Дещо з цих речей я вже чув, батько повторювався, але, очевидно, для того, щоб я ліпше запам'ятав. Говорив повільним і спокійним голосом, ніби хотів, щоб я з цієї науки не згубив ані слова. Передавав мені свій досвід, хоч, як на мене, був, може, аж занадто обережний. Але його вчила так чинити Біблія: "Не йдит на суд нечестивих!" і "Не кидай перли перед свинями". Зрештою, ці афоризми він повторював мені не раз, а тепер пригадував. Не раз дивувався з його розсудливості, хоч він був простий чоловік, а тепер мав нагоду пересвідчитися в тому ще раз.
— Гаразд, тату,— сказав я.— Кидати пе-рел перед свиньми не буду.
— Оце і все, що я від тебе хотів би,— мовив він.— Хай тебе боронить Бог.
Те, що мій батько був віруючий, я здогадувався, свідчив про це його великий інтерес до Біблії, але був він віруючий-самотник. Тобто не відвідував ані церкви, ані сект, хоч мав одного приятеля, з яким вони розмовляли на біблійні теми. Свої оригінальні погляди на Бога і на стосунок людини з ним він виявить мені пізніше, і я хочу із обов'язково тут записати, бо згодом сам їх перейняв, а зараз говорити про те не місце.
Зараз же я був зворушений його увагою до мене — щиро про мене турбувався й уболівав. Зрештою, було й з чого: незабаром мене й справді викликали в КГБ, де між мною і слідчим із Житомира в присутності якоїсь понурої особи, котра не назвалася, відбулася тривала розмова. Слідчий назвався капітаном Остюком і почав мене розпитувати про Славка й Артура. Спитав мене, чого я покинув Житомир і перебрався до Києва, на що я щиро оповів, що побоювався: після звільнення з кочегарки в Житомирі мене на роботу не візьмуть. А нахлібником, сказав, я бути не збираюся, бо бажаю чесно, як всі люди, працювати й приносити суспільству корись. Розповів так само просто, нічого не притаюючи епізод у школі, через що навчання я покинув, і Остюк мене раптом похвалив за цей учинок, сказавши, що я зморозив, звісно, дурницю, але йому моя принциповість подобається. Наступне питання було про Артура, при цьому дивився на мене, як вуж на жабеня, хоч намагався вдавати, що дивиться, як батько на сина. Я сказав, що справді з Артуром ми дружили, але моя дружба з ним розбилася ще перед тим, як виїхав до Києва.
— Чому ж розбилася? — м'яко запитав Остюк, до речі, говорив він зі мною українською мовою.
Я зніяковів і сказав, що вони, як організація всюдисуща, повинні знати це самі. Остюк сказав, що вони, звичайно, все знають, але мене допитують як свідка, тож мушу про причини нашого розладу сповістити від себе.
— Причини інтимні,— сказав я і знову замовк.
Остюк почав налягати, щоб я сказав, а я огинався, ніби й справді соромився. Нарешті потупив очі й трагічно промовив:
— Він відбив у мене дівчину.
Мене спитали, як звуть ту дівчину, і я відповів. Чи мав я з Артуром стосунки після того? Я відповів, що зустрічався раз. Про що говорили? Про дівчину, але порозуміння не знайшли.
— Чи не давав він тобі читати антирадян-ську літературу, або чи не бачив ти такої в нього?
Я страшенно здивувався, може, навіть трохи переграв і відповів, що він питає в мене дивні речі: чи може людина, яка ненавидить іншу, давати їй ще якусь, бозна-яку літературу?
— А що, в нього знайшли таку літературу? — поцікавився ніби ненароком.
— Чого це тебе дивує?
— Та він взагалі майже нічого не читав,— сказав я.— Типовий бельбас, у якого тільки дівчата в голові.
— Але в нього таку літературу знайшли,— сказав Остюк.
— Ну, це може, з дурної цікавості десь узяв. Наскільки знаю, він політикою ніколи не цікавався.
— В нас щодо цього інша думка. Є дані, що його дівчина, ота Лариса, приїжджала до тебе, чого?
— Любовні справи, і я про те не можу говорити.
Здається, я слідував батьковій науці, й хвостів у своїй справі не залишав. Остюкові це увіч не подобалося, і він перейшов до Славка, сповістивши, що той уже інтерес до книжок має, чи не так? Я згодився. Величезний інтерес!
— До речі, хто така Лорка? — спитав Остюк ніби ненароком.— Чи не ваша дівчина?
— Це іспанська поетеса,— не моргнувши оком, сказав я.— її звати Гарсія. До речі, цю поетесу розстріляли фашисти.
— Да? — заломив брову Остюк.— А я думав, що це ви так дівчину звете.
— Дівчину ми звемо Лариса,— повідомив я.
Остюк глянув на мене, ніби я йому брехав, а тоді спитав, чи не знав я Славкового дядька. Я чесно відповів, що тільки візуально: раз застав його у Славка, але той швидко пішов.
— Про що ви тоді говорили?
— Про поезію. Славковий дядько говорив, що Франко ніякий не поет, а ми із Славком заперечували.
— Це не той іспанський Франко? — ніби пожартував Остюк.
— Цього разу український. Іван Якович Франко.
— А, це той западенець. А антирадян-ської літератури у Славка не бачив?
— І в нього знайшли? — зчудовано спитав я.— Не повірю! Він цікавився філософією, Гегелем, Кантом, Фейербахом, Енгельсом (Енгельса я навмисне сюди упхав), але ніколи не політикою. До речі, Фейербах йому менше подобався, Славко більше був гегеліа-нець, але й кантіанство не заперечував.
— Ти недурний хлопець,— сказав Остюк.— І охота тобі вкалувать на бетонному заводі?
— Де дітися? — розвів я руками.— Всі ми кожен по-своєму будуємо соціалізм.
— До речі, такого собі Степана Вітлич-ного знаєш?
— Знаю,— сказав я.— Він мене трохи підучував з української та російської літератур та мов, бо я таки хочу вступити в інститут. Але я тільки трохи ходив до нього — набридло, та й часу в мене мало. Робота забирає все, а коли вільний, хочеться і в кіно піти.
— Як з ним познайомилися?
Я сказав: Славків дядько — родич Віт-личного, він через Славка порадив мені брати в нього уроки.
— Брав у тебе за уроки плату?
— Та ви що? — здивувався я.— Це дуже безкорисливий чоловік.
— А літератури тобі ніякої не давав?
— Коли б давав, ви б знали,— мовив я.— Там у мене один субчик весь час у тумбочці риється. А в іншому місці де б я її міг покласти?
— Який це субчик?
Я назвав. Назвав, а мені йокнуло в серці: а що, коли Коля не провокатор? В цьому я порушив батькові приписи й подав зайву інформацію. Зрештою, коли він провокатор, то вони його, дурного, відставлять, а заведуть хитрішого — що я з того виграю? Мені аж неприємно стало: дав маху й почав розговорюватися, а це вже небезпечно. Отож, я насторожився і вже тільки відповідав на запитання, суворо керуючись батьковими приписами. Остюк коло мене заходжувався з того чи з того боку, ставив каверзні запитання; коли щось із того була правда, наприклад, щодо знайомств та зустрічей, я того не заперечував, але жодного підтвердження, що бачив у когось нелегальну літературу, не давав, навіть дивувався, що така є, і наївно спитав, а що саме вважається антирадянською літературою?
— Кнігі і ізготовлєнниє матіріали, клівєщущіє на совєцкую власть! — сказав, перейшовши на російську, Остюк.
— Такого мені не доводилося зустрічати,— сказав я.— А що, їх у нас друкують?
(Продовження на наступній сторінці)