лускіт грому. Хата тоді здригалася, натомість знову прояснювалося вікно й кімната, і все ніби вибухало, вщент розгромлене тим важким світлом. А тоді знову — темрява і знову понурий, сухий лускіт грому. Я кинувся до вікна й побачив: те саме, що і в кімнаті, діється й надворі — з темряви раптом виривалися яскраво видні, ніби стрибали вгору й застигали в повітрі дерева, хати, дорога, кущі — потім різко падали у тьму, що раптово на них звалювалася. У небі ходила несамовита гульня зигзагів, смуг, вогняних палиць, і все це покривалося лепетом, який пришвидшувався й швидшав, дощу. Не відчував страху, а тільки збудження. Навіть трусило легенько — не міг відвести зору від тієї дивної гри спалахів. Чути було, як прокинулися й розмовляли в своїй кімнаті батьки. Тугий вітер метався надворі, патлав дерева і бив з розмаху разом із градом і крупинками дощу у скло шибок. Я відступив у глибину кімнати, бо мені здалося: мої кволі шибки зараз розлетяться на друзки. Дивно було на серці й тривожно. Я ліг на ліжко й приплющив очі. У ті заплющені очі мені вряди-годи вдаряли спалахи лискавиць, а чорна тьма ставала тьмою червоною. Тоді я почув, що за вікном у своїй буді тонко скімлить собака. Ніби кличе собі на допомогу людей, або ж провіщає нещастя.
Епізод п'ятий.
ГРІХ СВЯТОГО ПЕТРА
На початку вересня мені потелефонував у гуртожиток один із нових моїх знайомих і сповістив, що в кінотеатрі "Україна" має відбутися прем'єра фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова і що він має зайве запрошення. Я з готовністю на те відгукнувся, а наступного дня був біля кінотеатру, прийшовши, як то водилося, раніше, щоб перекинутись із знайомими словом-дру-гим. Людей на вулиці стояло вже чимало, але всі були якісь ніби стривожені. Назустріч пішов мій приятель і відразу ж сповістив, що між української інтелігенції почалися арешти: у Львові, в Києві, Одесі, Житомирі і ще десь. Заарештовано Степана Вітличного, у Львові братів Горинів, Горбачів і ще когось.
— А в Житомирі? — спитав я, хвилюючись.
— Ніхто точно не знає, кажуть — двох,— відповів приятель.
В мене похололо у грудях — це могли бути Славко з Артуром, або ж Славків дядько і котрийсь із моїх приятелів — іншого варіанту я не знав.
Публіка стривожено гула, я побачив високого юнака із очима, що лис кали, мов ножі чи полиски меча, і з важкою нижньою щелепою — він щось говорив, різко ріжучи повітря.
— Хто це? — спитав я.
— Якийсь поет,— відповів приятель.— Здається, його звуть Василь.
Ми долучилися до невеличкої юрби. Називали Масютку, Русина, Караванського, Герету, Вітличного, Заливаху, Горинів, Осадчого, Косова, Горбачів і ще якісь прізвища, яких я раніше не чув. Оповідав невисокий, енергійний із зачісаним назад волоссям, майже білявий чоловік із невеликими ру-давими вусиками. Я протиснувся до нього.
— А в Житомирі не знаєте? — спитав. Він зирнув на мене й очевидно побачив
мою стурбованість.
— Повних відомостей ще не маємо. Здається, там заарештували двох.
— Протестувати! — вигукнув хтось із юрби.
Підходили нові й нові люди, юрба росла. Люди прислуховувалися до розмов, де-не-де виникали маленькі гурти.
— Пора заходити! — сказав хтось голосно, і ми посунули в кінотеатр.
.Спершу показували фільм, який був цікавий і несподіваний, барвистий, але я його погано сприймав: думки мої біля того, що почув. Невже Славко з Артуром знехтували моїм попередженням і не знищили чи не поховали паперів? На Артура це схоже, судячи з останньої нашої розмови, але Славко завжди був обачний. Мене з'їдала невідомість: на жаль, ніхто з моїх приятелів, ані б.атьки мої телефону не мали. Ларисі свій гуртожицький телефон я дав, але чи здогадається вона мені потелефонувати? До речі, сама вона телефон мала. А може, телефонує мені зараз, коли я сиджу тут і дивлюся фільм. Я вирішив найближчої суботи податися до Житомира і все розвідати. З другого боку, чи було б це обачним? Чи не ліпше вичекати — все одно допомогти своїм друзям я не зможу. Треба також готуватися й до того, що мене можуть допитувати як свідка.
Нарешті фільм закінчився, зала зааплодувала. До екрану вийшли автори, хтось про твір уже навіть говорив — ясна річ, хвалив.
Нараз на сцену вийшов Іван Дзюба, я знав його по виступах у Спілці письменників, хоч особисто з ним знайомий не був.
— Ми побачили тут чудовий фільм,— сказав він голосом, котрий трохи тремтів од хвилювання.— Але, на жаль, я мушу осмутити наше свято. Річ у тім, що на Україні почалися масові політичні арешти і для багатьох родин прийшло в їхні хати горе.
Зала схвильовано зашуміла. Якісь люди побігли на сцену, мікрофон почав густи. Сердитий чоловік намагався зігнати Івана Дзю-бу.
— Люди, протестуймо! — вигукнув хтось. Між рядів пішли отой поет Василь і чоловік із зачісаним назад волоссям.
— Хто протестує, встаньте! — кричали вони.
Люди почали повільно зводитися. Але далеко не всі: тих, що протестували, була меншість. Я відчув, що приріс до стільця, якась остережна сила тримала мене й не давала звестися. Але я все-таки подолав себе і встав. Поруч мене встало ще кілька чоловік.
Автори фільму були розгублені, обговорення, звісно, зірвалося. Хтось підскакував до мікрофонів, але вони були виключені. Зала гула, всім було запропоновано вийти. Люди повставали, змішалися й потоками попливли до виходу. Більшість була збентежена...
їхав у трамваї й настійно думав про те, що сталось у Житомирі. Випадало, що мені таки доведеться потелефонувати Ларисі (телефон можна було взнати через довідкове), хоч як того не хотілося: одне, що той телефон міг прослуховуватися, а друге, рур-ку могли взяти Ларисині батьки, які Ларису, з огляду на останні події, напевне не покличуть. Вирішив потелефонувати в такий час, коли батьки мали бути на роботі, а вона вдома. Зрештою, цікавить мене лише одне: кого заарештували?
Наступного дня я так і вчинив. Відпросився в бригадира, сказавши, що конче треба потелефонувати додому, й пішов у контору до Івана Мар'яновича. Той використати телефон мені дозволив і тактовно вийшов, бо відчув, що мені треба залишитися самому. Рурку взяв Ларисин батько. Я свою поклав, а Іванові Маркіяновичу сказав, що абонемент не відповідає.
— Не до дівчини дзвонив?
— До дівчини,— почервонів я.
— Так і подумав, бо вдома в тебе телефону нема. До речі, сюди приходили о т і й розпитували про тебе. Ніхто тобі не казав із хлопців?
— Ні,— мовив я.— А що їх цікавило?
— Чи не читаєш антирадянської літератури і чи не пропонував її комусь прочитати,— Іван Маркіянович примружився, бо з усіх таку літературу давав читати тільки йому.
— Почалися арешти, Іване Маркіяновичу,— сказав я тривожно.
Жартівливий настрій в інженера як рукою зняло.
— Звідки знаєш? — спитав насторожено.
Розповів йому про вчорашні події в кінотеатрі "Україна" і чесно признався: хотів, телефонуючи, довідатися, що там, у Житомирі.
— Хіба не знаєш, що телефони прослу-ховуються? — спитав Іван Маркіянович.— Зараз тобі треба принишкнути й чекати. Не лізь на шпильку! Що тебе тривожить?
— Друзі,— сказав я.— Боюся, один з них міг попастися.
— Тим більше тобі зараз не треба дзвонити. Принишкни й сиди!
Зирнув подячно на Івана Маркіяновича, він був усе-таки славна людина, недаремно мій батько з ним дружив. Принаймні, такий виказувати не стане.
Дорогою мене перестрів Коля.
— Слиш,— сказав він, очі йому при цьому бігали.— Там, кажуть, почали вашого брата в кутузку кидать.
— Звідки знаєш? — спитав я, насторожившись.
— Один мій кореш учора здуру в кіно поліз. В "Україну". Знаєш, що там було?
— Знаю,— сказав я.— Сам там був.
— Ну, конешно,— сказав Коля.— Там собрались усє націоналісти. Бандеровци.
— Біжу, Коль! Нема коли зараз теревенити.
— Нє, стой! Мо' в тебе є, що сховать тре, то я пожалуста! Є таке место сховать — ніякий хрен не знайде.
— Нічого, Коль, у мене немає ховати,— мовив я.— Ти й сам у мою тумбочку не раз лазив і знаєш!
Коля закліпав повіками, як зловлений на гарячому злодій.
— Та ти що! — скрикнув він.— Не лазив я в твою тумбочку! Що ти на мене кладеш?
— Кладу те, що є. Мені пора, пока!
Покинув його й побіг, а він стояв, розтуливши рота й вирячивши очі. Я знав, що в мене стало на одного ворога більше, але й раніше другом мені цей Коля не був. За що він продався, не знаю, очевидно, за можливість побахвалитися перед самим собою, що він, мовляв, теж виконує державні доручення, а що він був провокаором, я вже не сумнівався. І хоч вважав він себе "не дураком", тобто розумним, але таки був "дураком", і саме за це мені було його жаль. Як казав один батьків знайомий, теж пошановувач Біблії, він нещасний уже тим, що грішний. Про тумбочку я слів даремно не кидав, бо одного разу, коли ми сиділи без роботи (не привезли вчасно цементу), вирішив заскочити до гуртожитку по книжку. Відчинив двері й побачив Колю, котрий присів біля моєї тумбочки спиною до дверей і там рився. Я хутенько причинив двері, Коля мене побачити не міг і ото тільки тепер йому сказав.
(Продовження на наступній сторінці)