Цілий тиждень, каже, ждав, поки вибрав мент, щоб коло трону нікого з отих міністрів і князів не було. Тільки забіг, цар швиденько розказав йому все, дав бомагу, попросив заховати і скоріш тікати, щоб, бува, міністри не перестріли і не видерли.
Про царя довго розказував, а там вийняв якусь бомагу з гербом і сказав, що цар дав таку грамоту, щоб нібито бити панів, бо вони заховали царський маніхвест про волю і землю для мужиків, а мужикам підсунули свого несправедливого маніхвеста. В цій грамоті цар радить мужикам не слухати панів, не йти робити на них, а таємно готуватися до повстання. Я, мовляв, буду готуватися тут, на троні, а ви там, удома, запасайтеся дрючками, косами. Коли ж у мене буде все готове, я подам знак. Тоді ви звідти, а я звідси зразу насядемо на панів та грахвів, усіх перетремо, як пір'я, і знайдемо мого справжнього маніхвеста.
Правду тобі казати, Павле, люди наші спершу вагалися, розуміли, що такої славної грамоти, мать, і сам цар-батюшка не зміг би прописати. Але Хведір так умовляв людей, навіть сам перший склав присягу. От і повірили на свою голову. Але ж хто міг знати, що так вийде?
— А що ж вийшло?
— Що вийшло? — зітхнув Кузьма. — Вийшло, Павле, діло, якого ніхто не чекав і не гадав...
Так просиділи ми тоді на царині до пізньої ночі. Там і спілку уклали, і присягу прийняли, і розбилися на десятки, і обрали старших, щоб готувати оте прокляте повстання, та й розійшлися.
І готувалися. Кожен пририхтував собі вила, сапу чи косу. Минув помаленьку Іван Купайло. Мужики почали вже й хвилюватись: чого чекаємо? А Хведір все говорив, що нема знаку від царя.
Коли то якось, саме в обід, як грім з чистого неба, заскочили в наше село солдати. Тут і почалося. Мужиків, як волів на бойню, стали тягнути до управи. А як зігнали всіх, взялись допитувати. Ну, звісно, люди поперелякувалися, в селі знявся такий галас і плач, що страшно було слухати. Та спершу мужики не піддавалися, мовчали. А мій покійний брат Харитон, хай дасть йому бог милосердний щастя хоч на тому світі... — Кузьма зупинився, зітхнув, трохи помовчав. — Харитон, Павле, навіть крик підняв: "Що ви, — гукав, — розбійники, до нас руки простягаєте? Прийде на вас погибель, чума прийде! Скоро ми допоможемо царю з вас шкури поздирати". Та що вийшло з того крику? На Харитона наскочили солдати, схопили сердешного, скрутили дротом руки, і тої ж ночі віддав він богові душу в холодній. Три дні тоді всеньке село молотили солдати. Нікого не минали. Ні чоловіків, ні дітей, ні жінок, ні дідів. "Ми, — приповідали і сміялися, — дамо вам землі. Нате ж, нате! — та все в морду. — Щоб розумнішими були, аби знали, як слухати всяких розбишак... Оце вам за друзів народу..."
Тут-то ми й дізналися, Павле, що нас обманув Хведір, що в царя він ніколи не був, а сам підробив ту бомагу.
Нас, чоловіків, майже всіх на третій день, як сонечко зійшло, погнали до волості, потім далі в повіт, а там — кого куди. Добре тому, хто зразу пішов у землю, йому легше... А от залишись так, як я... — зітхнув Кузьма. — Другий рік, чуєш, Павле, митарствую. Другий рік нужу годую. Другий рік мені щодня морду б'ють. Тільки й відпочиваю, як переходжу з однієї тюрми в другу.
— А що ж, дядьку, з Хведором? — запитав Грабовський. — Де він зараз?
— Де? — Кузьма помовчав трохи. — Не знаю. Більше ми його не бачили. Він ще за два дні до приходу солдатів поїхав у місто і вже не повернувся. Шкода. Як собаку задушили б. А так ще когось турне в яму... Уже коли були в тюрмі, то хтось, буцімто, чув, що його спіймали. Говорили, ніби він зовсім не швець і не Хведір, а якийсь хитрий юриста, і тільки підробився під мужика, аби краще дурити людей. Е, нема що тут, Павле, казати. Не має мужик заступника ніде. Один у нього рятунок — могила. І пани, й цар, і оті, що прикидаються друзями мужика, всі вони тільки за себе дбають і посміхаються в кулак, дивлячись на наші злидні. А мужики гризуться між собою, як собаки. Нема правди па світі. Нема…
Кузьма, закашлявшись, замовк.
Мовчав і Грабовський В камері висів густий морок.
Темна ніч тихо повзла, прикриваючи собою німі болі, муки, жалі...
Запівніч Кузьмі погіршало. Він болісно стогнав і часто кашляв.
— Води... води... — благав тремтячим голосом.
Павло підхопився з нар, постукав у двері. Далекою приглушеною луною відгукнувся сонний коридор і занімів.
Грабовський постояв трохи, вслухаючись, чи не підходить хто до дверей, але нічого не почув. Тюрма спала.
Згадавши про казанок з супом, що не доїв Кузьма, помацки знайшов його. Допоміг хворому підвестися і, притримуючи однією рукою за плечі, другою підніс казанок до рота. Весь мокрий від поту, Кузьма пахтів жаром, як розпечене залізо. Пив спрагло, хапаючись. Та враз здригнувся, вибухнув глибоким кашлем і опустився на нари. Грабовський допоміг йому лягти, постояв якийсь час і собі приліг біля нього. Силкувався заснути, але марно.
— Ну, як вам, дядьку, полегшало? — спитав, упевнившись, що Кузьма заспокоївся.
— Полегшало, — ледве чутно відповів Кузьма. — Чує моє серце, Павле, що каюк. Кінець. Полегшає, либонь, на тім світі. Скоріше б тільки. Ех... Вороття не буде. Краще до бога... О діти, діти!.. Що будете робити на білому світі одні?.. Сироти, старці, міхоноші... Зглянься над ними, господи милосердний, не пусти попід плотами. Діти, діти, перепеленята нещасні мої... — заридав Кузьма і змовк, тільки тіло його здригалося.
Грабовський поривався щось сказати, але не міг. Що тут можна говорити, як затамувати біль?
Серце стискалося від мук.
От він перед тобою — народ, якому ти присягнув служити силою й розумом. Лежить і тіпається в пропасниці. Народ...
І раптом спливла перед очима постать Федора. Капелюх, свита, сап'янці, сакви... Маскарад. Яка огида! Але хіба справа тільки в самому маскараді? Ой, ні, ні, не тільки! Якби-то лише в ньому! А скалічені назавжди душі? Розбиті серця? Кривавий кашель? Осиротілі діти попідтинню? А відбиті печінки в Кузьми? Народники... Хочеться вибухнути прокльонами, затаврувати, забути, як страшну пошесть.
Але хіба той Федір справжній народник? Желябов, Перовська, Халтурін, Кибальчич, Фроленко, Осинський... Що має спільного з ними пройдисвіт Федір? Хай ті помилялися, хай іноді навіть марно тратили сили, але вони боролися, не шкодуючи нічого, навіть життя. Ось п'ять .і них, як і Цимбалюк, дохитуються на шибениці...
Борці!
Герої!
А він? Федір? Обдурює селянина, розпалює в ньому віру в царський трон, царя, а потім ще й штовхає його під солдатські шомполи. А сам тікає, як останній боягуз. От герой, от друг народу! Переводяться народники-герої, переводяться. А під їх іменем плодяться всілякі...
Ні, все це треба передумати. Глибше, краще. Адже в лісовій хатині не було таких, як Федір, а вийшло також не дуже добре. Так, передумати... Адже Плеханов, кажуть, передумує. Як би про це повніше дізнатися?
Думки розпирали голову, а почуття — серце. Нові, не зовсім ясні й зрозумілі. Бачив і себе винуватим за це хрипливе дихання, за пролиті кров і сльози.
— Павле, — простогнав Кузьма. — Я, либонь, далі вже не потяг... ну... Ти... напиши про мене... Напиши, що бачив... Щоб знали... Ой-ой...
Грабовський не спішив відповідати, намагаючись зрозуміти прохання Кузьми. Але кволий голос хворого, що ледве-ледве бринів, обірвався, як перетягнута струна.
— Дядьку! Дядьку! — викрикнув Грабовський і сів на нарах.
Кузьма мовчав.
Все тіло його враз заделькотіло, затіпалось, наче від великого холоду. Грабовський обережно витяг з-під голови шинелю, прикрив нею Кузьму. Так і сидів з замруженими очима.
Від сильного удару в рейку Павло розплющив очі. В камері стояв ранок — сивий, марудний, наче зажурений.
— Дядьку! — легенько торкнув Кузьму. Той не відповідав.
Грабовський рвучко смикнув шинелю, припав вухом до грудей Кузьми, прислухався.
Серце не билося.
— Все. Кінець, — прошепотів Грабовський.
Пройшовся до дверей камери, постояв коло них роздумуючи і повернувся до нар. Очі на мить зупинилися на маленькій калюжі. На сірій поверхні розлитого вночі супу червоніли шматочки запеченої крові.
Павло повернув тіло Кузьми горілиць, випростав ноги, склав на грудях руки, пальцями розчесав скуйовджене волосся на голові. Спробував зімкнути очі, але повіки не стулялися, очі продовжували дивитись на світ скорботно і докірливо.
Підійшов до загратованого вікна. За вікном висів густий туман, крізь який ледве манячила будка вартового. Надворі йшов дощ. густий, повільний.
— Снідай та готуйся в дорогу, — почув Грабовський і побачив простромлену через кватирку в дверях руку тюремника з казанком. — Ha! Чуєш! Чи тобі позакладало?
— Чого горланиш, бусурмане? Перехрести хоч лоба, — відповів Грабовський. — Бачиш, віддав богові душу, — показав рукою на тіло Кузьми.
— Еге-ге-ге!! — голосно зареготав тюремник, ошкіривши великі рідкі зуби. — Помер? Ну, то й що? Воскрешати буду його? Марна праця. Добре зробив, їх за день стільки преставляється, що якби я за кожного хрестився, то й рука спухла б. Бери! Чи знову не хочеш? Ну, не хочеш, то як хочеш, тепер ти мені вже без надобності, — і тюремник тицьнув казанок.
— А коли ж заберете тіло?
— Тіло? — перепитав тюремник і причинив кватирку, не відповівши. — Йому вже нема куди квапитися. То будеш снідати?
(Продовження на наступній сторінці)