Павло уже помітив, як зіщулився, став зелений, мов жаба, панич, як спалахнули лихі вогники в очах пана з рудою борідкою, як закрутився на стільці господар, та спинитися не міг. Весь вечір поривався жбурнути їм у лице щось образливе, колюче, але стримував себе.
Він зробив паузу, набрав повні груди повітря і повернувся до панича:
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Господар, весь перекривлений, підскочив з стільця і безладно замахав руками, наче хотів затулити рота Павлові. Але той не зупинявся:
Схаменіться! будьте люде,
Бо лихо вам буде,
Розкуються незабаром...
— Якобінець! — почув і тільки тоді зупинився.
Пана з рудою борідкою за столом уже не було. Пошукав очима панича, але встиг побачити тільки чорний хвіст фрака, що, ляснувши об одвірок, зник за порогом.
— Що ти наробив! Що ти накоїв! — схопившись за голову, закричав Митуса і теж побіг за паничем.
Павло оглянув спорожнілу їдальню, глибоко зітхнув, безсило сідаючи на стілець. Жалкував, що не встиг вилити всього, що накипіло на серці.
Почекав ще трохи, але до їдальні ніхто не повертався. Встав, знайшов картуз і вийшов.
Надворі було тихо, аж моторошно. Місяць із високості дивився на землю смутно, зажурено. Де-не-де на небі ледве мерехтіли зорі.
Недалеко від воріт помітив людську постать під акацією. Наблизившись, пізнав Ярину. Дівчина стояла без хустини, розсипані по плечах коси були скуйовджені, зім'яті. На правій руці теліпався обривок рукава.
Дівчина приглушено ридала. Мовби співчуваючи їй, журливо шелестіла акація.
Павло хотів спитати дівчину, що трапилось, але пригадав гупання на кухні і все зрозумів. Обернувся лицем до заллятих світлом вікон, міцно стиснув кулаки, зціпив зуби і рушив до хвіртки.
Вузька вуличка, стиснута будинками, була темна і глуха. Де-не-де на ній тьмяно блищали плями світла, що падало від гасових ліхтарів, прикріплених над ворітьми.
Скоро почалася широка вулиця. Легко дихнув свіжий передранковий вітерець. Павло зняв картуза, розстебнув комір сорочки і відчув полегкість, наче з його плечей впала тяжка ноша.
Народ, поезія, наливка, Яринине ридання — все це роїлося в голові, а в грудях закипали біль і відраза.
— Яка гидота, — промовив тихо. — А він каже, ми йдемо одною дорогою. Каже. А з ким водиться? Що в нього в домі?.. Ні, ні, пане, в нас не одна дорога. І не може бути одна.
Підвів голову. Попереду сяяла широка освітлена вулиця, а ген далеко рум'янився клапоть неба. Благословлялося на новий день.
3
Уже й не пригадати, скільки разів бував тут, а винесене звідси колись перше враження, навдивовижу розмаїте та яскраве, і досі не послаблювалось. У цьому тихому й затишному куточку, де народилися п'єси "За Немань іду", "Не ходи, Грицю, на вечорниці" та пречудова пісня "Розбите серце", яку вже співають люди в селах і містах, юнакові все подобалося. Простора вітальня зорила на нього десятками очей славетних запорозьких гетьманів і ватажків народних повстань на Україні, людей, про більшість з яких раніше нічого не знав і не чув. На стінах кабінету сиділи та стояли в засклених рамцях, немовби зібрались на дружню раду-пораду, українські літератори. Розкішна бібліотека (куди до неї бібліотеці пана Трутовського!) повнилась десятками сотень книжок на різних мовах, а на великому столі горився стосиком рукописів майбутній альманах "Складка". Як не за-милуватись усім цим незвичайним багатством! Попасти в таке царство...
Подобався Павлові Грабовському також хазяїн затишної господи. Йому недавно перевалило за сьомий десяток, але виглядав він значно молодшим. Не старили його ні окуляри, ні сива шевелюра, вуса та борода. Для свого віку він був досить струнким, завжди охайним, ба й елегантним, особливо в своєму парадному мундирі військового лікаря. А разом з тим, — навдивовижу земний, простий, людяний і шляхетний. Найдошкульніші речі умів висловлювати так, щоб не ображати гідності співрозмовника, не загострювати розмови до конфлікту З ним було важко посваритись, розгніватися на нього. То найпотаємніший секрет і висока врода людської натури. Такі щасливці народжуються рідко...
З Володимиром Степановичем Александровим Павло познайомився в редакції "Южного края". Звів їх докупи всюдисущий і завжди непосидющий Митуса.
— Ви обидва поети, — сказав тоді Семен Потапович, мило посміхаючись, — самі й розбирайтеся між собою, бо мені дуже ніколи, біжу-лечу...
І побіг, а вони легко розібралися. Того ж дня Грабовський гостював у старого письменника, дав йому прочитати свою поему про вчительку, пожадливо оглядав вітальню, кабінет, бібліотеку, читав дещо з редакційного портфеля "Складки", з величезною насолодою обідав та вечеряв, хоч і почував себе трошки ніяково. На Москалівку повернувся пізно вночі, обтяженнй приємними враженнями та книжками з теплими дарчими написами.
Відтоді йому майже не випадало бачити Александрова й Митусу разом, наче вони ходили лише різними дорогами або назавжди розлучилися. Але про розлуку ніщо не свідчило. Навпаки, Семен Потапович, де випадала хоча б найменша нагода, завжди похвалявся своєю сердечною дружбою з Володимиром Степановичем, заочно називаючи його просто Володькою. Александров же тільки вряди-годи згадував Митусу, не забуваючи при тому добродушно пожартувати над його незібраністю та кумедними витівками.
Взаємини Митуси й Александрова до минулої суботи не цікавили Павла, хоч іноді дещо й дивували, але після гостини в Семена Потаповича хлопець серйозно замислився над тими взаєминами. Власне, не так над ними, як над поважним письменником. Тепер дволикий Митуса був ясний і зрозумілий. Цікавив Александров. Який він, Володимир Степанович? Чи під пару його приятелеві? Здається, те ж замилування запорозькою старовиною, побожне схиляння перед козацькою славою, та ж любов до українського слова, фольклору, літератури, Шевченкової поезії, а суспільне становище значно вище і вагоміше...
Сьогодні Грабовський ішов до Александрова з настроєм, якого й сам не міг збагнути. Юнака боліло, пекло, мучило, щось незриме затуманювало йому ясний погляд і каламутило думки. Хотілося показати письменникові справжнє обличчя Митуси, а водночас пильніше придивитися до самого Володимира Степановича. Невже і в цього душа з подвійним дном, яке легко повертається то до опозиційне настроєних початкуючих літераторів, засліплюючи їм очі, то до влади й сили імущих? Боже, боже! В такому разі пропадай усе пропадом. Йому, Павлові, не вперше втрачати тих, до кого переймався повагою або й симпатією. Пушкарнянський паламар Любинський, Семен Потапович... Хто наступний?
Александрова застав дома — як і завжди, добродушного, ледь усміхненого та люб'язного. Розповівши йому про гостину та свою поведінку в Митуси, Грабовський замовк і полегшено зітхнув. Володимир Степанович, що сидів поруч на канапі, потер долонею чоло, захмарене й збрижене товстими фалдами.
— Випадок, звісно, негарний, — заговорив. — Точніше — ганебний. І ви вірно зробили, давши Шевченковими словами одкоша тому паничеві-безбатченку, хоч, можливо, й повелися не зовсім так, як подобає в гостях.
— Мені ніколи було думати над ввічливістю.
— Над нею не треба особливо думати, але ніколи не треба також забувати її, бо роздратованість, а тим паче розгойдана істерика, не можуть служити показниками моральної переваги. Та суть, зрештою, не в цьому. Семен Потапович завжди був і залишиться собою, його, як то кажуть, не виправить уже й гробова дошка.
— Таких потрібно зневажати та нещадно бити.
Александров толерантно перечекав палку репліку.
— Поважати таких справді нема за що, проте не дуже кваптеся з кулаками, снаги може не вистачити. На жаль, порода семенів потаповичів чи потапів семеновичів у наш час, а надто на Україні, досить-таки численна й живуча, розплоджується, як блощиці, і спритно пристосовується до політичного клімату. Митуси балансують між злом та добром, кривдою та правдою, благородством та підлотою. Вони готові сказати добре слово про трудівника, іноді хочуть зробити для нього щось корисне, підтримати рідну культуру тощо, але дуже бояться царського трону, завжди тремтять, мов щедрінські премудрі піскарі, запобігають ласки у багатих, силкуються догодити не тільки високому, а й малому місцевому начальству, і це зумовлює їх трагікомічне становище. Якби не було на вечорі рудобородого пана, Семен Потапович, мабуть, повівся б зовсім інакше, може, й сам би висповідав хрещеника.
Павло не стерпів.
— Чому ж запрошує того похмурого кріпосника до себе?
Александров посміхнувся.
— На те він піскар. Не знаєте, чому запрошує?
— І знати не хочу.
— Дарма, бо без цього багато чого не зрозумієте. Запрошує тому, що той пан вдає з себе мецената, і Митуса підлащується до нього, аби вициганити якусь копійчину для видання нашої "Складки". Намір, як бачите, добрий.
— Добрими намірами викладена дорога в пекло.
— Згоден. Однак Семен Потапович на видноколах нашого культурного розвою майже непомітний і не робить погоди, проти цього дрібного жевжика ледве чи варто тратити порох. На жаль, є митуси більші, впливовіші, ті, до голосу котрих нерідко прислухається літературна молодь.
Александров дістав зі столу свіжий номер "Южного края".
(Продовження на наступній сторінці)