— Шкода, — відповів Генрик Дулемба. — Таке саме лахміття, як і писанина Лассаля, Каутського та інших шукачів універсального філософського каменя, за допомогою якого можна одним махом розв'язати всі проблеми й суперечності буржуазного суспільства. Перенаселення земної кулі, послідовне й неминуче зубожіння народних мас як невідхильний закон історичного процесу, народження пролетаріату — цього суспільного лиха нових часів, залізний закон заробітної плати, необхідність обмеження шлюбів, потреба зректися страйків і демонстрацій, які дратують багатіїв і заважають осягненню станової гармонії... Можливо, для когось у всьому цьому і є новина, однак усе це — старовина, котру люди мого віку знають давним-давно.
— І не тільки вашого, — вставив Юделевський.
— Безумовно, не тільки мого. Замість того, паничу, щоб смакувати цю прісну й непоживну жвачку, почитали б професора Хейліберського коледжу Томаса-Роберта Мальтуса, наприклад, його "Дослідження про закон народонаселення", з якого черпав Ланге. А загалом, я б вам і вашим колегам щиро порадив як стріляний вовк: киньте до біса всі оті запліснявілі "новини" та пильніше придивляйтеся до життя, бо воно незрівнянно багатша и складніша школа, ніж кафедральні викрути Мальтуса, Ланге, Бідермана та їм подібних прислужників товстого гаманця.
— А я з вами, пане Дулембо, не згоден, — підвівся Гіммер і, на знак протесту, навіть махнув палицею. — Не згоден! — вигукнув, мов на мітингу. — Я лікар, а не політик, і тих книжок, що тут згадувалися, не студіював, однак гадаю, в них є речі, гідні уваги культурної людини. Ну, хоч би взяти рекомендації обмежити .шлюб. Вони, вважаю, слушні і насамперед для таких напівдиких племен, як, скажімо, те, серед котрого, по необхідності, доводиться нам жити. Чи варто якутам розмножуватись, особливо за рахунок їх найбіднішої частини? Ні, не варто.
— Чому?
— Тому, що розмноження веде і до голоду, і до різних захворювань. От я вже третій рік займаюсь у Вілюйську лепрою. І бачу: вона кублиться переважно в бідняцьких юртах. Та й як їй не кублитись, коли в кожній юрті по восьмеро-десятеро дітей. Занедужає одне — усі за ним, а далі передається в інші юрти, наслеги. Адже характерно: серед тойонів, як і серед місцевого чиновництва, прокажених майже нема. Отже...
— Заборонити бідноті розмножуватись?
— А чому б і ні? Добрий хазяїн розводить скотину лише породисту, здатну збільшувати й поліпшувати стадо Гадаю, обмеження шлюбів на околицях імперії дало б свої позитивні наслідки. Тим паче, що інородці, як відомо, цивілізації не піддаються, не рухають її вперед, і для прогресу...
— Оце так штука, — озвався Байбал, який протягом усієї суперечки тільки поглядав то на Дулембу, то на Грабовського і не зронив жодного слова. — Значить, ти, Югаю, милуйся з своєю жінкою, скільки хочеш, а ти, Арамаане, не маєш права, бо його, Югаєва, жінка приводить здорових дітей, а твоя, барахсанова, приводить прокажених. Гарний закон. Спасибі, що придумали.
— Саме так, — додав Юделевський, — придумали. Висмоктали з пальця на догоду колонізаторам усіх мастей. Німецька бідерманівщина пересаджується на грунт російського самодержавства. За її допомогою можна викорінити не тільки лепру, а усе істинно живе, трудове. Та постає питання: хто ж тоді оброблятиме землю, працюватиме на заводах і фабриках, хто годуватиме отих так званих цивілізаторів?
Він замовк, а за ним і інші.
Мовчанка та була недоброю, настороженою і підступною. Всі сиділи наче на вулкані, який міг вибухнути першої-ліпшої миті. Чулося, як шкварчала, немовби сердилась, цибухата люлька Генрика Адамовича. Гаврилов згорнув потріпану "Акушерку", поклав на стіл і підморгнув Грабовському.
— Павле Арсеновичу, почитайте щось з ваших нових віршів, бо, їй-богу, після глевкої філософії Ланге, заправленої гадючим салом шовінізму, так і тягне на поетичний десерт.
— Ого-го! — зрадів Ромась. — Наш Кость Семенович, видно, також знається з музами, дивіться, які образні фейерверки пускає. Ану, Павле, почастуй десертом.
— Хи-хи-хи-и. — зморщився Гіммер. — Малоруський поетичний десерт, панове, — сказав, розтягуючи слова, — нітрохи не смачніший від якутського кумису, розведеного олонховим квасом. — Лікар трохи помовчав, мабуть, сподіваючись похвали за дотеп, але ніхто не обізвався. — І коли вже переведеться те мазепинство? — запитав. — Щось там пишуть, друкують на тому хохлацькому жаргоні, а кому воно потрібне, хто його читатиме?
— Дмитре Адольфовичу! — крикнув Ромась, багровіючи на виду. — Прошу бути обережнішим! Це вам не поліцейська дільниця. Самі напросилися, я дозволив прийти разом з вашим приятелем, але не дам у моїй хаті виливати цю расистську каламуть. Ми збираємося часто, розмовляємо про різне, проте ніколи не думали, хто з нас якут, росіянин, єврей, поляк чи українець, маючи багато клопоту й без цього. За звинувачення в мазепинстві, сепаратизмі я можу порахувати ваші ребра. Знайшовся мені оборонець настанов імператорського трону...
— Платний агент царату, башибузук паскудний, — докинув Гаврилов.
— Хай зараз же вибачиться перед Павлом за образу!
— Та плюнь ти на нього, Михайле, — заспокоював Грабовський Ромася, який уже схопився за важку чавунну праску. — Хай іде собі до дідька зі своїм вибаченням. Таких, як він, мені вже доводилося стрічати. Я легко пізнавав їх, як і їхнє смердюче мракобісся, тому й не беру всього того до серця. Такі, виконуючи циркуляр тих, хто їх годує, ладні заборонити користуватися рідною мовою не тільки українцям, полякам чи грузинам, але й німцям, французам, ба й істинним росіянам. Розпинали ж вони Чернишевського, проклинали Герцена за те, що він будив Русь од сплячки, а Бєлінського від розп'яття врятувала тільки передчасна смерть. Усе це мене не дивує. Інше гнітить — доки ці чортополохи плодитимуться на землі та пускатимуть усобиць лютую змію поміж народами? Чи скоро викорчуємо цю найтяжчу проказу і дочекаємось того, щоб назавше засяяла зоря братнього довір'я і злагоди над нами?
Чув, як затріпотіло серце, заболіли груди, і сів на лаву, важко дихаючи.
— Чи скоро? — перепитав Дулемба тихо й задумливо. — Над нами, засланцями, Павле, та зоря вже давно зійшла. А щоб вона засяяла над нашими народами — ще багато доведеться потрудитись. І не тільки нам, а й прийдешнім поколінням. Але вона таки засяє. Інакше й бути не може, бо, як казав великий поет слов'янського світу Тарас Шевченко, "сонце стане і осквернену землю спалить". Ех, братовбивці лукаві, скорпіони безсердечні, доки ви запускатимете свої затруєні жала в людей?!
24
Таким Байбала ще ніколи не доводилося бачити. Збентежений, сердитий, очі палахкотять, а голос аж тремтить.
— Ну скажи мені, Павле, скажи, хіба так можна робити з людиною? — гукав, задихаючись, наче йому бракувало повітря.
— Що таке? — не второпав Грабовський.
— Суруксута схопили!
Досі Павло знав, що рідний Балбаарин брат Суруксут, хворий на проказу, уже третій рік перебуває в лепрозорії.
П'ять разів тікав звідтіля, але невдало: його ловили й повертали назад.
— Де схопили? Хто?
— У його ж юрті. Тоді саме там була Балбаара і все бачила. Сьогодні вранці він вибрався за загороду і подався до міста. Хотів поскаржитися справникові на Гіммера. Ну, перед тим, як іти в поліцейське управління, забіг додому. Тільки сів за стіл, не встиг і перекусити, а тут — козаки. Зв'язали його, мов розбійника, кинули в сани і попровадили в колонію. Казав, має скаргу до справника, просив одвезти його туди, але козаки над тим лише посміялися. Тепер уже Суруксутові кінець.
— Чому?
— Ще питаєш. І за попередні втечі його нещадно карали, ледве виживав. Так тоді ж він не скаржився.
— І цього разу не поскаржився.
— Не поскаржився. Хіба козаки не скажуть Гіммерові? А той не простить. Закатує, недолюдок.
— То ви вже перебільшуєте.
— Перебільшую? Ти ж не бував у колонії і не бачив, скільки на її кладовищі гробків. Думаєш, усі, що там лежать, померли своєю смертю? Більшість із них замучена. Тікали, скаржились, а їх ловили, повертали й незабаром закопували на цвинтарі. Ні, тепер уже Суруксутові кінець. Та й Дабиит щоб не накоїв лиха.
— Якого?
— Як прийшла Балбаара і розказала, що сталося з братом, Дабиит зразу схопився за сокиру і поривався бігти в колонію.
— Він уже добре ходить?
— Не дуже добре, але в подвір'ї прогулюється, іноді й на вулицю виглядає. Він давно дружить з Суруксутом, то може дійти й до колонії. Скажи, Павле, що робити?
Що робити? Це запитання постало перед Грабовським ще на початку розмови, а відповідь на нього не приходила. Податися до справника? А що з того вийде? Адже втікачі з колонії не раз зверталися в окружне управління, та Гіммерові все легко минає. Можливо, Кочаровський і втрутився б у Суруксутову справу, але які звинувачення проти Гіммера можна викласти йому? Потрібні факти.
— Га, Павле? — нагадує Байбал.
Грабовський ще якийсь час мовчить, міркуючи.
— Ідіть додому, — відповідає нарешті, — і скажіть Дабиитові, щоб не зв'язувався з колонією.
— А Суруксут?
— Ним я займуся
(Продовження на наступній сторінці)