Уранці всі арештанти і навіть печеніги просили наглядача зробити людський похорон покійному. Він не зміг відмовити — занадто важко все це, подібна смерть за час його нагляду ще не траплялася в ізюмській тюрмі. Звелів пофарбувати і оббити червоною китайкою домовину, покласти в неї нову подушку. Попа не покликав — Брайловський не православний, — а равин не прийде до в'язниці. Дай бог, аби хоч не наскочив справник. Той паскудний чоловік може все зірвати і лиха накоїти. І виплодиться ж на світ таке нещастя.
...Похорон почався опівдні. Самі в'язні обмили, спорядили товариша в його камері, винесли труну в коридор і поклали на два стільці. Обличчя й руки покійного були бліді й жовті, наче навощені, тільки під очима синіли густі сліди задавненої муки. На білій подушці його буйні кучері здавалися особливо чорними й гарними.
Коло домовини стояли в'язні, а за ними — печеніги. Всі мовчки ковтали терпку жалобу і витирали сльози на очах. Скорботну тишу сколихнув Енгелів баритон. Завжди такий соковитий і дзвінкий, тепер він тужив, ледь-ледь відлунюючи хрипкими нотами:
Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил,
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил.
— Прощай, Соломоне.
— Прощай, товаришу.
— Прощай, друже.
— Рідна земля тебе не забуде.
— Ми підемо далі тією ж дорогою, і твоє ім'я завжди буде між нами.
Грабовський не міг вимовити слова, упав на груди покійного і застогнав. Михайло Рклицький та Ліда Лойко завели його в камеру і положили на нари. Інші товариші винесли домовину до брами і передали тюремній обслузі.
Всю другу половину дня коридор німував. І в'язні, і вартові тинялися кволі й марудні, немов осінні мухи. Камери були повідчинені навстіж, і ніхто не остерігався наскоку начальства. Так і звечоріло. Згодом арештанти поснули, а Перцов та Филимонов відлучилися в місто повечеряти. Куняв тільки один Волков.
Раптом у коридор увірвався справник. Розлютований, зразу кинувся до Волкова.
— Спиш?!
— Вартую, — спокійно відповів той.
— Оце так?
— Погано?
— Що тут сьогодні було?
--— Похорон.
— Хто дозволив?
— Не мав же покійник у камері гнити.
— Демонстрацію, маніфестацію влаштували?
— Прощалися. Хороший хлопець був.
— Хоррроший?!
— Тихий, душевний. Мучився, бідний.
— Замовкни, мурло!
— Мовчу.
— Де Перцов і Филимонов?
— Мовчу.
— Де, я тебе питаю?
— Пішли по надобності.
— Чому камери відчинені?
— Провітрюються, щоб хлопцям краще спалося. Після похорону...
— Зараз же замкни!
— Хлопці просили не замикати.
— Дай ключі!
— Не дам.
— Не даси?!
— Ти мені ніякий не начальник.
— Сахалінщик!!
Волков нарешті також озлився.
— А на мене не кричи, бо я зараз...
Він вихопив з кобури свій револьвер і почав зводити курок.
Справника наче вітром видуло з коридора.
Після похорону Соломона Брайловського життя-буття ізюмської тюрми круто звернуло вбік. Настали чорні дні, і тепер політичні в'язні, принишклі в камерах, тужливо згадували свою недавню вольницю. Перцов, Филимонов і Волков були заарештовані, чекали суду, а обновлену варту безперервно очолювали, чергуючись між собою, помічник повітового справника та два старші пристави з тієї ж поліцейської дільниці. Марченко ходив немовби з ополонки витягнутий, зітхав і скаржився:
— Біда. Напевно, ревізія буде, а в мене півсотні нових халатів не вистачає. Посадять і за розтрату, і за людяне ставлення до арештантів. Вони знають, як скрутити людині в'язи. Та ще той справник, бодай йому ..
Пожвавішали харківські народники аж тоді, коли отримали присуд. Навіть раділи. І не тільки Рклицький, Балабуха, Лойко, яким належало відбути п'ятилітнє заслання в Сибіру, але й Коган та Енгель, покарані найжорстокіше (перший мав вісім, а другий десять років прожити в холодній Якутії). Думали не про міру, справедливість чи несправедливість присуду, а про те, що нарешті вирвуться з-за грат, подихають чистим повітрям, побачать літнє сонце і вільних людей, розімнуть засиджені ноги, забудуть тверді в'язничні нари.
Не радів лише Павло. Зачитуючи вирок, справник його прізвище навіть не згадав. А в кінці пояснив:
— Ваша справа, Грабовський, ще не розглядалася.
— Чому?
— Можна тільки здогадуватися. Ви майже всю зиму хворіли, і тоді ми просили вищі інстанції не поспішати з вирішенням вашої долі. Правда, в кінці першої половини квітня я, посилаючись на інформацію Феоктистова, рапортував губернаторові про поліпшення вашого здоров'я, та, мабуть... Щиро кажучи, нам хотілося б і вас якомога скоріше спровадити, але...
— Що ж мені робити?
— Можу порадити одне: негайно йдіть на медичну комісію, хай вона ще раз засвідчить ваш нормальний психічний стан, а ми оформимо нові документи і спішно надішлемо прокуророві харківської судової палати.
Поважний лікарський консиліум при ізюмському окружному суді справді зібрався швидко і провів ретельне обстеження, але на тому все, власне, й скінчилося. Минали дні, тижні, нарешті з Ізюма в московську пересильну тюрму вирушили всі засуджені харківські народники, а прокурор не відгукувався.
Ще важче затуживши, Грабовський знову занедужав. Тоді й вирішив клопотатися, аби його повернули до харківської в'язниці. Причиною для переводу виставляв кончу потребу бачитися з братом та сестрою, а мав на думці також інше — зустріти бодай когось з своєї організації. Там, якщо вони схоплені поліцією, мали бути і Олекса Макаревський, і Евеліна Улановська, і Василь Бражников, а може, й брати Уси та Іван Піщанський...
Цього разу губернатор не дуже зволікав: під кінець третього тижня прийшло його розпорядження — перевести.
От і знову знайомі, рідні й до щемкого болю милі місця. За вікном вагона, зовсім недалеко від рейок, половіли пшениці, похитувалося вусате колосся ячменів, пінилися білі гречки, а за далеким обрієм мріли ліси та переліски. На житяних полях уже де-не-де стояли полукіпки, пустопаш тирлувалися вівці, гуси.
Промайнули кучеряві садки Москалівки, блиснула вузенька стрічка Лопані, і поїзд спинився на станції.
Логвинов стрів Грабовського з неприхованою радістю.
— А-а-а, у-у... — мстиво прогув.
Видно, згадав, скільки мороки завдав йому цей непокірний бородань торік узимку.
— Зараз ми тебе...
Камера, в яку завів наглядач в'язня, була навпіл перегороджена суцільними і так густо заплетеними гратами, що через них тільки ледь-ледь ряхтіло вікно на протилежній стіні. На хвірточці у гратах висіла міцна колодка.
— Одчиніть хвіртку, щоб можна підійти до вікна і дихати свіжим повітрям, я хворий.
— Що-о-о?
— Мене голова болить.
— Ха-ха-ха...
— Лікаря надішліть.
— Ще, ще...
— Прошу відкрити мені абонемент...
— Тепер також збираєшся викидати фіглі-міглі? Я тобі влаштую пансіон, влаштую, запам'ятаєш...
Пообіцявши, ще раз зареготав зловісне, гримнув дверима і крутнув у них ключем з того боку.
Що він далі робив, аби виконати свою обіцянку, назавжди залишилося таємницею для історії, але таки виконав — через три дні Павло переступив поріг цегельно-червоного будинку арештантських рот на Холодній горі. І тепер почав пригадувати жахну розповідь про ці роти Михайла Рклицького, який побував у них зразу ж після ув'язнення. Страшні вони, страшніші й придумати важко — табір безправ'я, дикого свавілля та цілковитого беззаконня.
Камера, відведена тут Грабовському, темнотою, пліснявою і брудом не поступалася перед тією, з якої прийшов від Логвинова, але в ній, на відміну від тієї, окрім того, кишмом кишіли голодні та настирливі, мов пси, пацюки. Вдень вони ще трохи побоювалися, а вночі налітали цілими зграями, стрибали, гризлися між собою, пищали Щоб хоч сяк-так перележати ніч, доводилося шинелю не тільки застібати, але й підперізувати, комір підіймати, кашкет насувати на вуха, а обличчя й руки обв'язувати рушником та білизною.
Найбільше дошкуляв брак книжок: їх заборонялося не лише брати в тюремній бібліотеці, але й отримувати ззовні. Ті, що привіз з ізюмської в'язниці, Павло перечитав по кілька разів. Щоб затамувати пекучу жагу, накинувся на німецькі та французькі граматики і словники, почав писати й перекладати...
Так спливли літо, осінь, поволі насувалася зима. Засилав клопотання, домагаючись присуду, і в департамент поліції, і в міністерство юстиції, і в харківську судову палату, а звідтіля — ні слова, ні півслова, наче змовилися мовчки доконувати його. Почав різко спадати на силі і губити нервову рівновагу. "Я, — скаржився прокуророві судової палати, — продовжую хворіти, і нервово і фізично зовсім ослаб, останнього часу ледве ходжу і ночами не сплю".
Сподівання зустріти когось з харківських народників також виявилися марними — ні в тюрмі Логвинова, ні в арештантських ротах товаришів по організації не було. Раз на прогулянці бачив трьох печенігів. Вони вже стояли перед судом — Перцов та Филимонов одержали по шість, а Волков дванадцять років каторги — і того ж дня мали рушити на Акатуй. Сумували, проклинали ізюмського справника, однак не каялися.
(Продовження на наступній сторінці)