— Ні, не сміття, ми — люди, але зараз не про нас кажу. Тойони, баї, купці, царські чиновники, попи, шамани — коли на них уже прийде безстрашний Нюргун?
— Ти знову про своє? І свербить же тобі язик. Ануте, хлопці, починайте стрибки, а ви, дівчата, готуйте нагороди переможцям.
— Зараз! Зараз! — підхопилася на ноги весела молодь.
22
Недуга переслідувала Дабиита довго й настирливо. Минуло коротке вілюйське літо, залягла вже й осінь, а він ледве-ледве переступав з ноги на ногу, тримаючись за стіни, стискаючи зуби, щоб не стогнати від шаленого болю.
Початок зимового полювання ще побільшив муки запеклого мисливця. Ранками Дабиит, підвівшись з ліжка, брав рушницю в руки, перевіряв набої, курки, шкандибав до вікна і пожадливо дивився на тайгу доти, доки не терпли хворі ноги. Іноді хапався збиратись у ліс, але стиснуті взуттям і одягом рани починали кровоточити, і він непритомнів.
З настанням осінньої негоди глибокі вирви на Дабиитовому тілі, здавалось, зовсім перестали гоїтися. Тоді хтось пустив у містечку здогад, що то мордують мисливця мстиві духи чорного шамана, наслані Легіентеєм за образу й за те, що Балбаара не пригнала обіцяну корову.
— Таке може бути, — говорив Мичар, який беззастережно вірив у шаманову всемогутність і боявся її. — Може бути, ти, Байбале, не глузуй.
Байбал сміявся:
— Духи чорного шамана? Пора б тобі, Мичаре, вже власну голову мати, а не перебиватися позичками. То сам Легіентей старається, щоб допекти за свою ганьбу, а ти розвісив вуха і балабониш казна-що. От я зустріну його та й покажу духів. Все корівка спокою не дає. Не вдалося пограбувати. Чорного шамана? Усі вони чорні, а Легіентей найчорніший серед них.
Згодом пішла чутка набагато страшніша, ніж шаманове прокляття. Люди міркували: чи не був той ведмідь, що покусав Дабиита, прокаженим і чи не заразив він мисливця? Це викликало в Байбала не глузування, а тривогу.
— Так, так, — журився старий. — Мабуть, проказа. Бо чому ж би їм, тим ранам, не гоїтися?
Гаврилова рішуче заперечувала можливість прокази, але це не переконало не тільки Дабиита, а й Грабовського з Дулембою. Вирішили попросити Ольгу Василівну — хай привезе спеціаліста з лепрозорію.
— Закінчуй, Аанис, закінчуй, — вдруге нагадує Грабовський. — Час рушати, бо скоро лікар прийде до тата.
Дівчинка зводить на нього оченята, повні щирого дитячого благання.
— Я ще хочу писати. Ідіть, сама прибіжу.
Глянувши через її плече на розгорнутий зошит, він бачить старанно виведені, великі, як горобці, літери, і тепла радість лоскочеться в грудях.
— Ну, хай, — згоджується. — Тільки не забудь замкнути хату та ключа не загуби.
В Дабиитовій хаті застав лише господаря з дружиною.
— А де Аанис? — запитала Балбаара.
— Залишилась у мене писати.
— Морочите собі голову з нею. Ще не набридла вам?
— Ні, вона славна дівчинка і розумна.
— Думаєте, щось вийде з неї?
— Авжеж вийде. Так гарно виводить букви, що любо дивитися. Через тиждень-півтора візьмемося за читання.
— Не треба їй того, — зітхнула жінка.
— Чому ж не треба? — обізвався Дабиит. — Хай набирається розуму, коли люди пособляють. Щоб не була такою темною, як ми з тобою. Он же Ольга Василівна лікує.
— Таке скажеш, — не згоджується Балбаара. — Ольга Василівна з Росії, та ще й політична.
— То й що? Хіба серед наших нема грамотних? У Якутську, кажуть, є школи для дівчат. То правда, Павле?
— Правда. І медичні, й духовні.
— Нас, якутів, туди не пускають, лише декого з тойонів.
— Поки що з тойонів, а згодом пустять усіх. Знаного, Балбааро, за плечима не носити. Хай дівчинка вчиться; Доки буду жити тут — помагатиму їй, а потім само діло покаже.
— Спасибі вам за добре серце. Якби вже хоч недуга одчепилася від нашого господаря.
— Будемо сподіватися. Скажіть, ви коли-небудь чули, щоб звірі хворіли проказою?
— Мені не доводилося чувати, — відповів Дабиит. — Та й хто це може знати? Звідкись же та болячка береться в людей. Може, й від звірини. А цього ведмедя я не встиг розгледіти, бо він напав на мене зовсім зненацька, наче навмисно стеріг за кущами. Ех, була б зі мною рушниця. А то — один ніж. Кілька разів я таки добре садонув його, та, мабуть, не влучив. Може, він і справді був прокажений, але ж Тигинова нога, скалічена тим самим ведмедем, давно загоїлася, а мої рани — ні.
Надворі загавкав пес, наче почув, що йдеться про нього. Балбаара притьмом вибігла з юрти і повернулася з Гавриловою та незнайомим чоловіком.
— Знайомтесь, — заговорила Ольга, роздягаючись.
Чоловік передав Балбаарі свою палицю, пальто, шапку, причесав напівоблізлу голову і з підкресленим почуттям власної гідності простягнув Грабовському випещену руку, увінчану перснем та довгими й трохи закрученими, наче пазури, сизими нігтями.
— Дмитро Адольфович Гіммер!
Він одрекомендувався так голосно й велично, немовби йшлося про якусь знаменитість, принаймні з імператорського роду, котра зараз мала ощасливити Дабиитову юрту своєю царственою особою. Такий апломб був явно недоречним і нічого, крім посмішки, викликати не міг: адже лікар скидався на кирпатенького, занадто товстого і невиразного, як задавнена пляма, недоростка.
Помивши руки, він підступився до хворого. Оголені мисливцеві рани оглядав здалеку й похапки. На його лиці сяяли бездумність та байдужість.
— Лепра! — виригнув свій діагноз і задоволене потер руки.
Від того вигуку Гаврилова аж похитнулася.
— Невже?! — тільки й спромоглася запитати.
— Так, так, мила моя. Проказа, та ще й лепроматозна. Хворого треба негайно взяти до нас.
— Я не пущу його з дому! — забідкалася Балбаара. — Змилуйтесь, люди добрі. Ми нікому нічого не винні, за що ж це таке...
— Не плач, жінко, — обізвався Дабиит, який досі лежав мовчки і тільки слухав. — Нікуди я не поїду. Звідси винести мене зможуть лише вперед ногами або закованого.
— Що?! — зловтішне скривився Гіммер. — Тебе, саха, ніхто питати не буде. Коли треба, то й кайдани знайдемо.
— Не дам!! Не дам!! — закричала Балбаара.
Вона схопила поліняку біля печі, підняла її над головою і стала коло Дабиитового ліжка, готова кинутись на кожного, хто б спробував приторкнутися до її чоловіка.
— Не дам! Там уже Суруксут...
— Заспокойтесь, Балбааро, — втрутився Грабовський. — Ніхто Дабиита ще не забирає. Прошу дарувати, пане Гіммер, але мені здається, ваш висновок дещо поспішний.
Гіммер приклав долоню до вуха, ніби не розчув.
— Як? Як? А чи знаєте ви, милий мій, наказ властей строго ізолювати всіх прокажених?
— Так то прокажених, а в Дабиита ознаки лепри відсутні.
— Ого-о-о! Ви, виявляється, теж тямите щось! Цікаво! Значить, відсутні?
— Таки відсутні, — докинула Гаврилова, ледве стримуючи своє хвилювання. — Шановний Дмитре Адольфовичу, подивіться уважніше. Я абсолютно переконана — це не лепра, і запрошувала вас сюди, аби ви своїм авторитетом розвіяли безпідставну поголоску відносно прокази. Гляньте ж, плям на тілі хворого нема, вії, брови не випадають, кістки міцні, обличчя чисте, з нормальним виразом.
— Чисте?! Ха-ха-ха! — зареготав Гіммер. — В якута лице з нормальним виразом. Вам, мила моя, більше підходить бути повпредом дикунів, аніж фельдшером.
Щоки Гаврилової залилися густим багрянцем, а очі спалахнули відчаєм. Вона зіщулилась, наче боялась, що її зараз ударять.
— Дмитре Адольфовичу...
— Досить! — грубо обірвав Гіммер. — Я сказав — проказа і більше й слухати не хочу.
Грабовський бачить, що цей лікар нічого не допоможе, і подумки лає себе за пораду Гавриловій вдатися до фахівця.
— Слухайте, ви, — звертається до Гіммера, не приховуючи свого гніву. — Будьте хоча б з жінками чемнішим.
— То вас не стосується, — огризнувся Гіммер і вже до Ольги: — Зобов'язую вас завтра припровадити хворого в колонію. Там ще раз подивлюсь на нього, якщо буде потрібно.
— Не-треба, не треба дивитися! Ой-йой-йой, — знову заголосила Балбаара. — Хай тут помре, коли йому вже таке випало, але на муки не дам.
— Ну, знаєте, — кинув Гіммер і почав одягатися. — В таких умовах не можна працювати. Я вам не Легіентей і не дам себе на посміховисько. Поїхали.
— Дмитре Адольфовичу, може, я прийду трохи згодом, — попросила Гаврилова.
— Ні, мила моя, поїдемо разом. Ви на службі, а в колонії є невідкладна робота. Гайда.
Ольга знизала плечима, наче вибачилася перед хазяями, і рушила з юрти.
— Він недобрий чоловік, — сказала Балбаара, коли зачинилися двері. — Не треба було й приводити такого. Хай би Ольга Василівна сама лікувала.
***
(Продовження на наступній сторінці)