Вона подивилася на мене якимись порожніми очима і так само притишеним голосом, утомлено, але спокійно, почала розповідати, що зранку Славкові стало погано і піти на суд він не зміг, але послав сюди її, хоча вона хотіла залишитися біля нього, бо коли йому стає погано, а вона біля нього, не так страждає. Тим-таки безбарвним, ніби байдужим голосом, вона розповіла, що в Славка знайшли статтю "З приводу процесу над Погружаль-ським", про яку він просто забув,— вона впала за канапу і вже там добряче припала пилом. До нього майже щодня приходив каге-біст і мучив його допитами, погрожуючи і страхаючи, а передусім домагаючись, щоб Славко сказав, хто йому ту статтю дав: чи його дядько, чи Артур? Славко сказав, що стаття прийшла йому в бандеролі без зворотньої адреси із київським штемпелями, що обгортку бандеролі він викинув (була там якась невиразна книжка, а стаття в неї вкладена), самої статті він так і не прочитав, бо вже тоді загубилася,— він думав, що її взяв хтось із відвідувачів. Тоді в нього почали вимагати назвати всіх, хто його відвідує, але тут Славко відповідати навідріз відмовився, бо він каліка, а люди заходять до нього з милосердя і їх багато, не всіх він навіть знає.
"Нічого, ми розберемося, хто приходить із милосердя, а хто ні, а з "вражескіх наміре-ній",— сказав кагебіст, але Славко все одно не назвав жодного прізвища. Тоді чорний ангел загрозив, що Славка посадять, незважаючи на те, що він каліка, бо та стаття має антидержавний характер, хоч ідеться тільки про ненормального, який підпалив бібліотеку. Славко вже морально готувався до арешту, бо співчуття від цих людей не сподівався, він навіть казав тому типу: "Я готовий! Арештовуйте!" — але кагебіст продовжував до нього ходити й мучити розмовами.
— До речі, багато він розпитував про тебе,— сказала мені Люда,— але більше про його дядька й Артура, вимагаючи, щоб він зізнався, що це вони дали йому матеріал.
— Вимагали сказати, яку ще літературу вони приносили,— мовила Люда,— і чи ти не був кур'єром між Києвом та Житомиром?
— "Ну, він політикою не цікавиться",— сказав про себе Славко,— але ми з ним дружимо".
Потім у Славка почали вимагати, щоб він виступив із статтею у "Радянській Житомирщині", де зізнався б, що імперіалістичні розвідки підкупили частину гнилої інтелігенції і за ці гроші та шмат гнилої ковбаси й чечевичної юшки вони й почали виготовляти підривну літературу й поширювати її, щоб він публічно відрікся від свого дядька, бо той уже раз сидів, але не покаявся і залишився заклятим ворогом радянської влади. Так само щоб він відрікся від Артура, який використовував їхню дружбу для того, щоб і його штовхнути на кривий шлях; сказати, що він через несвідомість і нерозумний інтерес до забороненого піддався на такі провокації, а зараз щиродушно кається і своїх фальшивих друзів засуджує; тільки при тій умові його залишать у спокої, а коли він од такого відмовиться, йому перестануть виплачувати пенсію з інвалідності, а з інституту виженуть, а може, й арештують. Зрештою, коли Славко так дуже не хоче чи не може писати таку статтю, то вони напишуть її самі, підписавши її його іменем, і хоче того чи не хоче, а її надрукують і ніхто ніколи не здогадається, що він не писав ту статтю сам.
"Коли ви це зробите, мені залишиться одне,— сказав їм Славко,— позбавити себе життя, навіть публічно".
"І всі подумають, що ти божевільний,— сказав той пес,— а ми вже подбаємо, щоб люди так подумали".
Тоді Славко відмовився з ними розмовляти, а через кілька днів така стаття з'явилася — до речі, це було тільки позавчора.
— Славко щось погане задумав,— сказала Люда,— і з її очей покотилися сльози,— і я ніяк не можу переконати, щоб він нічого не робив із собою, навіть переселилася до нього і весь час тримаю його на очах — ми з його матір'ю чергуємо, бо він зараз так ослаб, що й не встає. Часто плаче й каже, що не хоче жити, бо тепер його зганьблено навіки. Всі знайомі від нього відцуралися й бояться заходити; зрештою, він нікого не хоче бачити, окрім тебе,— Люда подивилася на мене багатозначно.— Ти ж до нього зайдеш? — спитала вона.
— Обов'язково! — відказав я, прочуваю-чи холодок за плечима: аж до цього тут дійшло.
— Я до нього заходжу,— сказала Лариса, весь цей час вона стояла біля нас мовчки — лице в неї було якесь сіре.
— Артура самого судять чи зі Славковим дядьком? — спитав я.
— Самого,— відповіла Лариса.— На засідання нас не пустили, але на вирок, сказали, пустять. Адвокат говорить, що йому дадуть років три або й п'ять. По тому можна буде подавати на касацію у Верховний суд, але на це надії мало. Сам суд тільки формальність, строк уже наперед визначено.
— Веселі справи,— смутно сказав я.
— А що в тебе? — спитала Люда.
— Був обшук, але нічого не знайшли. Раз викликали на допит,як свідка, але як свідка на процес не запрошували.
— Ну, ти легко відбувся,— сказала Люда.— Про Славка питали?
— Аякже,— відповів я.— Сказав те саме: Славко політикою не цікавився.
Ми стояли під судом довго. Померзли, особливо Лариса, але піти випити чогось гарячого не зважувалися. Інколи підходили до зачинених дверей і прикладали вухо, але нас якийсь чоловік од тих дверей відганяв; зрештою, з-за дверей, оббитих дермантином, усе одно нічого не чутно. В коридорі, принаймні, було трохи тепліше, але там стояти не дозволяли. З Артуровими батьками ми не контактували, ті з Аллочкою стояли збоку із глухо замкнутими обличчями.
Люда запропонувала нам із Ларисою заскочити в якусь їдальню й випити чаю, вона постоїть, а коли треба — покличе. Ми згодилися: їдальня була неподалік.
— Батьки влаштували мені бучу, коли довідалися, що я йду на суд, але я все одно пішла,— сказала Лариса.— Загрозила їм, що втечу з дому. Я в такому стані, що справді могла б це зробити. Принаймні поїхала б до тебе. Не вигнав би?
— Про що мова? — сказав я, хоч ми обоє знали, що я живу в чоловічому гуртожитку.
Зайшли до їдальні, взяли гарячого чаю й почали грітися.
— Таке в мене враження, ніби світ перекинувся з ніг на голову,— сказала Лариса, обіймаючи склянку долонями.
— По-моєму, він був перекинутий так завжди,— сказав я, гріючи пальці й собі.— Ми тільки цього не помічали.
— Помічали,— серйозно сказала Лариса.— Коли б ні, не було б цього суду і ми б там не стояли.
— Справді,— сказав я.— Але ж, Ларисо! Я знав що мають бути арешти. І спеціально приїжджав до Славка, його дядька й Артура попередити.
— Артур думав, що це ти з переляку. А звідки знав?
— Ну, це вже неважливо,— мовив ухильно.— Сама маєш розуміти...
— Не довіряєш? Зрештою, ти мені ніколи не довіряв.
— Довіряю, Ларисо. Але розумніше дещо не знати, ніж потім ховати в собі.
— Ти розумний,— протягла Лариса.— Через це ти на волі, а він у тюрязі.
— Хотіла б, щоб і я був у тюрязі?
— Ну, тоді я зовсім збожеволіла б,— сказала Лариса.— А так знаю, що хоч ти розумний, бо Артур розумний бував не завжди. Часто його ніби заклиняло.
— Що значить заклиняло, Ларисо? — спитав я.
— Бував упертий і нерозумний.
— А тебе викликали?
— Ну, я ж дурочка,— мовила Лариса.— А з дурочки що візьмеш?
— А як було з обшуком?
— Прийшли, перерили все. Через це мої предки так скаженіють. О, я тепер під невсипущим оком. Кожен вихід контролюється, батько навіть стежить за мною як шпигун. По-моєму, він і тепер за нами стежить. А загалом, ти даремно на нього маєш зуба. Він добрий і розумний, але мама його не любить.
— Чи ж донощики можуть бути добрими людьми? — спитав я.
— А коли він у них на гачку? Характеру ж не має. Боїться за сім'ю, бо любить нас?
— Не знаю, Ларисо,— сказав я, подумавши.— Може, й маєш рацію. Хай життя його судить.
— Думаєш, життя судить? Колись казали, що судить Бог, але тепер цей суд відмінено.
— Не знаю, Ларисо,— повторив я.— Поки що судять нас.
— Ну, тебе й мене не судять.
— Судять, Ларисо. Але кожного по-своєму. Пам'ятаєш мою кочегарку. Отож усіх нас укинуто в палахкотючу піч, хоч один потрапляє у більший вогонь, а інший у менший. Одного палить вогонь видимий, а другого невидимий. Один згоряє в попіл, а другий ходить по землі ніби цілий, але має спопелілу душу.
— Ну, ти заговорив щось сумно. Не чула від тебе такого.
— Бо думав про це — не говорив.
— Чому ж не говорив?
— Хотів вірити, що це не так.
— І я кинута в ту піч?
— Всі, хто думає,— сказав я,— Всі, хто не є в цьому світі стандартний. І не хоче ним бути.
— А ті стандартні?
— Тих нема потреби кидати у піч, вони кинули в неї себе самі. Ходять, живуть, жують, працюють, дивляться кіна й телевізори, дивляться футбол чи грають у шахи й доміно, але душа й думка в них із попелу.
— Мені не подобається, що ти так говориш. Розумний не повинен такого казати.
— Вибач: Ларисо. Душа в мене плаче. Але я не вважаю, що Артура судять, а мене ні. Всі ми на суді нечестивих.
(Продовження на наступній сторінці)