Зійдуться, дивись, посідають де попало, балу-балу, слово за словом... Кленуть свої злидні, скаржаться на подушне, на пана, що відбатував собі в обчества найкращу землю, а обчество вигнав на Чортову гору, де, окрім осоту та полину, нічого не росте. Радяться, як повернути свою земельку, та все чадять, аж хреста на сволоці не видно.
Хведір слухає, слухає, бувало, колись перепитає кого і наче олією підмастить мужицькі горлянки, а коли бачить, що вже втомилися, сам починає всяку всячину плескати. Розказує, як живуть мужики у його далекім краю, як вони не бояться панів, старост, і як справляють весілля, і як ховають покійників, і як жиють-розкошують паничі та панянки в місті. Мужики аж писки пороззявляють, бо умів складно говорити.
Якось у масляну неділю, коли зібралося багацько людей, Хведір сказав, що чув у городі, ніби сусідні села посилають ходаків до самісінького царя. Хтось запитав, чи не послати б і нам. Та кого ж пошлеш до столиці? Всі мужики неграмотні, а тут ще й весна не за горами — ось-ось вигулькне. Почали просити Хведора. Він довго огинався, скаржився, що болять ноги, що нема грошей. А коли пообіцяли обчеські грошики, зразу згодився.
У це діло, Павле, і мене дідько впхав. Ходив я до мужиків, збирав оті гроші, лагодив його, бусурмана, в дорогу. Було зібрано двадцять шість рублів і сімнадцять копійок. Хведір поцупив грошики та й подався з села.
Уже минуло три тижні посту, а наш ходак — анітелень про себе. Мужики стали подейкувати: пропала, мовляв, наша кривавиця! Оце так знайшли собі ходака! І почалося... Що не день, то й добридень у мою хату. Зійдуться, посідають, радяться, що далі робити. Скоро стали й на мене ремствувати. "Твій, кажуть, Кузьмо, комірник, от і одвічай за все. Мусиш знати, куди його лихий поніс". Та тю на вас, кажу, люди добрі. Звідки б це мені знати? Хіба я винен, що таке лихо причепилося?
А там настали весняні роботи, і люди забули про Хведора. Ніхто не приходив, бо й сам я не бував дома — дні і ночі шпортався в панській ріллі.
Аж у страсний четвер, коли вийшли з церкви, підходять до мене наші мужики і кажуть: "Знаєш, що ми надумали, Кузьмо? Либонь, того анцихриста вже й не буде, пропав, як собака в ярмарку. То ми так гадаємо, що треба забрати всі його лахи, які зосталися в хаті, та всяке там причандалля в камунії, продати і віддати людям гроші". Ну, то, кажу, дивіться, люди, діло ваше. Як знаєте, так і робіть. А коли ж, питаю, думаєте продавати? "На другий день паски, — відказують. — Щоб не каляти рук на перший день свята".
— І продали? — запитав Грабовський, аби прискорити розповідь.
— Не вспіли, — зітхнув Кузьма і змовк.
— Прийшов? — підганяв Грабовський. Але оповідач наче и не почув запитання.
Довго лежав мовчки, ніби скам'янілий, втупивши очі в тьмяні гудзики Павлової шинелі.
— Дядьку... — тихо нагадав про себе Грабовський. Кузьма не відгукнувся, навіть очі його не тріпнулись. Аж по довгому часі щось прохрипів. Годі було й розібрати, чи молився Кузьма, чи плакав, а чи, може, марилось йому якесь страхіття. В сутінках коливалося болісне зітхання, схоже на шарудіння сухого листя.
7
Минув день, другий. І третій доходив свого кінця. Якийсь марудний, засмучений, звільна кульгав до червонястого бескеття, що палало над далеким західним небокраєм.
А Кузьма все лежав. І не спав, та очей не розплющував. Тільки іноді ворушив пальцями правої руки, і Грабовський догадувався, чого він хоче. Брав казанок, трошки підводив недужого і напував холодним супом. Напоївши, обережно клав його голову на нари й тихо чекав, поки той засне.
То були найважчі хвилини. Побачивши в казанку суп, Павло відчував, що хоче їсти, щось нудке підкочувалося до грудей і немилосердно смоктало під ложечкою, а в рот напливала в'язка слина. Намагався й не дивитися на той суп.
Похапцем засував казанок під нари і починав ходити по камері. Тихо, сторожко, щоб не розбудити Кузьму. Так, здавалось, угамовувався голод, згасали пекучі болі в животі.
Уже який раз згадував, обдумував-передумував своє школярство, проводи Оксани Петрівни, строкування з Кузьмою. Тоді ставало якось ніби затишніше, на нього віяло рідною домівкою...
От вони їдуть по снопи. Він стоїть біля передньої крижівниці і поганяє довгим малахаєм круторогих, а Кузьма сидить позаду на дні гарби. Сидить і смокче цигарку, яка, зроблена з кукурудзяного хмелиння, скидається на голубець. Спочиває, бо ж коли під'їдуть до полукіпків на панському лану, йому буде робота.
Який він дужий був тоді, а який добрий, цей дядько Кузьма. Не дає, бувало, Павлові й за вила взятися, "Молодий ще, підірватися можеш". Сам подає снопи, а Павло вивершує хуру. Сам і скидає їх біля молотарки... А сміху ж було тоді, як перекинулися на Чортовій горі. І сміху, і гріха, доки знову склали снопи. Прикажчик мало не побив обох, бо ж панську пшеницю вимолотили, не довізши до току...
Жалів Кузьма Павла там, у строку, жалів, як рідного сина. Знав він покійного Павлового батька і добрим словом згадував його. "Душевний, — каже, — був Арсен і розумний. Такого паламаря зараз і з свічкою серед білого дня не знайдеш".
Іноді, по старій дружбі з Арсеном, Кузьма навідувався і в Пушкарне. Його рідне село Старосілля зовсім близенько від Пушкарного — рукою подати. Приходив з жінкою та маленькою дочкою. То-то ж було тоді вже радості і в старих, і в дітей. А на школу, в якій колись сторожував, завжди дивився похмуро. І на Колупаєву хату...
Павло згадує Федора. Він кілька днів вештався біля гармана. Такий, здавалось, простий, такий ввічливий, навіть до строкарів. Казав, уміє стригти, голити, псалтир читати і дітей вчити. Та до нього не так уже й прислухалися люди: кому потрібне оте гоління чи грамота, а псалтиря то й дяк прочитає — однак же й тому треба платити...
А потім, виявляється, прикинувся шевцем. Федір, Федір... Цирульник... Що він там наробив? Отож лихо, що не встиг розповісти дядько Кузьма.
Павло аж на лиці міниться, так йому кортить дізнатися, що накоїв Федір, чим кінчилося оте його ходакування до столиці, як потрапив до в'язниці Кузьма. Скоріше б вичуняв дядько, почути б...
Тривожні Павлові думки наче дійшли до недужого. Він поворухнувся, розплющив очі.
— Чого ти ходиш? — спитав, і Павло відчув, що голос його ніби трохи окріп, побадьорішав.
— Та отак тиняюся знічев'я, думаю...
— Думаєш? Ох, думай, думай, та не дуже задумуйся, бо воно... Йди-но сядь коло мене.
Павло підійшов і присів на краю нар.
— Про що ж ти, синку, думаєш?
— Та так, про всяку всячину. А оце тільки-но — про того самого Хведора...
— Про Хведора? — здивувався Кузьма. — Викинь ти його, Павле, з голови. Хай про нього думає той рогатий, що в болоті водиться.
— Та воно так, але... Скажіть, чому ж не встигли тоді продати його лахи? Може, прийшов?..
— Хведір? — Кузьма помовчав трохи, наче пригадував. — Прийшов, шибеник. Приволочився на перший день великодня. Такий собі моторний, поправився, побілів. У гарних черевиках, у капелюсі, на руці нова свита, а через плечі невеликі сакви, — ну тобі на прощу зібрався, та й годі. Сів з нами, пообідав, що бог послав, дав дітям цукерків і випровадив їх на вулицю погратися. Коли залишилися ми з ним самі, він каже: "Збирай, Кузьмо, мужиків. Тихо тільки, аби, бува, не взнали пан та староста. Секрет. Зрозумів?.."
Ну й пішов я селом дрочити собак. Від тину до тину, від хати до хати, як найнявся. Аж сором очі мені випікав. Та й страшно ж було: а раптом попадешся старості в руки... Та вже як дізналися мужики, що ходак повернувся і кличе на балачку, то, чуєш, ревіли, наче худоба. З радості. Бо де ж то таки, аж знудьгувалися по ньому. Та й не так по ньому, як по своїх грошах...
Підвечір, хто якими міг стежками, зібралися на царині коло Попової березини. Прийшов і Хведір. "Ну, — питають люди, — був у столиці?" — "Був",— — відказує. "Бачив царя?" — "Аякже, бачив. І царицю-матушку" Розказував, дуже добре приймали його цар і цариця. Кілька тижнів ніби жив у царських палатах, заки познайомився з царськими слугами, великими хабарниками. Так всюди й вимагають: дай, і амба. А цариця, казав, така вже добра, що й куди: частувала його борщем, булкою з урюком і кохвією. Брехав, мать, а може, й правда.
"Ну, а як же здоров'я царя-батюшки?" — цікавляться люди. "Погано", — каже. "А що таке?" — "Спати, бідний, не може. Всенькі ночі сидить на троні, неборака, і все думає, думає, як би народові робочому полегкість зробити. Аж сивіти почав. На трон йому й обідати носять, — каже. — Тяжко йому, бідоласі". — "Чого ж то?" — питають. "Міністри, — каже, — в нього вредні. Він — за народ, а вони — супроти народу. І так кожен божий день і кожну божу ніч. Надивився я, — каже, — на все".
"Прошеніє наше давав цареві?" — питають мужики. lt;Давав", — відповідає. "Читав він?" — "Читав, — каже. — Як прочитав, то за голову схопився і заплакав. Дай мені, Хведоре, попросив, три дні строку, щоб я подумав. А там забіжи до мене якось так, щоб нікого з міністрів, князів та всяких грахвів не було..."
(Продовження на наступній сторінці)