Нараз переступив з ноги на ногу, немов пік його дерев'яний поріг, опустив кволу руку, похитнувся, наче підстрелений орел, і зник за високими дверима. Через якусь хвилю вже сидить на стільці, притискує до самих брів окуляри з одним скельцем, примружує підсліпуваті очі і шпарко пише. Пише, пише, ніби боїться, що хтось схопить його за руку і спинить, не давши висловити те, чим повниться душа. О сили небесні, о кривдо земна, о доле нещасна! Козацький урядник, нахабний, як і саме найбільше зло Русі, схилився над його худим плечем, напружує зелені зіниці, аж пропікає папір хижим, пронизливим зором.
Зненацька, якось незримо й невідомо звідки, насунулась темна хмарина і затуманила собою все, навдивовижу яскраве, видіння. А як розтанула вона, легенька, то в камері вже не було ні дідуся, ні урядника, ні столу, ні стільця, нічогісінько. Лише метався по стінах і стелі, поблискуючи пекельними зубами і пожираючи списані папери, вогонь, а з нього викублювався темний попілець.
Павлове серце стискалось від шаленого болю. Це ж, певно, ніхто ніколи не довідається, що думав, чим клопотався великий чоловік, які благородні думи і мрії поглинуло зажерливе полум'я.
* * *
З піщаного горба сніг зліз скоро, а на рівнині, де його було найбільше, танув поволі, обертаючись у ріденьку кашу, сіру й холодну. Вона заполонила всю прибережну вулицю, одділивши тюрму від містечка. Хоч бери та й човном перепливай.
— І так кожної весни, — каже Байбал, поглиблюючи канаву між вулицею та вілюйським надбережжям. — Зо два тижні ні пройти, ні проїхати, поки сама вода не висохне. А доглядати за ярками, прокопаними Миколою Гавриловичем, начальство не хоче, навіть людям боронить. Їх, цих ярків, було три — цей та два з того боку тюрми, від яких і сліду вже не зосталось. Любив небіжчик це діло. Іноді я підсобляв йому трохи, і тим самим начальству ніби болячку посадили на м'яке місце. Он уже й зараз суне...
Грабовський озирнувся. Попід тюремною загородою поспішав поліцай, цибатий, мов журавель.
— Чого тут порпаєтесь? — гримнув до копачів.
— Хочемо воду спустити в річку, — відповів Грабовський.
— Могли б у іншому місці копати.
— Для чого ж, коли є стара канава.
— Пан справник забороняє. Хіба не знаєте, чий це ярок?
— А звідкіля нам знати? — схитрував Павло.
— Не забивай мені баки. У Вілюйську всі знають, хто його викопав.
— Може, вілюйці й знають, а я приїхав сюди перед різдвом, коли все було заметено снігом. Оце вперше бачу.
— А ти? — похопився поліцай до Байбала.
— І я вперше. Колись любив копати ярки Чернишевський. Але то було давно і копав не тут, а по той бік тюрми. Цей не Чернишевського.
— Не Чернишевського, не Чернишевського, — глузливо повторив поліцай. — Хто тобі дозволив згадувати злочинця?
— А я й не згадую, так, прийшлося до слова.
— Годі! — розсердився поліцай. — Кінчай, кажу тобі, бо справник...
— Зараз, зараз, пане.
Старий зруйнував гребельку і завдав лопату на плечі.
— От бачите, — сказав, дивлячись на брудну воду, що вже наповняла прочищений ярок. — А ви кричите. Хай собі біжить до річки. Людям буде дорога в церкву, а попові — вигода.
— Тепер геть звідціля, щоб я вас тут більше не бачив, — пробурмотів поліцай і рушив до міста.
— Добре, добре, — хитав головою Байбал. — Ось я навіть лопати однесу додому,
Зійшовши на кручу, Грабовський окинув зором річку. Вона широка й повновода, а на крутому повороті — швидка, сердита, аж бурунить хвилями. Вони, вкупі з масивними крижинами, навальне летять до піскуватого підніжжя кручі, грізно б'ються об неї, і від тих ударів здригається тюремне подвір'я, поскрипуючи дерев'яними будівлями. Течія вихоплює з кручі цілі брили землі, розмелює їх між крижинами і несе в безвість.
Ото сила. Перед нею, здається, ніщо не зможе встояти. Ще дві-три весни, й такі розливи, як оце зараз, зруйнують похмуру в'язницю, де загинуло стільки великих думок мужньої й нездоланної людини.
19
День видався хмарний і марудний, наче не доспав у коротку червневу ніч. Вранішнє сонце, вихопившись з-за лісу, гайнуло піскуватими горбами, розлилось на вікнах колишньої тюремної сторожки і кудись зникло, немовби стрибнуло в провалля. Небо й земля спохмурніли, зажурилися.
Грабовський поспішав. Стискуючи між пальцями ручку, схилявся над папером, і перо тихо поскрипувало. Потім одривався від столу і починав ходити з кутка в куток своєї напівпорожньої господи. На ходу видобував з конвертів листи, перечитані вже не раз, пробігав їх очима, супив брови.
— Негарно вийшло, негарно, — потирає чоло. — Для чого було, не подумавши, робити таке?
Ще позавчора пообіцяв своїм маленьким друзям піти сьогодні на вілюйські плеса й луки. Там зараз дуже цікаво. Після весняної повені Вілюй ліниво й тихо перегортає свої крижані хвилі. Аж ген-ген, потойбіч від тайги, на його широкому узбережжі, вкритому рівною й густою щіткою трав, купчаться, шукаючи поживи, птахи. Яких тільки не побачиш: гуси, качки, кулики, дикуші, кукші, рябчики, лебеді, білий журавель, і трипалий дятел, і рожевий мартин...
Гудить себе Павло. Пощо було обіцяти? Знав же, сподівався, що сьогодні чи завтра прийде пошта і принесе йому, як завжди, разом із щастям нові тривоги, коли вже ніколи буде думати не те що про звабні вілюйські плеса, дітвору та пернате царство, а навіть заснути.
Давно чекав тієї пошти. Два тижні тому мала бути, та не була. Уже навіть подумував, що прогавив або що вона нічого йому не привезла і тому не зайшов поштмейстер. На столі зібралася он яка купа листів на Україну.
Думки, як галич, рояться одна чорніша другої. Невже набрид своїми скаржними листами там, на Україні? Набрид... Ех люди, коли б ви знали, як тут живеться! Всі поніміли, наче змовились його докопувати. Що з тими статтями й віршами, котрі послав уже звідси в Галичину? Дійшли вони чи загинули в дорозі?
Чому не пише Іван Франко? Це особливо боляче. То ж він перший відгукнувся на його голос, перший оповістив читаючу громаду про поета-засланця Павла Граба, а тепер чомусь замовк.
Мовчать і Михайло Павлик, і Кость Паньківський, що вислав ще в квітні окремі аркуші "Проліска", і Василь Лукич — невже розсердився за те, що в листі до Франка назвав його "Зорю" безкритичною? Але за таке сердитися не можна, бо ж сказано таки правду, а правда, братики мої, вища над усе!
Серце ридало. Угамовував його, як міг. Чого ти, дурне, чого? Заспокойся. Може, їм не до мене, може, своє лихо, свої клопоти допікають?.. Нарешті не втерпів, воно, серце, таки здолало, — і самі собою полилися слова, пекучі, мов отрута, настояна на всіх найгіркіших полинах:
Чи ви живі, чи повмирали;
Чи я діждусь коли, чи ні,
Щоб клаптик часом переслали
Паперу братнього мені?
Прохав, молив...
Що більше вдію?
Хоча б хто на сміх написав…
То все б кохав дурну надію,
Все б долі привид не зникав.
Привид долі. А він таки тікав. Тікала надія, ховаючись за видноколами. Куди ще звертатися, кому писати, що робити? Питав німих стін, питав Байбала, але стіни не озивалися, а старий якут лише зітхав і відкашлювався, наче його щось дерло по горлі. Іноді колишній тюремний сторож поймався недобрим гнівом і жбурляв слова, мов камінці:
— Забудь, Павле, про них, коли такі, хай їм. Микола Гаврилович також усе нудився за листами.
Та від Байбалової ради не ставало легше. Деякі листи й вірші, наготовані до відсилки, пошматував, викинув за поріг і вирішив бодай трохи розважити наболілу душу — піти з дітлахами на плеса.
А вчора, вже по обіді, забіг поштмейстер і поклав на його стіл цілий пакунок. Все з України. Від радості, що враз гарячим прибоєм залила груди, дав поштмейстерові цілого карбованця. Вражений таким несподіваним дарунком, чиновник пообіцяв на один день затримати вілюйську пошту, аби щедрий засланець спорядив усе те, що має одсилати.
Випровадивши поштмейстера, тремтячими руками порозклеював пакунки та листи і взявся читати. Кость Паньківський надіслав ще десять примірників "Проліска", а в листі просив нових творів, запитував, чи все дійшло з його попередніх посилок. Лист від Михайла Павлика був значно ширший. Цілий тобі трактат. От добродій Павлик, який він сумлінний і розумний. Уміє сказати те, що хоче. Читаєш його послання, і ніби прояснюється твоя уява, світлішає в голові, постає перед тобою ціла картина галицького літературного життя, політичних і мистецьких змагань. Спасибі йому, що не пошкодував часу й сил, задовольнив прохання.
Потім узявся за часописи. То були деякі минулорічні книжки lt;Народу" й "Хлібороба" та найновіші — сьогорічної "Зорі" й "Правди". Спершу припав до "Зорі" — цієї найдавнішої своєї знайомої. У ній шукав насамперед те, що раніш знаходив, — зашифроване листування з ним. Гортав нервово, стрибаючи гарячими очима по сторінках.
— 0-о! Є! — гукнув так, що шибки дзенькнули. І, стишивши голос, прочитав: — "Вп. П. Граб. Поезії і ін. статті дістали. Незабаром покористуємось, спасибі Вам".
Сльози радості котилися по худих щоках.
— Спасибі й вам, люди добрі, що не забуваєте.
(Продовження на наступній сторінці)