— Трохи? Що там твоє "трохи". Уже кільканадцять поміщиків та чиновників мужики відправили в царство небесне, а червоні півні співають не тільки вночі, а й вдень. Гарну кашу ми заварили, — раділа Улановська. — Правда, власті теж заворушилися. В селах так і гасають жандарми. Ну, та хай. Оце ж правлюся в Катеринослав, у цій самій справі. Ліда Лойко поїхала в Одесу, Соломон Брайловський — у Миколаїв, Ісаак Коган подався на Херсонщину. Прислані тобою хлопці Ус та Піщанський обіцяли постаратися в Чугуєві... Як же тобі служиться?
— Помаленьку.
Розповідь Улановської підбадьорила його. Розпитував про товаришів, їх роботу, розповідав про своє життя, про події останніх днів.
— А тепер куди? — прощаючись, запитала Улановська.
— Не знаю. Гірше не буде! — уже з дороги гукнув Павло. І вголос подумав: — Куди ж, справді, тепер?
Капрал мовчав. Лише коли завернули на іншу вулицю і штаб сховався за будинками, старий підійшов ближче до Грабовського.
— Ти таки не відаєш, куди?
— Зовсім.
— Я дещо знаю, писар казав мені. Мали тебе, брат, судити, хотіли запроторити в рештантські роти, Магомет вимагав. Щось думали, приміряли, прикладали, та все виходило то криво, то косо. Ото й змикитили не судити тебе, а спровадити до якогось Ташкента, словом, у Туркестанський воєнний округ.
— А чому не судили? Пожаліли?
— Пожалів вовк кобилу та залишив хвіст і гриву. Себе пожаліли. Хіба вигідно нашому начальству розпалювати таке, щоб потім нагорі подумали, що в батальйоні непорядок? Тому й вирішили спекатися тебе. Розчовпав?
— Ясно.
— Отож-бо. Думати треба. Тільки тихенько, як каже каптенармус Гуркало, — багатозначно підморгнув капрал уже перед дверима коменданта вокзалу.
...Йдучи в супроводі конвойного до ешелону, Грабовський побачив Митусу. Той стояв коло купи саквояжів і розповідав своєму хрещеникові та ще кільком панночкам якусь, видно, веселу історію, бо й сам реготав. Ось він повернувся до поїзда обличчям, і його очі стрілися з Павловими. Павло посміхнувся. Рука вже потягнулася до козирка, щоб привітати старого знайомого, але так і застигла в повітрі, бо Семен Потапович опустив очі й обернувся до нього спиною, ніби й не помітив. Павло зітхнув і так, з піднятою рукою, побрів до вагона.
Ще виглянув з вікна, але Митуси на вокзалі вже не побачив...
Паровоз закашлявся, буферні пружини надулись, завищали. Стрепенувся вокзал, блиснув вікнами. Розстелюючи кошлату гриву диму, поїзд стогнав, похитувався і повз, повз, повз...
Притулившись до запорошеної шибки, Грабовський вдивлявся у позолочені сонцем поля, що мерехтіли і мчали назад.
— Так-так-так, так-так-так, так-так-так, — озивалися колеса, а юнакові чулося:
— Ташк-ташк-кент...
6
Вузька, продовгаста камера, більшу половину якої займали дерев'яні нари, не дозволяла широко ступати, і тому в'язень не ходив, а крутився на одному місці.
Темна, схожа на грудку торфу, ледь закучерявлена борідка і блискуча смужка вусів відтіняли блідість його вродливого лиця. В'язень був у великих шкапових чоботях, давно вицвілій солдатській одежі і в кашкеті з позеленілою кокардою.
Довго крокував. Нараз зупинивсь, нахилився над нарами, розгладив клапоть темно-сірої бібули, взяв огризок олівця і, тихо бурмочучи, почав писати:
В її руках блиснув кинджал.
— Невже мара не оманила?..
О, ні... аллах... не жаль... не жаль... —
Вона скривилась, застогнала,
Тягучу думку відігнала:
Котились сльози, мов кришталь.
Вона змахнула... "Сестро мила!"
І прямо в серце устромила
Своїй сестрі холодну сталь.
Випростався. Поклав огризок, потер худою рукою чоло. Пробіг очима написане і знову мовчки затупцював на рудій латці цегляної долівки.
Насуплений грудневий вечір, виповзаючи з-за арештантських рот на Холодній горі, поволі обступав центральну харківську тюрму. І вона, стомлена денними турботами та неприємностями, починала згортатися й торочити невільницькі сни, густо змережені жахливими видіннями й тривожними скриками.
Не вгамовувався тільки коридор, якого вже понад півроку називають політичним. Не зважаючи на двох вартових, що куняли, схилившись на підвіконня, він гаморив, гомонів, лунав веселими жартами, дошкульними дотепами, дальніми перегуками.
— Хто знає, де тепер Евеліна?
— Невідомо. На допитах її прізвище не згадується. їй, мабуть, пощастило запорошити всевидюще жандармське око. Якщо слідчий питатиме про неї, кожен відповідайте — не знаю.
— Хлопці, що чувати про Брайловського?
— Він, написали мені, давно в ізюмській зразковій. Дуже захворів на сухоти, а ліків ніяких не дають.
— Іроди скажені...
— Ніхто не отримав відповіді губернатора?
— Зволікає, христопродавець...
— Сергію, переглянув уже Шлоссера?
— Уранці закінчу і віддам тобі.
— Чому Павло мовчить?
— Очевидно, працює, не заважайте йому. Обіцяв завтра голосно почитати "Фауста" в оригіналі.
— Ми його зовсім замордуємо. Сьогодні читати Короленка, завтра — Гете, а післязавтра...
— Лідо, в тебе касторка знайдеться?
— Нащо вона тобі, Михайле?
— Хочу послати цареві-батюшці, доки він ще не спочив у бозі, як його блаженної пам'яті батечко... Кажуть, у нього з великого страху перед народовольцями об'явився сильний запор.
— Касторку можна замінити конопляною олією.
— Або поставити клізму, сконструйовану Кибальчичем...
— Йому міністри та губернатори попідлизують, то видужає...
— Ха-ха-ха...
У безладному гомоні враз наче бомба вибухнула:
— Годі!! Досить!!
В'язень глянув крізь вічко. Посеред коридора люто розмахував пістолетом начальник губернського жандармського управління Цугаловський, а обабіч нього тупцювали, мов на розпеченому вугіллі, перелякані вартові.
— Кайданники запеклі! Так службу несете?!
— Пане полковнику, ваше...
— Мовчать! Де Дзюба?
— У себе...
— Сюди! І Логвинова.
За мить перед Цугаловським стояли покрейдянілі наглядач та його заступник.
— Ну-у?! — гримнув полковник, ховаючи пістоль у кишеню. — Значить, керуєте, пильнуєте... Я безборонне пробрався сюди, ніхто мене не затримав, сторожа хропе... Майже дві години ходжу, слухаю, збожеволіти легко... Тут не тюрма, а справжнісінький клуб якобінців.
— Навіть гірше, — вставив Логвинов, пожираючи очима розчервоніле обличчя Цугаловського. — Я докладаю старання, намагаюсь, однак жодної підтримки не знаходжу.
— Не знаходите?.. — дивується Дзюба.
— Не знаходжу і кажу вам це відверто, бо інтереси корони... Ви дивитесь на цих непоправних буянів як на вчених і нешкідливих, ба й безгрішних молодиків, а їх потрібно так притиснути, щоб з них аж юшка потекла, щоб кожен, якщо виживе, сотому заказував.
— І вам не соромно? Знаю, ви справді хотіли б завести тут суцільний карцер, поробити молодих людей фізичними й моральними каліками, але ж у нас є інструкції, існують якісь норми, принципи...
— Замовчати? — перебив його високий жандармський начальник. — Принципи... Негайно передати всі справи заступникові. — І вже до Логвинова: — Якомога скоріше наведіть порядок, не панькайтесь...
— Готовий служити. Ваше довір'я... З цієї хвилини всі книжкові абонементи касую, групові прогулянки забороняю, побачення з рідними та знайомими дозволятиму лише декому і не більше одного разу на місяць, листи перечитую сам, за найменше порушення дисципліни — карцер. Я їх, запізнають...
— Отак і дійте. Наказ про ваше призначення отримаєте в понеділок.
І рушив до дверей. За ним навшпиньки побіг Логвинов. Дзюба докірливо глянув на варту, зітхнув і також вийшов.
Коридор на якийсь час занімів. Але згодом його таки прорвало. Марно вартові підбігали до вічок, вимагали й благали спокою.
— Усі чули тронну промову нового наглядача?
— Чули, чули!
— Держиморда!
— Євнух проклятий!
— Помпадур!
— Угрюм-Бурчеєв!
— Поскаржимося!
— Запротестуємо!
— Голодуватимемо!
* * *
Раптово підвищений по службі, Логвинов обіруч схопився за політичний коридор. Не довіряючи своїм помічникам, сам у ньому днював і ночував, не обминав без уваги кожної, навіть найнікчемнішої дрібниці: важенну в'язку ключів тримав у власній кишені, по кілька разів на добу заглядав у камери, перетрушував арештантську одежу, шукаючи книжок, паперу та письмового приладдя, геть додивлявся, коли спорожнювали параші. А все ж сподівані наслідки не приходили: політичний коридор не переставав вирувати, причому тепер лунав він уже не жартами й дотепами, а бурхливими протестами та погрозами.
Полковник Цугаловський почував себе зовсім погано, бо з кожним днем все більше й більше переконувався, що його висуванець не приборкає завзятих народників, що справа, роздмухана ним, зростає і може вилитися в такий скандал, який набере розголосу по всій імперії. Шукаючи виходу з загрозливої ситуації, він почав клопотатися перед губернатором перекинути найнеслухняніших арештантів до Ізюма. Губернатор охоче задовольнив те клопотання.
(Продовження на наступній сторінці)