Але на це відповіді мені не було дано. Натомість Остюк популярно мені розповів про прошуки імперіалістичних розвідок і про негідних людей, особливо з гнилої інтелігенції, яких ті розвідки одурманюють. Потім мені дано кілька аркушів паперу, і я мав свої відповіді на запитання докладно записати. Остюк мені диктував запитання, а я старанно писав, слово в слово повторючи те, що сказав. Одне мене дивувало: чомусь на запитували про мою поїздку до Львова і про зустріч із братами Горбачами — очевидно-таки, про те не знали. Коли б знали, то вже забагато в мене виявилося б точок дотику із заарештованими. Отож я зіграв перед ними отакого невинного, дещо наївного, але цікавого до всього хлопця, компанійського і спраглого знань, яким я, зрештою, й був; водночас, ненав'язливо дав знати чи, точніше, зрозуміти, що ні мої друзі, ні Вітличний мені не довіряли, хоч я не знаю й чому, принаймні, нічого недозволеного читати не давали, і я поняття зеленого не маю, що в тих книжках і матеріалах може бути. Одне слово, я був ніби камінчик, якого омиває, не шкодячи йому, вода і ніяких хвостів— (окрім промаху з Колею) з мене не зависло. Розмашисто підписав свої зізнання, і мене випустили на волю, попередивши, щоб я про ці наші балачки нікому не казав ні слова. І тільки на бульварчику, за ворітьми цієї жахнющої установи я відчув, у якому колосальному напруженні був весь цей день. Змушений сісти на лавку, щоб перекурити: був випотрошений до дна. Іще раз перепустив через мозок усе те, про що говорив і що мене запитували. Ні в чому, здається, не міг собі дорікнути, хіба в одному: я так само, як колись апостол Петро, відрікся від свого приятеля. Пізніше, бувши в Житомирі, я взяв батькову Біблію і знайшов це місце в Євангелії від Матвія (XXVI — 69—70). Ось воно: "А Петро перед домом сидів на подвір'ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: "І ти був з Ісусом Галілеянином!" А він перед всіма відрікся, сказавши: "Не відаю я, що ти кажеш!" Десь так само вчинив сьогодні я; зрештою, інакше вчинити не міг, як, очевидно, й святий Петро. Була між нами й різниця. Не відаю, чи Петро, відрікшись од Ісуса, хотів його врятувати, я ж Артура врятувати хотів хоч би й тим, що він не матиме супроти себе свідка в моїй особі. З другого боку, класти свою голову за Артура було б усе ж донкіхотством — це, очевидно, й дурний зрозуміє. Однак, неприємне почуття з душі не зникало, я звівся й подався геть, бо мені раптом здалося, що залізні ворота вогненної печі, в якій щойно побував, розчиняться, як рот почвари, і вона знову ковтне мене в себе, може, й навіки.
Довго ішов вулицями, гнаний цим страхом, аж доки не опинився біля Києво-Печерської лаври. Блукав її подвір'ям, роздивляючись будинки, а потім сів у скверику із залізною альтанкою під Шеделевою дзвіницею, курив і помалу приходив до тями. По дворі блукали якісь люди, отари екскурсантів, але я нікого не бачив: руки в мене тремтіли, а душа була порожня.
"Ні, я все-таки не боєць,--— подумалося мені.— Може, й справді я овечка, але зовсім не бажаю, щоб вовк, який почав зі мною лукаву балачку, мене пожер". Бо чи зміниться світ од того, що з нього зникне якась овечка, але в самої овечки той світ в очах напевне помре. Отож, ліпше я піду стопами апостола Петра, аніж слідом апостола Іуди — для того, щоб перетворитись у жертовного барана, в душі моїй сили не вистачає. Окрім того, ситий од того буде тільки вовк...
Тиша лаври, спокій її чудових споруд, відчуття статичності часу, бо не завжди він біжучий і плиткий, часом відчувається він зупинено, і це теж потрібно для людської душі,— все врівноважувало мене, але нанесло в мою душу смутку, Тю світ од часу того-таки святого Петра, а може, й давніше, аж зовсім не порозумнів. Що злочинного вчинили ми, троє юнаків? Хіба те, що дерзали мислити й сумніватися. Доки людство вигадуватиме ідолів і примушуватиме людей уклонятися їм, хоч ті люди в ідолів не вірять і їх не шанують, і доки кидатимуть тих, хто чесно заявить про невіру свою, у вогненну палахкотючу піч? Чи скоро зникнуть із землі царства дурнів і чи так уже втішно людям ставати стандартними чеканками ідіотичних суспільних форм?
Стояли чудові вересневі дні. Було тепло, але все дихало осінню, про те нагадувало багато що: жовті листки на деревах, подих вітерця, цвіркуновий дзвін із парку чи саду, запах зілля, барва неба і хмар, навіть особливий блиск у людських очах.
Минав рік од того часу, відколи життя моє скаламутилося. Я, до речі, подав документи до вечірньої школи, і вже кілька вечорів ходив на заняття. Але сьогодні на заняття я не піду. Сьогодні я і від роботи звільнений, сьогодні я ніби пушинка з бабиного літа, яка сама не відає, куди летить. І мені вперше захотілося, щоб сьогодні в моїй кімнаті хлопці випивали, вперше мені захотілося впитись, а це значить забути про світ, відірватись од його самоїдських проблем й поринути в зелені хвилі зеленого чаду.
Але повертатись у гуртожиток мені не хотілося. Я купив чвертку горілки, пішов у якусь їдальню, вилив ту горілку у склянку вщерть і махом її випорожнив.
— Такой молодой, а так пйош? — сказав рипкий голос, і я побачив горбаня, що сидів навпроти за цим-таки столиком, раніше його якось не примітив.— Брось, парень, дряноє его дело!
— Є причини,— сказав я, жуючи котлету чи то з м'яса, чи то з хліба.
— Нещаслівая любов, да? — спитав горбань.
— Абсолютно точно! — сказав, відчуваючи перші поповзли хмелю.— Нещаслива любов до світу чи світу до мене. Зрештою, це все одно, чи не так?
Горбань засміявся. Розтулив величезного рота, і я побачив, що з зубів у нього є тільки передні. І мені стало горбаня жаль. Покинув
котлету із хліба чи м'яса і звівся. —Ад'ю, піжон! — сказав я.
— Пока, босяк! — сакраментально і не без задоволення сказав горбань.
Я подумав, що він міг би стати моїм другом, але в день відречення від приятеля давнішого нових друзів заводити гріх.
Пішов до виходу, намагаючись ступати в струнку, бо мій човен уже потрапляв у хвильливе море. І хвилі вдарили в того утлого човна, а я тримав стерно і пустив свою посудину навпереріз хвилі, і човна мого знесло вгору, а тоді кинуло в глибочезну яму, щоб знову викинути на черговий гребінь. А під ногами не було землі, тільки щось розхитане й рідке і дивну самоїдну самотність я відчув, у яку поринав і з якої виривався, бо море оте — це і є самотність, а моя квола, овеча воля, яка вела малого човна — це моя надія і з моря, і з самотності, і з усього світу, і від гріха святого Петра утекти.
Епізод шостий.
СУД НЕЧЕСТИВИХ
Суд над Артуром і Славковим дядьком відбувався місяців через три — була вже зима. Мені про те повідомила телефоном Лариса, я пообіцяв приїхати, зрештою, за батьковою порадою, весь цей час я у Житомирі не був, хоч логіки тієї поради до кінця не збагнув. Тепер же не поїхати не міг, можливо, саме тому, що про це попросила Лариса, а може, і з почуття покаяння за гріх святого Петра. З роботи відпросився, прямо сказавши бригадирові: садять мого товариша.
— А що він учворив? — спитав бригадир, був він у нас грубуватий, але мовчазний і справедливий, а працював, як віл. Я принаймні цього чоловіка шанував, та й він до мене претензій не мав, а оскільки я був у бригаді наймолодший, коли-не-коли й протегував.
— Читав заборонену літературу,— сказав прямо я.
— Це проти совєцької влади? — спитав він.
— Не знаю,— мовив я.— Але думаю: не так проти влади, як проти начальства.
Цю фразу я сказав спеціально, бо бригадир начальства не любив, байдуже якого. Наївно вважав, що влади треба слухатися, але в начальники лізуть усілякі покидьки, через що у нас в країні такий бардак.
— Добре, їдь,— коротко сказав він.— Але не влізь там десь... Тебе як свідєтєля викликають?
— Ні! — мовив я.— їду просто так. Я з ним ще пацаном дружив.
Бригадир подивився на мене уважно, здається, про те, що мною цікавилися чорні ангели, він знав. Але ніколи про те не розпитував.
— Коли дружив, то поїхати тре,— сказав коротко.
Ні, він був усе-таки славний, наш бригадир. Суворий, вимогливий, не завжди делікатний, але справедливий.
І ось я вже їду в автобусі й дивлюся на знайомі засніжені краєвиди. Біля мене сидить симпатичне дівча, але я й не думаю заводити з нею розмови, бо на душі в мене печально,— годі не думати про Артура. Так, утупившись у вікно, я й проїхав увесь шлях, тільки в Ко-ростишеві вискочив покурити. Суд мав початися сьогодні, отже я з автобуса піду прямо туди на колишню вулицю Іларіонівську, а тепер Щорса. Безліч разів проходив мимо того будинку, але ніколи не думав, байдуже озираючи людей, що там стояли: й мені доведеться тут стовбичити, тим більше, що суд був закритий і публіки на засідання все одно не пускали.
Під судом і тепер стояли люди, декого я відразу пізнав: Артурові батьки, Лариса, Аллочка, Славкова Люда, самого Славка не було, ще кілька жінок —очевидно, родичі Славкового дядька. Я підійшов до них і привітався притишеним голосом, усі відповіли, окрім Аллочки, яка демонстративно відвернулася.
— А де Славко? — спитав я в Люди, яка стояла з Ларисою трохи осторонь Артурових батьків.
(Продовження на наступній сторінці)