Книжки "Народу" й "Хлібороба" переглядав до півночі Забув і про вечерю. Поклавши журнали на стіл, ходив по хаті і обдумував прочитане. Почуття були збурені, а враження строкаті й барвисті, як оті привілюйські луки.
В "Народі" не сподобалася стаття Якова Невестюка, що без знання справи, подекуди навіть райдужними барвами малювала життя політичних в'язнів царської імперії. Чому чоловік береться писати про те, чого сам не скуштував? Чому й Павлик легковажить з друком?
Якийсь Римар у "Хліборобі", розповідаючи про свою тяганину з місцевим попом, милується облудною християнською мораллю, готовий навіть схилятися перед цісарською деспотією...
Підхопився ще до сходу сонця і зразу ж сів за стіл. Квапився, сподіваючись, що з хвилини на хвилину галасливі хлопчики принесуть у його німу хатину свій дзвінкий і милий сміх.
Писалось легко. Ніби то не перо шурхотіло, а думки, ясні й погожі, злагоджено крокували, зручно влягаючись у рядки. От уже готова відповідь Паньківському. Вова — стисла, ділова, густо пересипана назвами книг, часописів та цифрами.
Над листом до Павлика задумався. Чомусь почали розбігатися думки. Ніяк не зладиш їх, не зосередиш, щоб одним махом викласти на папір. Ще перечитав Павликове послання, поклав на стіл і непомітно для самого себе повернувся до того, над чим уже не раз і не два замислювався. Потирав чоло, кошлав чуба. Халепа, та й годі. Не легко розібратися в тих галицьких літературно-політичних партіях. Там, на місці, певно, легше розпізнати їх. Одне ніби ясно: він не міг би пристати ні до москвофілів, ні до народовців. То вже так.
Раніш, читаючи "Правду" і вірячи їй, проймався беззастережною повагою до народовців. Москвофілів зневажав, коли не сказати більше. Цих агентів самодержавства в Галичині добре показав ще передніше Чернишевський. Так як ніхто цього не зробить між галичан, хіба що Франко. Вони зрозумілі — недвозначно "тверді" у своєму, може й платному, служінні царському тронові. Але народовці — з цими справа набагато складніша...
Знову простягає руку до Павликового листа, розгортає його, вчитується — і аж на лиці міниться. Ще заглядає в учора принесену поштмейстером книжку "Народу". Так воно таки й виходить. Залицяються народовці до цісаря, б'ють йому доземні поклони, сподіваються на його ласку. От тобі й "нова ера", нова, м'яко кажучи, недоладність.
Схиляється над чистим аркушем, і перо шарудить, волочачи за собою кривулясту стрічечку. "Дорогий брате Павлику! Листи ваші дістаю правильно — чимале вам спасибі! Ви розчинили трохи мої очі на справи галицько-руського життя, бо доти я блукав у темряві. Та й як було не блукати — одно: через лихі обставини, в яких перебуваю; друге — через свою українську байдужість; третє — староруським брехням, що часом появляються на сторінках російських реакційних видань, я не вірив і не віритиму, навіть тоді, коли що-небудь походитиме на правду...
Що тичеться народовців, то я виображав їх "свічадом доброчинності", високо ставив у своїй уяві, з великим болем перечитував про "нову еру" і другі події... Мені здавалось, що в запалу бійки Ви, може, й побільшували вини табору народовського, бо ж самі кажете, що тій "ері", як і іншим подіям, причасна гірстка народовців, а далеко не всі вони. Як би там не було, по моїй думці, у радикалів може бути згода де в чому тільки з народовцями..."
Нараз плин думок, що набрав потрібного ладу, скаламутило глухе тупотіння ніг під хатою. Грабовський почав наслухати. На устах тріпнулась посмішка. Догадувався — то прийшли хлопченята. Стало і прикро, і приємно. Ну хай так, хай — він піде з ними трохи на луг, може, ще краще збереться думками і вночі закінчить.
— Дядьку Павле! Дя-а! — донеслось з-за вікна.
Грабовський поспішив до дверей. Одчинивши їх, спинився вражений. Перед порогом стояла чорноока дівчинка і витирала сльози. Біля неї, підігнувши передню ліву ногу, топтався і скавучав кудлатий Тигин.
— Аанис?! Заходь до хати. Що з тобою?
Але дівчинка не ворухнулась.
— Там чоловік, — хлипала.
— Де?
— Там, — показала на чагарник за вілюйськими плесами. — Весь закривавлений, стогне. Ведмідь напав на нього. Ми були там. Хтось крикнув, і ми побігли. Дивимось, а кривоп'ятий йоге на чоловікові, лапами б'є і гризе. Тигин кидався на нього, а він одкусювався. Потім пішов собі в гущавину, а чоловік залишився. Дядю Павле, йому ж болить, ходім туди...
***
Вогкий, багнистий грунт, сірі, більма калюж утруднювали ходу. Кудлань Тигин, скаржно гавкаючи, то забігав далеко вперед, то повертався назад, зазивно дивився в очі дівчинки і рвався до лісу.
Грабовський, напружуючи всі сили, біг, аж у голові дурманилось. Чув, як захлинається серце, тремтять ноги, а піт заливає очі. Оце лише тиждень тому підвівся з ліжка після короткотривалої, але гострої недуги і почував себе кепсько. По тій недузі до нинішнього дня і за поріг не виходив, не те щоб отак далеко бігти. Важко, ой як важко, наче хуру везеш на гору!
Часто спиняється, відсапує і знову йде. Та ноги плутаються в бур'яні, ніби зовсім непідвладні йому.
За першими кущами, де починався ліс, Аанис стала.
— О-о, — показала на купу пошматованої одежі, біля котрої вже метався пес.
Грабовський розгорнув лахміття й жахнувся. На землі лежав Дабиит. Руки, ноги й лице були поранені, кривавились, очі заплющені. З-під тіла визирало широке лезо ножа, на якому тьмянів тоненький струмочок крові.
— Дя-а, хто то? — запитала дівчинка.
Вона боялась підходити до скаліченого, стояла осторонь, силкуючись угамувати кудланя, що гасав між нею й Павлом та вискав.
— Дя-а ..
Грабовський не відповідав. Та й що було казати? Аанис не відала, що в купі дрантя лежав її рідний батько, найславетніший вілюйський мисливець. Ще вчора хвалилася: тато поїхав у Мархіно, побуде там з тиждень і привезе гостинця. От тобі, дівчинко, й гостинець...
Павло розсуває шмаття Дабиитової сорочки і припадає вухом до грудей. Серце б'ється чітко, ритмічно. На грудях ятриться велика вирва.
— Аанис, — кличе дівчинку, вдаючи з себе спокійного.
— Хто? — виривається в неї тривожне запитання.
— Збігай до мене в хату, візьми на вікні пляшечку із спиртом і неси сюди. Не забудь рушника захопити.
Аанис ще якусь мить стоїть, переминаючись з ноги на ногу. Наче жде чогось. Так воно і є. Її чорні оченята палають. У них видовжилося німе й тривожне запитання — хто?
— Ну йди Треба кров спинити.
Почувши про кров, дівчинка блискавкою шугнула з лісу. За нею покульгав Тигин.
Зоставшись біля Дабиита, Грабовський почав оглядати його Мисливець був добре понівечений. Права рука, вибита з ключиці, лежала безвільно на землі, наче обривок товстого мотуза. Жили на лівій нозі, трохи вище коліна, немовби перерубані. Глибокі сліди ведмежих пазурів темніли на обличчі, спині, грудях. Видно, довго змагався чоловік з лютим звіром. Що ж тепер робити?
Як же він, Дабиит, сьогодні з'явився тут? Невже за два дні полагодив усі свої справи в Мархіно? Тричі вже викликали Дабиита за юрту в Бордонському наслегу: чому старий Байбал вештається по світу та ще й податку в казну не сплачує? Крутили, вертіли, мов злочинця, допитували. Думав, що заспокоїлися, бо ж останнього разу, коли їздив на виклик голови управи, одвіз їм півсотні білячих та заячих шкурок. Але на тому, видно, не минулось. Знову покликали чоловіка...
За роздумами Грабовський і незчувся, як з-за куща вихопилася Аанис.
— Ага?! —-— викрикнула дівчинка й остовпіла, дивлячись на закривавлене Дабиитове лице. — Ага-а... Тато-о...
— Цить, Аанис, цить, — розгубився Грабовський, лаючи себе за те, що не придумав, як зустріти дівчинку, щоб вона не перелякалася. — Давай сюди, — схопив її за рученята. — Не плач, татко здоровий. Ось ми йому зараз...
Вливши кілька краплин спирту мисливцеві в рот, почав обкутувати його рушником поперек грудей. Коли притиснув рушник до вирви, гамуючи кров, Дабиит розплющив очі і застогнав. Почувши батьків голос, Аанис ще дужче заплакала, а Тигин, що сидів біля неї, зализуючи скалічену ногу, хижо наїжачився і загарчав.
— Не плач, Аанис, тато вже дивиться.
— Дивиться?
— Еге ж, — ствердив Павло, хоч мисливцеві очі, блиснувши на мить, знову заплющилися.
Скінчивши порати непритомного, Грабовський зітхнув. А що ж далі робити? Удвох з дівчинкою вони не допровадять Дабиита додому.
— Тепер, Аанис, біжи в містечко за людьми.
Покликавши Тигина, дівчинка рушила.
Грабовський підвівся і лише тепер відчув гострий біль у ногах. Наче сотні голок ворушилися в них, немилосердно колючи. Довго навпочіпки порався над Дабиитом, от вони й заніміли. Ще ж, здається, не такий старий, тридцятий рік іде. Он Ромась лиш на два роки молодший за нього, а дивись, який дужий та шпаркий. Так захопився описом Вілюйського округу, що й місця не може собі нагріти. Все шукає, розкопує, ніби золотошукач. Допався чоловік до живого діла і ніби вдруге на світ народився.
20
Дабиитове подвір'я було переповнене людьми, а господар лежав на ведмежих шкурах під юртою і глухо стогнав. Біля нього, вклякнувши на колінах, розпачливо голосила Балбаара.
Грабовський покликав до себе Аанис, котра стояла в дитячому гурті і розповідала, як вони з Тигином знайшли під лісом батька. Даючи їй записку, сказав:
(Продовження на наступній сторінці)