— Скоренько однеси до Гаврилових. Якщо Ольга Василівна дома, передай, щоб негайно йшла сюди.
Дівчинка вибігла з двору.
— Легіентей... Легіентей... — шугнуло натовпом.
Люди шанобливо розступилися, даючи дорогу місцевому шаманові і двом чоловікам, що несли за ним з півтора десятка орлів, ворон, чайок, гагар, зозуль, сайок та інших птахів, вирізаних з дерева, і невеличкий бубон.
Про Легіентеєві камлання проти різних хвороб Грабовський уже чував, але самого шамана, вславленого серед вілюйчан, ще не бачив і тому зараз роздивлявся його з неприхованим інтересом. Власне, в Легіентеєві, порівняно з іншими якутами, нічого особливого не було. З-поміж них він вирізнявся хіба що опасистим черевом, навдивовиж пронизливими, пойнятими хижим блиском очима та куцим шкіряним кійосаном, облямованим багатьма залізними й мідними прикрасами найхимерніших форм. На голові в шамана стирчала висока однорога шапка, спереду і ззаду підбита дорогим хутром, а носки чобіт скидалися на пазуристі ведмежі лапища.
Балбаара підвелася й поспішила назустріч Легіентеєві.
— Ой, горе в нас, велике горе, — простягнула благально руки.
— Що з ним трапилося? — запитав Легіентей, не дивлячись на Дабиита.
— Ведмідь покалічив.
Шаман закопилив масну губу.
— Не плач, — кинув невдоволено. — Слізьми не зарадиш. Ведмідь, значить. Даси корову і...
— Корову?! А як же ми без неї?
— Корову й п'ять лисячих шкур, — додав Легіентей тоном, що не допускав жодних заперечень.
— Боже!..
— Як знаєш. Каліцтво від йоге — то страшне наслання, його важко подолати.
— Хай уже й так, аби тільки жив.
— За це ніхто поручитися не може, хіба що святі духи. Значить, корова сьогодні буде в моїй череді...
Легіентей кивнув двом своїм помічникам, і ті, оддавши йому бубон, почали ставити довкола Дабиита дерев'яних птахів, які символізували собою святих духів.
Шаман глянув на недужого, обійшов усіх ідолів, спиняючись біля кожного і нечутно щось мимрячи. Звів побожно очі до неба і якусь мить остовпіло стояв. Нараз з усієї сили гримнув у бубон і підстрибнув. Далі годі було й розібрати, що діялося з ним. Вигукував якісь закляття, лиховісне завивав, чудернацько викривляв руки, ноги, трясся, наче в лихоманці. Все це, як і несамовите дзеленчання брязкалець на кійосані, приголомшувало людей. Діти, що раніш було вилізли наперед, тепер схлипували і ховалися за дорослих.
Шаманове біснування не займало тільки Дабиита — мисливець продовжував лежати з заплющеними очима. У воротях показалися Аанис і Ольга.
— Сюди йдіть! — гукнув їм Грабовський.
Гаврилова пройшла між ідолами і взяла Дабиитову руку, слухаючи пульс.
Легіентей коршуном кинувся до неї.
— Хто ти така?
— Милосердна сестра, — відповіла Ольга, видобуваючи з своєї валізи медичне приладдя.
— Руська? Політична? — гримів шаман.
— Для хворих це не має значення.
— Але Дабиит — саха, якут.
— І це нічого не важить.
— Важить! Ти хочеш отруїти його! Я справникові поскаржусь!
Грабовський став між Легіентеєм і Гавриловою.
— Скаржитися можете й маєте право, — кинув шаманові, — але лікувати потерпілого не заважайте. Дабиитові зараз потрібна медична допомога, а не ваше біснування.
— Біснування?! — верескнув шаман, немовби його шилом шпигонули. — Я самому губернаторові!.. Дабиит — саха і може бути врятований тільки камланням. Ви, політичні, не втручайтесь в наше життя, ми, якути, самі розберемось. Не дозволимо вам його труїти. Ідіть геть!
Грабовський не рушив з місця, а Гаврилова тим часом перев'язувала мисливцеві рани.
— Балбааро!! — затупав ногами шаман. — Вижени їх з двору! Зараз же вижени! Геть! Геть!
Приголомшена лихом жінка тільки скрушно хитала головою. Вона посоловілими очима дивилась на людей, наче питала їх, що їй робити, але вони мовчали, перелякані.
— Чого стоїш? — наступав Легіентей. — Хіба не бачиш, що вони отруюють твого чоловіка? Виганяй!
— Кого виганяти? — донеслося з вулиці.
Грабовський озирнувся і побачив Байбала й Дулембу, які забігли в подвір'я, тримаючи в руках довгі вудлища.
— Кого, питаю, виганяти? — гукав Байбал.
— Легіентей велить, аби я їх вигнала, — відповіла Балбаара, показуючи на Грабовського й Гаврилову. — Вони, каже, труять Дабиита, а я...
Та Байбал уже не слухав невістку. Посинілий від обурення, не тямлячи себе, він розмашисте ступнув до Легіентея, вихопив у нього бубон і жбурнув об землю.
— Труять?! — гукнув, захлинаючись. — Це ти сказав? А хто тебе сюди просив?
— Я сам прийшов! — врочисто відповів Легіентей. — Сина твого рятувати прийшов, Байбале, від отрути.
— Сам?! Ану забирайся геть, щоб тобою й не смерділо! Іди рятувати своїх тойонів, яким лижеш сідниці.
— А-а-а! Он як, — наїжачився шаман. — Ти тягнеш руку за політичними злочинцями, царевбивцями? Зневажаєш заповіді великого шамана?
— Не твоє діло! — одрубав Байбал. — А політичними мені не дорікай, бо я не ручусь за себе. Іди!
— Я піду, але пам'ятай про кару святих духів.
— Геть!!
Зганьблений шаман ще трохи потоптався і рушив з двору.
— А корова щоб сьогодні була в моєму загоні, — подав голос уже з вулиці.
— Яка корова? — не зрозумів Байбал.
— Наша, — відповіла Балбаара. — Він заправив її за камлання, і я пообіцяла, бо ж іншого виходу не було.
— Дурна! — гримнув старий і погрозив Легіентеєві кулаком: — Я тобі дам корову!
Люди якийсь час стояли, мов приголомшені.
— Байбале! Байбале! — загукали навперебій Легіентеєві помічники. — Що ти наробив?
Розгублені й перелякані, вони повизбирували своїх дерев'яних ідолів і кинулись навздогін.
Тільки тепер натовп, здавалось, прийшов до тями.
— Образив шамана...
— Скривдив святих духів...
— Гніву неба не минути... — тривожно гомоніли люди й поволі виходили з двору.
--— Куди ж ви? — хапала Балбаара їх за поли, забувши.вже й про недужого чоловіка. — Покидаєте нас самих?
--— Не знаємо, нічого не знаємо. Шаман, Легіентей, — озивались до неї ті, що ще не встигли вийти з подвір'я, але також поспішали за передніми.
— Чого ти, Балбааро, побиваєшся? — гукав Байбал. — Чого? Хай тікають, коли такі.
Скоро подвір'я майже спорожніло: на ньому залишились тільки найближчі Дабиитові сусіди, що, мабуть, зважили на Балбаарине слізне благання та плач маленької Аанис.
Прикра пригода глибоко вразила Грабовського. Дивувала не так Байбалова звага, як поведінка людей, що залишили скаліченого мисливця й пішли за шаманом. Але чим глибше вдумувався в цю пригоду, тим ясніше добачав те, що раніше й не приходило в голову.
Яка незмірна далина пролягла між Якутією і Україною! Її навіть важко уявити. Яка колосальна відмінність у способах життя та рівнях духовного зросту мешканців обапіль Лени і Дніпра, Вілюя і Бугу, Індігірки та Дінця, Колими та Десни, а забобони, моторошний страх перед карою господньою — все таке споріднене й близьке. Хіба там, на Україні, не так само, як тут? Трудовий люд, а найпаче сірома, подібно до Байбала, дошкульно глузує над попами, називаючи їх брехунами, ненажерами, п'яницями, жіночими облесниками, лицемірними боговідступниками, і водночас боїться їхніх погроз, нерідко й зрікається своїх близьких, друзів, навіть кревних родичів, відданих з амвона анафемі, покараних єпітимією.
Дивувало й інше — взаємини між Байбалом та Дулембою. Минулої зими, одразу ж по приїзді до Вілюйська, Павло трохи побоювався, щоб ці два його приятелі не стали запеклими ворогами: адже Байбал тоді й не приховував своєї неприязні до Дулемби. Правда, Генрик Адамович не дуже сердився на те, іноді навіть посміювався незлобливо, проте могло статися всіляке — у Байбала вдача крутенька: якщо він уже зненавидить когось, то не так легко розвіяти ту ненависть.
Але згодом, якось зовсім несподівано, стався злам на краще. Причини цього повороту залишаються загадкою й досі. Вони могли бути в тому, що Дулемба, закінчивши відбудову вартівні, не дуже часто навідував Павла, і Байбалові ревнощі, нічим не живлені, зійшли нанівець. Могло вплинути й те, що Байбал відчув у Дулембі освічену людину, знайому з творами Чернишевського. Може, зближало їх і теслярське ремесло.
Ну, та що б там не впливало, але вже ранньої провесни варшавський робітник і бордонський барахсан столярували разом. За роботою, очевидно, багато говорили про своє життя, бо, забігши якось увечері до Грабовського, Байбал почав розпитувати про Варшаву, Київ, іркутську тюрму, карійську каторгу, смерть Надії Сигиди, захоплено говорив про тих, хто створив партію "Пролетаріат", а Дулембою не міг нахвалитися. Коли ж настало літо, почали вкупі ловити рибу. От і сьогодні з річки прибігли.
— Павле! — гукнув Генрик Адамович, що допомагав Гавриловій. — Йди-но сюди, занесемо Дабиита в юрту.
21
(Продовження на наступній сторінці)