— То секрет, — жартома помахала пальцем. — Секрет нашої кухні.
— Та який там, серденько, секрет, — перебив її чоловік. — Все це робить наша Ярина, — показав на наймичку, що наближалася до столу.
— О-о-о! — протягнув пан, втупивши блудливі очі в Ярину. — Дуже, дуже цікаво.
Дівчина, догадавшись, що мова про неї, вся зашарілася, як достигла вишня. Поправивши на голові хустку, зібрала порожні тарілки з столу і майнула до кухні.
— А яку вона наливку майструє! — докинув Митуса. — Істинно поезія, з вашого дозволу, а не наливка. Куди там яким-небудь шампанським чи токаям. — І він запитливо глянув на дружину.
Сите, широке обличчя жінки, пойняте гордістю, блищало, як начищений мідний таз.
— Пардон, шер амі! — випростався хрещеник, зрадівши, що випала нагода показати свою обізнаність. — Не буду казати про угрів, але дозволю собі стати на оборону французів. Краще від них ніхто в світі не може робити вина. Це аксіома, і така, панове, що її не може спростувати навіть перебільшена любов до власної наливки. — І задоволене глянув на господаря. — Ви про Францію, панове, тільки чули, та й то, може, з десятих уст, а я бачив її на власні очі, як оце зараз вас. Так, так, бачив.
— Проклята нація, — втрутився в розмову пан з рудою борідкою. В його голосі дзвеніли крицеві ноти — Не хвалися своїми французами, молодий чоловіче. Вони не так майстри вина, як революції, — руйнувати трони та вбивати королів і царів. Робесп'єри, одне слово. Краще б вони не сіяли розбрату на землі, а наш мужик, коли його гарненько тримати під канчуком, зробить і краще вино.
— Істинно так! Мудро сказано! — підтримав гостя, господар, піднявши палець над головою. — Наш народ, з вашого великодушного дозволу, до біса талановитий. . . Має свою власну блискучу історію. Наші могили, що синіють по степах, як гори, не гірші пам'ятники, ніж єгипетські піраміди. А борщ, а вареники, а пісні, а бандура — хто це, питаю вас, дав світові? Ми, українці, — талановитий народ! Одне тільки в нього, можна сказати, лихо — затурканий. Культури малувато.
— І добре, — вставив пан з рудуватою борідкою. — її зовсім не треба, бо як даси мужикові культуру, то знову об'явиться якийсь Кармалюк. Батіг, батіг — от мужикова культура.
Письменник трохи поморщився, зрозумівши, що не потрапив у лад гостю.
— Мужик повинен знати рало, батіг, налигач. Оце його поезія, — безапеляційно закінчив пан з рудою борідкою.
— Шармант! — вигукнув хрещеник.
Гості дружно заляскали в долоні, схвалюючи дотеп. Господар знітився, закліпав очима. А потім і сам почав ляскати, хоч оплески вже затихли.
Один Павло сидів нерухомо, мовчки дивився на господаря, на його гостей. До цього кілька разів відвідував Митусу, коли збиралися місцеві любителі літератури. Тоді на досвідченого літератора всі дивилися, як на щось недосяжне. Так дивився й Павло. Але зараз він бачив письменника в іншій обстановці, в іншому оточенні. Слухав розмови, дивився на поведінку господаря й відчував, як у груди закрадалася холодна порожнеча, серед якої незримо ворушились жаль і сум.
Запізнілі оплески Митуси особливо неприємно вразили Грабовського. Їх недоречність відчув, мабуть, і сам господар. Щоб сяк-так загладити те, що сталося, він заходився наливати чарки:
— Не погордуйте, шановні друзі, скуштувати нашої домашньої запіканки. Вона є істинною гордістю нашого народу. Таку запіканку в сиву давнину справжні лицарі пили не оцими нікчемними чарочками, а михайликами. За наш талановитий народ! — виголосив і сховав чарку між навислими вусами, причікуючи, поки вип'ють гості.
Та раптом закашлявся панич у фраці, захиталась його чарка, і червоно-бурі краплі впали на білу манишку.
— Серветку, серветку візьміть! — заспішила господиня.
Зніяковілий панич поставив чарку і зашарив мокрими руками по столу, але серветки не знаходив.
— Ярино! — закричала господиня і прожогом кинулася до кухні.
Тим часом панич намацав серветку, що лежала за тарілкою, і почав старанно витирати руки.
— Коровище! Паскудо! — донісся з кухні хрипкий голос.
Брязнув посуд, зойкнула Ярина, засичала господиня, і, наче з далекого току, донеслося глухе гупання.
У їдальні запанувала напружена тиша, серед якої ще виразніше було чути те гупання. Митуса завертівся на стільці, зніяковіло поглядаючи на двері.
— Нумо, панове, допиймо чарки! Хто там поставив свою? За наш народ! — закричав він, наче хотів тим криком заглушити те, що коїлося в кухні.
Павло аж зблід. Чув, як затремтіли руки й ноги, як до горла поповз гарячий давкий клубок. Важко було дихати. Хотілося вийти надвір, на повітря.
Він рвучко встав.
— Що з тобою, Павле? Ти куди? — вигукнув господар. — Сядь, сядь, козаче, ми ще вип'ємо.
— Чогось не п'є ваш поет, — зауважила Павлова сусідка, стара, поморщена пані. — За весь вечір тільки одну чарку випив.
— Одну? Ха-ха-ха! Одну-однісіньку? — зареготав Митуса. — Ганьба! Яка ганьба! Я думав, Павле, що ти істинний козарлюга, а виходить... Як каже народ, — ні богові свічка, ні чортові кочерга. Давай-но вип'ємо, щоб наша доля нас не цуралась.
— Дякую, — сумно відповів Павло, опускаючись на стілець. — Не можу. Голова болить.
— Чого ти причепився до хлопця, чого силуєш? Доброго навчаєш, нема що казати, — журно похитала господиня головою і сіла на свій стілець, схрестивши на грудях руки.
— Та я що, борони боже... — знітився господар.
Пригода з паничем у фраку позначилася на присутніх. Хоч про неї, здавалося, вже й забули, але поновити веселий настрій, яким почався вечір, не могли ні дотепи хазяїна, ні припрошування господині.
Хтось захотів пограти в фанти. Це сподобалося молодшим.
Вони, вибираючись з-за столу, переходили до іншої кімнати. За молоддю потягнулися й старші. Їдальня скоро спорожніла.
— Хай собі побавляться, — сказав Митуса, сідаючи на стілець біля пана з рудою борідкою. — Наше діло козаче: заливай душу, щоб не розсихалася. Підсувайтесь, хлопці, ближче, — запросив він рукою Павла і хрещеника, який також не схотів грати в фанти. — Розкажи-но нам, Георгію, як там поживає закордон, чи скоро порівняємося з ним?
Паничеві сподобалось прохання господаря. Він випив чарку, запалив цигарку й почав:
— Порівняємося? Ви граєте в слова. Не забувайте, мон шер, що закордон і ми — то небо й земля. Зайве навіть порівнювати, панове, зайве. Там усе найновіше, все за останньою модою, — він артистично махнув ножиком для нігтів, наче хотів підкреслити вірність свого твердження. — А ви кажете: "Порівняємося". Не рівнятися нам треба, а вчитися в них, учитися, панове, — підсумував і гордовито відкинувся на спинку стільця.
— Ну, а як там театри, література?
— Божественно! — випалив панич. — Шармант.
— Що? — не зрозумів господар.
— Все, все! — І панич зажмурив очі від задоволення.
— Дозвольте, — втрутився в розмову Павло. — А може, ви назвете нам що-небудь з літературних новин?
Павлове запитання, видно, дещо спантеличило панича. Він помітно захвилювався, почервонів, але скоренько опанував себе.
— Що називати? Хіба треба доказів? Це весь світ знає, всі культурні люди. Аксіома! Все, все божественне і незрівнянне. Куди нам!
— То ти вже дарма, Георгію! — вставив господар. — Ми також не ликом шиті. Ростемо помаленьку, дякувати богові. Легше нам зараз. Власті, бачиш, допомагають. У нас також є свої театри, поети, письменники, а згодом... Еге-ге, сам побачиш.
— Які там поети? — знизав плечима панич. — Де вони? Хто їх бачив?
— А про Шевченка чували? — не втерпів Павло.
— А це що ще за Шевченко? Той, що в мого батька свині пасе?
— Ти, Георгію, не дуже... — підтримав Павла господар. — Май совість. Тарас Шевченко — то наш великий поет. Ану, Павле, продекламуй що-небудь, як ти вмієш. Хоча б оце, як його...
Тече вода в синє море,
Та не витікає.
Шука козак свою долю...
Давай-но! Послухайте, ласкаві добродії, — істинна поезія.
— Цікаво, цікаво! — зареготав панич. Його підтримав пан з рудою борідкою.
Регіт, мов бритва, різонув Павла по серцю. Він не збирався читати, але зухвалий виклик підштовхнув його.
— Послухайте, коли зволите. Це Шевченко, здається, писав прямо-таки про вас, милостиві добродії. — І почав:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра...
Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв.
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!..
(Продовження на наступній сторінці)