. Мені потрібно було глянути на розташування ліжок у спальні. Можливо, вночі доведеться кинути у вікно гранату.
"Добридень!" — привіталась я до господині, а вона п'є чай, не відповідає, навіть не дивиться, хто зайшов. Я обминаю її, розчиняю двері в спальню, і тільки тоді вона схоплюється з місця: "Чого ви туди пішли? Зупиніться! У вас чоботи брудні".
А я вже запам'ятала, як стоять ліжка, які вікна і в яке з них краще буде кинути гранату.
"Ви пробачте, папі. Адже я до вас привіталася, а ви не відповіли. Мені потрібно бачити господаря. Я гадала, він у цій кімнаті".
"Нема його, нема! Вдень він завжди в комендатурі. Там його шукайте.— І, оглянувши мене, німкеня поцікавилась: — А що ви хотіли від нього?"
"Я вчителька з Погарів, але я мушу жити в Трубчевську, бо тут мої родичі, моя сім'я. Мені конче потрібний дозвіл коменданта для переїзду сюди".
"Німці не дозволяють ніяких переїздів".
"Я розумію... Але ж я принесу вам добрий гостинець".
Це вплинуло, і німкеня милостиво запросила прийти до неї ввечері.
Я подякувала їй і вийшла на вулицю. "А тепер же,— думаю,— треба побачити самого Павлова, щоб знати його в обличчя".
Вирушаю до комендатури. Там черга. Я минаю чергу і йду просто до дверей кабінету, коли це хтось різко хапає мене за руку. Дивлюсь — поліцай.
"Куди прешся? Хіба не бачиш — люди стоять".
"Мені потрібно тільки підписати папірця",— кажу йому і розчиняю двері. Бачу, стоять дві жінки, по одягу схожі на вчительок, а він, Павлов, сидить за столом у шапці. Ніс довгий, сам чорний, мов циган.
Я подивилася на нього. Розмовляти мені з ним не було про
що.
З Васею Волчковим зустрілася аж під вечір, і разом пішли ночувати до хазяйки, в якої я жила раніше.
Прийшов з роботи її чоловік. Я сказала, що Вася — мій брат, хочу його влаштувати на роботу в поліції.
Чоловік поставив на стіл самогон. Випили. Васька сп'янів і почав чіплятися до господаря: "Ти чому не в армії?"
"А чому мені там бути? Армію розбито. Працюю зараз візником. Мені непогано. Щодня свіжа копійка бряжчить у кишені".
Васька наступає: "Ні, ти скажи, чому не в армії?"
"А ти ось теж прийшов влаштовуватись у поліцію..."
"Я? — і Васька починає себе бити кулаком у груди.— Я?.. Це я в поліцію?.. А ти знаєш, хто я такий? Чому це мені доводиться блукати голодним, холодним по лісах, а ти будеш вдома вилежуватись на подушках? Говори, чому не в армії?"
Хазяйка Віра одразу здогадалася, хто ми:
"Ой Марусечко! Це ж ви партизани... Ой пропали ж ми, як хтось дізнається, з ким оце п'ємо".
Бачу, погані справи. Треба напарника виручати.
"Не вірте йому, дурневі. Випив горілки, та й сам не розуміє, що верзе. Кажу ж вам, прийшов влаштовуватись на роботу в поліцію".
Ледве його втихомирила. Випили ще по чарці — заспокоїлись. Заснув Василь. Заснула й хазяйка, а хазяїн тихенько до мене підходить, питається:
"Марусе, скажи, ви — справді партизани? Не бійся. Якщо ви ще раз сюди прийдете, я вам допоможу. Тільки дайте мені якусь зброю".
Не призналась йому. Хто знає, що в нього на думці. А серед ночі розбудила Ваську, і ми втекли з цієї хати. Протверезився він, просить, щоб я Сабурову нічого не говорила ні про розмову, ні про чарку.
А одного разу пішла я знову в розвідку до Трубчевська, сама, без Васьки. Приходжу на явочну квартиру. Вдома сидить баба — аж синя від злості.
"Де дід?" — питаюся в неї.
"Забрали німці. Певне, вже й розстріляли. Це ви, ви в тому винні... Не знався б з партизанами..." Я її заспокоюю, а вона кричить: "Іди геть з моєї хати! Геть! Геть!.."
Довелося вийти. Відвідала одну знайому мені вчительку, з вона мені каже: "Все місто знає, що ти сюди приходила".
Я в неї переодяглася в фуфайку й пішла. Мала при собі браунінг... Колись наш командир, Альоша Кочетков, подарував. Іду, аби швидше дістатися до лісу. Біжу, оглядаюсь, а на душі в мене таке тривожне відчуття, що я місця собі не знаходжу. Раптом з лісу з'являється кінь, запряжений в сани, на санях — дрова. Я дивлюсь на небо, на сонце, а сама все думаю чомусь про смерть... То йду, то біжу, аби мені швидше порівнятися з тими саньми.
Бачу, сидить на дровах дід. Я до нього: "Дідусю, ой дідусю, зупиніться на хвилинку".
А він не зупиняється. Чи не чує, чи не хоче зі мною розмовляти. Я тоді хапаю коня за вуздечку, зупиняю сама, прошу: "Підвезіть мене до лісу".
"Ти що, здуріла? — кричить дід.— Я звідти їду. Пусти вуздечку!"
Зрозуміла: з цим дідом треба діяти інакше, і діяти швидко, негайно.
Виймаю зброю, наказую: "Скидай дрова!"
Дід, мабуть, зрозумів, хто я така, й почав скидати, а я йому допомагаю. Потім сідаю в сани.
"Поганяй коня щодуху!" . І ви знаєте, передчуття тоді не підвело, бо незабаром з'явилася погоня. Німецькі вершники гналися за мною аж до лісу... Ну в ліс вступити не відважились... Коли б не ота підвода — піймали б мене і, хто знає, може б, там була моя смерть, у полі...
А то ще пам'ятаю такий випадок. Громили наші партизани ворожий гарнізон цього ж таки містечка і захопили приймачку Павлова. Вона активно допомагала фашистам, як її батько, видавала наших людей. За її доносами було заарештовано труб-чевських комсомолок-розвідниць — Віру Крисіну і подружку її Валю.
Сабуров каже: "Одвезіть її, приймачку, в "госпіталь".
А я коли це почула, вірите, аж отут у мене все перевернулось. Це ж, думаю, за що їй така милість? За гарні очі, довгі вії, за красу? Стільки людей вона віддала на смерть.
Обурююсь я, а Петраков те все чує і говорить мені стиха:
"Невже ти, Марусю, не розумієш, куди її треба везти?.. Мені доручено цю справу".
Посадив він її на сани, провіз кілометрів зо два і повертається з нею назад. Що вже говорив йому Сабуров,— не знаю, а тільки викликав він потім Альошу Кочеткова й суворо наказав:
"Доставити в "госпіталь" якнайшвидше!.. І обов'язково "здати під розписку"!"
Повіз тепер уже її Альоша, а потім мені розповідав. Зупинилися з нею на узліссі. Ніде нікого. Тільки сосни шумлять. "Знаю,— каже,— треба виконати наказ, а чомусь страшно мені розстрілювати. Коли б це в бою, а то ж перший раз отаке... дівчину... розумію, треба знищити... Це ж ворог... Мій ворог... Наш ворог... Я їй кажу: "Роздягнись! Може, при тобі є зброя".
"Яка зброя? — дивується вона.— Ніякої зброї не маю".
(Продовження на наступній сторінці)