— Читав? — здивувався старий. — Ну, коли так — діло зовсім інше. А такий непоказний. Хочеш писати про Миколу Гавриловича?
— Авжеж.
— Це добре. Але спершу піди та розпитай людей.
— Тут є багато таких, що знали його?
— Вистачить. І я можу одвести тебе до них. От хоч би Карякіна, чи, як її прозивають у місті, Карячиха. Він колись столувався в неї. Треба заглянути й до Миколи Жиркова. Цей тоді вчився в козачій школі і часто ходив з Миколою Гавриловичем на прогулянки. Можна б сходити й до Кокшарських, але ті, мабуть, нічого гарного не скажуть або ще й набрешуть.
— Чому?
— Він розбив з ними глека.
— Глека?
— Кокшарський тоді був помічником справника і якось запросив Миколу Гавриловича додому. Той пішов. Може б, лиха й не сталося, якби не Кокшарська. За чаєм вона почала вихвалятися, як спритно вміє обдурювати якутів, виторговувати в них хутра. Мовчки вислухавши це, Микола Гаврилович шапку в руки і гайда з хати. Більше ніколи й не заглянув до них. Любив правду, а за бідних горою стояв.
— А в камері Чернишевського ви бували?
— Таке питаєш! Вважай, щодня, як оце в тебе.
— От мені б побачити її, ту камеру.
— Тоді ходімо.
Грабовський одягнувся, й рушили. Спинились перед темно-бурою брамою, що дивилася прямо на крижане дзеркало річки. Впоперек неї, від слупів до середини, пролягли дві залізні штаби, зімкнені важкою колодою.
— Оце так замкнули після монастирівців, — мацає Байбал колодку і йде далі.
Недалеко від брами знайшли дірку в загороді і, попригинавшись, пролізли. Грабовський оглядає подвір'я. Так він і уявляв собі його, не раз вдивляючись поверх гостроколу в покрівлі тюремних будинків.
Он, у найдальшому закутку, ледве визирають з-під снігу дві невеличкі споруди, уже напіврозвалені. Там, кажуть, раніш містилися цейхгауз, кухня, лазня. Ближче до брами — великий, продовгастий і похмурий будинок з ганком, одними дверима і частими вікнами, густо загратованими. Павло догадується — то і є в'язниця.
— На цьому ганку, — каже Байбал, одчиняючи важкі двері, — любив стояти Микола Гаврилович, зустрічаючи вранішнє сонце. Іноді літніми вечорами сидів тут. Сам собі, щоб ніхто не заважав. Вийде, бувало, з книжкою, сяде...
Посеред в'язниці — широкий, як вулиця, коридор з подвійними вікнами. Обабіч нього — шестеро дверей з вухатими залізними засувами: до кожної камери. На коридорі і в камерах валяються розламані тапчани, стільці, злежане сіно та різний мотлох, покритий товстим шаром пороху. Всюди моторошна, гнітюча пустка.
Важко дивитися.
Важко дихати.
Важко думати.
— У цій, — показує Байбал на першу камеру праворуч, — жив жандарм. У сусідній — козачий урядник. Микола Гаврилович — он у тій крайній, найтемнішій і найхолоднішій. А я — по всьому коридору. Тут у печах палив, варив, прибирав...
Двері камери Чернишевського прикручені дротом. Перед ними підметена підлога.
— Хтось тут хазяйнує?
— Це я позавчора, — відповідає старий.
Він повагом розмотує дріт, скидає з голови шапку і врочисто, з якимсь побожним трепетом, відчиняє. Ця камера, як на одного арештанта, досить простора, може, трохи й більша за інші, але набагато темніша, бо її вікно майже впирається в тюремну загороду і до нього не сягає жоден промінець. У ній чисто, меблі цілі і незапорошені — мабуть, Байбал повитирав.
Під одною стіною — дерев'яне ліжко, маленький столик, на якому лежать окуляри з одним скельцем і ручка з поржавілим пером. До протилежної стіни притулилася масивна скриня та довжелезний стіл. В кутку, біля голландської грубки, — схожа на баддю бочечка з лозовими поворозками.
— Все це так і було при Миколі Гавриловичу, — пояснює Байбал. — Правда, одразу після його виїзду пропало крісло, сонячний годинник і мідний самовар. Певно, вартові поцупили або й сам Кокшарський, що любив погріти руки на чужому. В цьому бочонку Микола Гаврилович тримав воду. Підвішував його до стелі, аби не налазили таргани та миші, які тут кишіли. В скрині зберігалися харчі, посуд, деяка одежа. Тією ручкою писав. Ото бідний мучився, коли зламались окуляри. Заки привезли нові, дивився через одне скельце і нагинався до самого паперу. На цьому великому столі горами стояли книжки, до яких нікого не допускав, навіть мене.
— Куди ж вони ділись? Узяв з собою?
— Його звідси випровадили тільки з тим, що на ньому. Книжки залишились. Потім, кажуть, їх вивезли в Якутськ. А він, чуєш, мовби здогадавсь, що має покинути Вілюйськ; за два дні перед тим подарував мені новісінький каптан, який прислала йому жінка. Добрий був, ніколи нікого не кривдив, мене часто підгодовував. Ото принесе йому Карячиха, а він, що з'їв чи не з'їв, і вже кличе: "Нате, покуштуйте, як люди смачно готують".
— Ви довго йому слугували?
— Слугував? Так іноді допомагав. Хоч він того не любив. Прийду, бувало, вранці, а в нього вже чисто-чистісінько. Хочу помити підлогу — теж не дає: сам, мовляв, помию. Правда, топив я йому в грубі ліпше, ніж у жандарма й урядника. За це він, сердега, один раз мав велику халепу.
— Яку?
— Був серед козачої варти п’ятидесятник Євтропій Бродников. П'яниця невсипущий, а начальству ліз без мила куди не слід. До Миколи Гавриловича завжди прискіпувався, ходив за ним назирці. На мене гримав: Чого, саха, .турбуєшся про політичного злочинця? Чому погано топиш у моїй грубі?" Та я його слухав, як бог шамана.... Коли одного разу рано-вранці заходить справник Третяков, його помічник Кокшарський та ще якийсь чиновник з Якутська. Чогось довго обдивлялися подвір'я, тюрму, камери. Потім допитували всю варту, чи справно стереже вона в'язня. Аж згодом стало відомо, що то Бродников написав брехливий донос на Миколу Гавриловича.
— Що ж Бродникову було за те?
— Нічого. Трохи полаяли, на тому й скінчилося. Навіть з варти не вигнали.
— А ви приїзд полковника Купенка пам'ятаєте?
— Ще б не пам'ятати! Той бузувір тоді накоїв такого, що Микола Гаврилович ледве видихав.
Сталося це під різдво, в найлютіші морози. Раптом серед ночі, не сповіщаючи окружного справника Івана Жиркова, той жандармський полковник з десятком солдатів заскочив у тюрму. І зразу ж до Миколи Гавриловича. Всю ніч рилися в його камері, все перетрусили й поставили догори ногами. А вранці пішли по містечку. Заглядали в двори, на горища, копирсалися в коморах, порожніх ямах з-під сими, зривали підлогу в будинках — чогось шукали. Та не знайшли.
— А в Миколи Гавриловича?
— Забрали кілька папірців та гроші, і більш нічого. Між людьми ходила чутка, нібито Купенко вивіз цілу хуру всілякого писання, але то неправда, бо я був тоді і все бачив. Коли поїхав Купенко, для Миколи Гавриловича настали ще гірші часи. Жандарми не одставали від нього ні на крок. І вдень, і вночі, навіть до вітру водили під караулом.
Грабовський слухає, мовчки озирає кімнату, і йому здається, що всюди бачить сліди рук великого правдолюбця. Виразні, наче вкарбовані, вогнем душі випечені, незгладимі сліди. Ох, купенки, бродникови, — і ви тут ходили, людоїди, обмацували все брудними пальцями, вгризалися зубами й пазурами, топталися кованими чоботищами, хижо, з звірячою люттю розривали його скривавлене серце, розпинали, як Прометея, та своїх слідів не залишили. Ні! Тільки сумна згадка тюремного сторожа, сльози матерів і дітей, над головами яких ви руйнували дахи серед зими, розпанахані ями з-під сими. Ото і все.
Можливо, ви десь ще тиняєтесь по світу, вишукуючи собі нові жертви. Можливо, хизуєтесь блискучими еполетами, аксельбантами, орденами, нишком строчите доноси. Над його ж могилою скоро вп'яте розцвітуть квіти — сині, голубі, жовтогарячі, червоні. Але ви вже давно мерці, готова пожиіза для хробаків, бо такими зачалися в материнському лоні. А він — живе і зараз, житиме й потім — навічно нездоланний велет. Пророча мисль і дальнолетна мрія, непідвладні ніяким гратам, незмірні праця й туга, народжені й поховані сюжети, палкі поривання і світлі надії — все тут його. Вони завжди зорітимуть над високими кручами холодного Вілюя, над убогими якутськими оселями, над Руссю неосяжною, над усіма видноколами. О, не вам, нікчемні купенки та бродникови, не вам зоріти над світом, не вам, убогим, ставати на прю з великим ним...
І дома Грабовський не міг вгамувати збентежене серце. Було гірко й важко. Місця собі не знаходив, а сльози самі наверталися на очі. Уява повністю опанувала його, диктуючи свої права, свої веління. Вона поновлювала в пам'яті все, що бачив сьогодні у в'язниці, творила й те, чого ніколи не бачив.
Он там, на ганку каторжної тюрми, показався старенький і сивенький, скарлючений недолею дідусь. У сірій широкополій свитині, розтоптаних валянках, з книжкою та паперами в руках. Затінивши окуляри долонею, яка безугавно тремтить, він полинув у думках, як птах у стрімкому польоті, в далеку й захмарну далину.
Дивиться Гадає.
Когось чекає.
Сподівається.
Кличе.
А може, ридає невидимими сльозами.
Може, нишком полинув туди, де конає Росія в кайданах, стенаючись у тяжких муках і прагнучи, як світа-сонця, поступу вперед.
Може ..
(Продовження на наступній сторінці)