— Воює... — повторила Улановська з неприхованим роздратуванням. — Гидко й розказувати. Повісилась на шию тамошньому поліцмейстерові і махнула рукою на все те, чим захоплювалася в Харкові.
— Невже?
— Тепер, певно, уже не молиться на Рахметова. Навіщо зараз їй, зірці багатих пінських салонів, напівголодне життя, давні друзі, крилаті мрії? Рідного брата, кажуть, допомогла своєму чоловікові спровадити в Сибір.
— Не може бути!
— Може, Павле, може, не гарячкуй, — піднесла руку Улановська. — Якось я хотіла тобі сказати про це, та все не випадало. Чула від людей, які достеменно знають. Уже, грішним ділом, навіть думаю, чи не її юдина рука завела Петра Цимбалюка під шибеницю.
— Навіть?! — жбурнув Грабовський квачик, яким заліплював конверти. — Це ти тільки так гадаєш чи є якісь докази?
— На жаль, твердих доказів поки що нема, але, мабуть, таки будуть. Багато хто з нас у цьому переконаний. Один симпатичний молодий чоловік з Мінська, Віктор Краніхфельд, що недавно приїздив у Харків, обіцяв розвідати й передати нам. От і чекаємо, а тоді вже...
Евеліна змовкла, не закінчивши думки.
— А що тоді?
— Буде видно. Думаємо, коли все це підтвердиться, то польовій русалці та її поліцмейстерові не уникнути смерті.
— Справді?! — Павлові брови підстрибнули. — Ні, Евеліно, цього не може статися. Знищувати колишніх своїх...
Улановська спалахнула.
— А вона буде й далі видавати наших ворогам, вести на шибеницю! Ех ти, романтик! Тут тобі не вірші...
— Але ж...
— Але ж, — перехопила Евеліна. — Ти сам давав їй роман Чернишевського. А що з того вийшло? Чи пішла вона тим шляхом, яким пішов Рахметов, її тодішній напівбог? Хай би кинулася в обійми самому дияволові, вільному воля... Але зрадити товаришів, велику справу, стати катом...
— Однак, Евеліно, це ж знову терор.
— А смерть Петра — не терор? Ех, Павле, Павле, не впізнаю тебе.
Та Грабовський вже не слухав, нервово крокуючи по хаті, його тортурили гнів, жаль, зненависть і біль. Петро, Петро. Хай ти й помилявся, але поліг буйною головою на страдній дорозі. А вона, Ксана, польова русалка...
— Невже між нами є й такі? — надривно вигукнув, кошлаючи чуприну на голові. — Де ж правда?
Улановська мовчала. Вона, зітхнувши, знову взялася заклеювати конверти.
— Ну, як тут? — спитав Кирило Карпович, поклавши на стіл пачку надрукованих відозв. — Діла, бачу, йдуть. Ой, ідуть, ідуть. Ану оцініть поліграфічну роботу.
Листівки вийшли такими, що годі було й сподіватися від старенького гектографа. Рядки лежали рівно, а літери аж посміхалися.
— Чудово! Пречудове! — зраділа Евеліна. — Дайте, Карповичу, вашу золоту правицю.
— Е-ех, було, дочко, — вдячно посміхнувся Кирило Карпович. — Понад десять років проробив друкарем. Та потім загубив руку, — він пометляв порожнім лівим рукавом, — і пішов, як бачите, в сторожі... Що тут у вас трапилось? — поглянув на Грабовського, потім на Улановську. — Ну?
— Нічого особливого, — відповіла Евеліна. — Тільки й того, що розповіла Павлові про оту пінську, її вчинки, а вона ж колишня близька його знайома, здається, навіть...
— Та шльондра? — здивувався сторож. — Яка ганьба! Фе.
— То ви вже занадто, Павло тут нічим не завинив, — боронила юнака Евеліна. — Він давно її не бачив.
— Та я ж не про нього, а про ту гадину повзучу. А ти, Павле, плюнь на неї, та й годі. Не варта вона й доброго слова. У житті, як на довгій ниві, — стрічаються й бур'яни. Треба їх виривати, скидати на межу і йти ділі. Діла — от що головне для нас!
— Діла, діла, — мрійно повторив Грабовський. — Діла, Кириле Карповичу, без людей не бувають, їх роблять люди. А з людьми он що виходить? Одна зрадила, переметнулась у ворожий стан, другого стратили. А який був хлопець! Ви його знали?
— Він тут у мене не бував.
— Можете пошкодувати. Такі, як Цимбалюк, не часто стрічаються. Тільки не зміг звернути з хибної дороги. Терор...
— Ну годі, — перебила Улановська. — Спогади потім, а зараз берімося за роботу, бо час не стоїть.
Шарудів тонкий папір, і на столі скоро повиростали копички пухких сірих конвертів.
Коли робота була скінчена, Грабовський розподілив конверти між присутніми.
— Та, дивіться, добре заховуйте, — сказав. — Ніхто не забув, які за ким села й волості?
Всі мовчали.
— Ти, Сергію, завтра вирушаєш на своє Поділля? — звернувся до Балабухи.
— Ранковим поїздом.
— Будь обережним. Пам'ятай, на яке діло йдеш. За тобою, Михайле, Полтавщина...
— А як же з відозвою до інтелігенції? — цікавиться Голосов, якого вже підмінили на варті.
— Не встиг повністю опрацювати текст, — відповів Рклицький. — Сьогодні в університеті був такий переполох, що все палахкотіло. Завтра закінчу.
— У нас на залізниці, — докидає Улановська, — також починається завірюха. Начальство насторожене, робітники ходять насуплені, шпигуни понаставили вуха...
— Не краще і в фельдшерському училищі, — скаржиться Ліда Лойко. — Ксені Трипільській учора так перепало, що захворіла й нині не приходила на заняття. Скрізь починається, але з відозвами треба поспішати...
Випровадив Кирило Карпович своїх молодих друзів аж перед ранком. Павло й Евеліна верталися до міста разом, йти було легко й приємно. Тепла ніч п'янила серця.
— Ну, як у тебе справи в редакції? — спитала дівчина, коли зупинилися біля її воріт.
— Можна сказати, закінчені.
— Як-то?
— Звільняюся. Сьогодні й заяву подав,
— Чому?
— Йду до війська.
— Покликали?
— Та...
— Не розумію.
— І покликали, і сам іду, хочу раніш одбути свій строк. Трохи побачу солдатське життя-буття, більше пізнаю людей.
— А як же наша робота? Тікаєш у кущі?
— Хіба в армії не можна провадити ту саму роботу? Можна. Ви тут, а я там, не пориваючи зв'язків. І наших відозв захоплю з собою, може, пощастить розповсюдити їх також і серед солдатів.
— Коли йдеш?
— Десь на тому тижні. Оце завтра поїду в Охтирку, одвезу й туди гостинець, — показав на конверти за пазухою. — Можливо, заскочу до рідних попрощатися.
Дівчина, потиснувши Павлові руку, зникла за хвірткою. Він почекав, доки скрипнули її сінешні двері, і покрокував на Москалівку.
4
Зима не хотіла здаватися. Насуплена й люта, вона ночами виповзала з глибоких яруг, сковувала гомінкі струмочки, що схоплювалися вдень. Брела полями, хапалася задубілими пальцями за землю, гула рвучкими вітрами й морозила. На світанку розпускала сивогриві тумани, жбурляла лапатим снігом, інеєм, дощами.
А березневе сонце, вирвавшись із обіймів ночі, линуло в зеніт — молоде, радісне. Хто його заморозить? Хто спинить?
Сонце...
Минав четвертий місяць відтоді, як Грабовський, скинувши цивільний одяг, "обмундирувався". Сталося те двадцять п'ятого листопада 1885 року. Того дня юнака поставили під аршин, обстригли чуприну, а надвечір новобранці покинули Охтирку.
Містечко Валки, куди прибули вони по обіді наступного дня, зустріло їх густою пеленою туману та дрібною в'їдливою мрякою. Обшарпані містечкові хатки гуртувалися невеличкими черідками і сторонились високих казарм, що, як зголоднілі вовки, дивилися на сірі хмарки диму і внюхувалися в нехитрі запахи борщів, юшок, картоплі.
Кілька годин підряд новобранців не пускали на батальйонне подвір'я, і вони тулилися до високого дерев'яного паркана, намагаючись сховати свої голови від плюти під його вузьким дашком. Уздовж паркана клубочився цигарковий дим. Де-не-де точаться розмови. Мокро, сумно й холодно. Раптом на подвір'ї, десь зовсім недалеко від паркана, бризнула теплою хвилею звуків трирядка, її підхопили людські голоси — і в заплакане небо метнулась пісня:
Ти, машина, ти, залізна,
Куди милого повезла?
Ей-гей, охо-хо-хо,
Куди милого повезла?
Серед густих басів та баритонів виділявся оксамитовий, високий і тонкий, як багнет, тенор. Він, здавалося, доганяв шалений поїзд, хапав за колеса, бився об вікна вагонів і благальне допитував: "Куди милого повезла?"
Витяг номер сорок п'ятий,
Закричали, що прийнятий.
Ей-гей, охо-хо-хо,
Закричали, що прийнятий...
Пісня скувала Грабовського — не міг ворухнутися, наче зачарований. Знав її давно, але зараз вона якось особливо розпачливо виливала людські жалі й болі. Уже й скінчилася, вже й кликнули новобранців до брами, а він стояв, як прикутий до паркана.
Гармонія передихнула, заплакала сумним перебором і знову бризнула грайливим розгіллям звуків. Покотилися частушки:
Я отечеству защита,
А спина всегда избита.
Я отечеству ограда,
В зуботычинах награ...
— Распроканалії! — зірвався сердитий голос.
Пісня враз заніміла, наче хтось наступив їй чоботом на горло.
(Продовження на наступній сторінці)