Послухався Івана Маркіяновича і в Житомир більше не дзвонив, сподіваючись, що потелефонує мені Лариса, хоч це була сподіванка таки примарна. Але вона потелефонувала, причому в цей-таки вечір,— я, зрештою, сьогодні після роботи навмисне нікуди не пішов.
— Ой, як добре, що я тебе застала! — продзвенів її голосок.— Тут таке робиться! Забрали Артура й Славкового дядька, в мене теж був обшук. Якийсь кошмар!
І вона раптом заплакала. То було разюче: Лариса плакала!
— Заспокойся! — мовив я.— Думаю, це непорозуміння.
Телефон був біля вахтерки, і я не міг говорити відверто, хоч у мене на кінчику язика висіло безліч запитань.
— Коли б! — сказала Лариса.— У нього щось там знайшли. А в його батька через те інфаркт... Дуже тебе прошу, приїдь!
— Але в мене робота,— сказав я.— І що це змінить?
— Не знаю,— сказала Лариса,.— Заради мене приїдь, мені біля тебе було б спокійніше.
— А що Славко? — спитав я.
— У нього теж був трус. Здається, щось знайшли. Я до нього не ходила, там є та Люда!
— А що в тебе вдома?
— Кошмар! Такі скандальчики! Правда, в мене нічого не знайшли, але мої предки в шоку, особливо батько! Мене тепер з хати не випускають.
— Але ж ти мені якось подзвонила!
— Втекла,— мовила Лариса.— Тепер вони мене'там уб'ють... Приїдь!
— Але який смисл приїжджати, коли тебе не випускають?
— Так, і це правда,— сказала покірливо Лариса.— Я не подумала. Мабуть, тобі не треба приїжджати. Не, це таки справді кошмар!
Зв'язок перервався. Я ще поалокав, зрештою, поклав рурку. Вахтерка дивилася на мене з цікавістю.
— Що, з дівчиною посварився? — спитала вона.
— А ви й здогадалися,— сердито сказав я.
— Та воно по разговору видно,— мовила вахтерка.— Ти лучче собі київську підшукай, щоб з пропискою, бо нащо тобі та кугутка?
— Постараюся,— відказав — про що тут було говорити.
У кімнату мені повертатися не хотілося, і я вийшов надвір. Сів на лавці біля гуртожитку й нервово курив, припалюючи нову сигарету від старої. Отже те, чого боявся, сталося. Ні Артур, ні Славко мого попередження не послухалися, і в них таки щось знайшли. Артур — це зрозуміло, він став безрозсудно сміливий, але Славко з його розважністю?
Славкового дядька я ближче не знав, тому про нього й менше думав, але і йому, як досвідченому чоловікові, треба було вестися розважніше. Цікаво, чи не зробили вони обшуку в мене у Житомирі, в батьків? Лариса про це нічого не сказала, бо могла не знати. Зрештою, коли це сталося, батько мені якось дасть знати. В мене вони знайти нічого не могли, хіба кілька Славкових листів, які він писав мені сюди, але то були листи звичайні із загальними міркуваннями, через що я їх не знищував; з Артуром же я не листувався, бо через Ларису стосунки з ним у мене таки розладналися. Тумбочку ж мою вони напевне перевіряли і там знайти нічого не могли — Коля це їм доказав. Отже щодо себе я міг сподіватися тільки допиту, але про себе в цей час не думав: як буде, так і буде. Лариса була ніби в паніці, але це в неї мине.
Я помалу заспокоювався, хоч мені нестерпно було жаль за нерозсудливість своїх братчиків; про те, що хтось із них на допитах розколеться й розповість про наше братство, я не припускав, а тут чорні ангели могли б зачепитися.
Цього вечора я довго блукав вулицями, а щоб забутися, пішов у найближчий кінотеатр. Фільм був відверто поганий, але я досидів до кінця, трошки на ньому й передрімавши. Власне, я й не дрімав, а, заплющивши очі, напівмарив. І мені здалося, що з темряви протягується до мене кощава рука й вимацує, щоб мене розшукати й схопити. Я відчув страх.
Через кілька днів приїхав до мене батько, було це в суботу. Батько вперше приїхав до мене в Київ, він потелефонував з автобусної станції, я розповів йому, в який треба сідати автобус, а сам виїхав йому назустріч. Ми прибули на кінцеву зупинку автобусу водночас, і я відразу ж побачив, який батько стурбований і спателичений.
— У тебе тут усе в порядку? — спитав він.
— Та начебто,— відповів я.— А як там?
— Про Артура знаєш?
— Знаю.
— Взяли ще якогось чоловіка. А те, що і в нас був трус, знаєш?
Цього я не знав. Ми пішли з батьком вулицею, і він неквапно розповідав мені, що там і як діялося. Приїхали на машині й перерили весь дім. Лазили й на горище, але там такий у нас нелад, що вилізли звідти, як чорти. Перегорнули всі книжки й усі папери.
— І щось забрали?
— Славкові листи до тебе. Щось у них було?
— Ні,— відповів я.— Інакше я б їх не зберігав. А як твоя Біблія?
— Я її після твого приїзду вдома не тримав, було б жаль, коли б забрали. Тепер Біблії не дістати. Мене турбують ті Славкові листи. Справді там нічого не було?
— Всього їх чотири,— сказав я.— В одному виписки з Гегеля з розмислами про туго-думність, в Гегеля вони досить оригінальні; в другому — враження від поезії Лорки, в третьому — спогади про дитинство і про те, як хлопчик-каліка відчуває свою неповноцінність. У четвертому — розмисли про розумне й нерозумне.
— В тому четвертому й може бути небезпечне,— сказав батько.
— Не думаю,— відповів я.— Славко такий майстер каламутно писати, що й сам не дуже розбирає те, що написав. Говорить він куди краще.
Батько йшов якийсь час мовчки, здається, він чогось не договорював.
— Щось іще? — спитав я.
— Та от не знаю, як тобі сказати,— ніяково мовив батько.— Але ні, треба таки сказати. Мати після того, як вони пішли, спалила всі твої папери.
— Та ти що! — вражено спинився я.— Але ж вони їх не зачепили? Для чого ж тоді палити?
— Мене вдома не було. А в неї такий переляк! Ще давній!
— Та де ж логіка?
— Ну, в жінок логіки не шукай. У них своя логіка: те, що стукне в голову. Свого часу настраждалася зі мною, а тут іще й ти.
— Дивовижно! — скрикнув я.— Ще б збагнув, коли б вона щось палила перед обшуком.
— А може, вони там чогось не добачили, каже, а може, прийдуть ще раз? А коли нічого буде брати, то й. не візьмуть, а то ще щось перекрутять і вигадають! Оце таке! До речі, в останньому вона має резон. Не сердься на неї: вона досить настраждалася! Така була перелякана, аж несамовита.
— Скільки в мене побудеш?
— Привіз тобі трохи харчів і дещо з одежі. Сьогодні й поїду назад. Не хочу її залишати саму.
Батько був знічений, мені навіть здалося, що постарілий — було його щиро жаль.
— Понятими в нас були сусіди, що найгірше,— сказав він.— Ота пащекувата Онищучка,— це перша, тепер вона на всю вулицю дзвонить, що ми американські шпійони, що в нас шукали листівки і таке інше; другим був відставник — Трусов; цей на вулиці говорить, що ми баптисти і що нас усіх за це посадять.
— Але чому саме баптисти? — спитав я, засміявшись.
— Очевидно, хтось розказав, що бачив у мене Біблію,— смутно сказав батько.— Дивуюся, які в нас темні люди... Тепер на нас дивляться на вулиці, як на прокажених. Дехто й вітатися перестав — бояться. О, в о-н и зуміли нагнати людям жаху! І не тільки темним, але й усім — я теж за тебе боюся. Не того, що Щось натворив, тут я певний, а того, що т і можуть тобі щось пришити, а то давні майстри — шити. Скільки безневинних людей пропало ні за цапову душу.
— Думаєш, тепер це можливе?
— Все можливе! — сказав батько.— Оцього я й боюся. Боюся, бо вони взяли тебе на гачка, а коли так, то й діло знайдуть. Вони самі кажуть: був би чоловік, а діло знайдеться. Коли в тебе почнуть розпитувати, кажи правду, але без хвостів.
— Що значить — без хвостів?
— Сам маєш знати. Нічого такого, чого вони не знають. Щоб не могли за того хвоста вхопитися й заплутати. Але від того, що вони знають, не відрікайся, бо тоді за тебе візьмуться всерйоз. Зроби тільки те, що вони знають, нешкідливим для себе й друзів твоїх і не піддавайся на їхні вудочки, загрози, провокації, бо коли заплутаєшся, з того болота не вилізеш. І не забувай, що вони страшенно мстиві, тож не задирайся з ними й не доказуй своєї правди, бо їм правда непотрібна, а тільки завести людину під петлю, зламати її й заплутати в свої сіті. Менше говори, а більше слухай, відповідай тільки на запитання, а за їхні межі не виходь. Фальшиві свідчення і звинувачення рішуче відсікай. Уся їхня сила в тому, що люди не вміють тримати язика за зубами, а ще страшаться непомірно. А страхати вони вміють і не тільки страхати, а перетворити людину в твань. Тобі треба вилізти з того болота. Але Боже борони, вигороджувати себе, а топити інших — тоді до кінця життя мучитиме сумління. Не вдавай, що ти добрий і правильний, а друзі твої погані. Зрада — це найгірше, що є у світі.
(Продовження на наступній сторінці)