— Читали отут вірш Пантелеймона Куліша?
— Читав і цей, і ті, які ще не опубліковані. Він прислав їх цілу в'язку, щось подібне на віночок.
— Що ж скажете про них?
— Звичайні вірнопідданські писання, я до таких звик і не реагую на них.
Александрова гостро пересмикнуло.
— Не реагуєте?! — запитав з якимсь болісним надривом. — Може, даруйте, й самі збираєтеся такі фабрикувати?
Грабовського несподіваний докір також перекоробив. Хотів відповісти найдошкульніше, але всіма зусиллями волі стримав себе.
— Не збираюсь. Я б собі руку одрубав, якби вона спробувала...
— Чому ж так делікатно оцінюєте? Препаскудні віршики, в яких автор переплюнув навіть самого себе. Це моральна патологія, а з патологічними явищами треба поводитися найнещадніше.
Очі Грабовського округлилися. Подібного тону, подібної зваги від Володимира Степановича він ніяк не сподівався і не міг сподіватися. Витончені манери, інтелігентна шляхетність, зрештою, державна служба, блискучі еполети і — нестримна рішучість... Ні, на подібне митуси не здатні.
— Послухайте, вдумайтесь:
Я був собі п'яний, а баба Талалайка
Безкостим язиком мене благословила
І голову мою, почавши з Наливайка,
Високославними героями набила...
Чули? Був п'яний, а тепер протверезився і зневажає свою простодушну виховательку, злостиво посміхається над нею. Бачите, куди зайшов колишній кирило-мефодіївський братчик? Не спинився в хижому юродстві перед світлою пам'яттю Шевченка й Рилєєва, які так натхненно уславили благородного патріота Северина Наливайка.
Володимир Степанович згорнув газету і поклав на стіл.
— Шкода. Велика шкода. Рятуймо людей, гукнімо Кулішеві:
Ой онуче, ой онуче баби Талалайки!
Що, скажи, тебе доводить до брехні та лайки?..
— Ви скомпонували?
— Само набігло...
— Дотепно.
— Спасибі за похвалу, але... Коли редакція збирається публікувати решту надісланих Кулішем віршів?
— Зовсім не збирається. І за цей редакторові накрутили чуба.
— Мало фіміаму в ньому було а чи знущання над історією нашого народу?
— Ні, того не бракувало і те подобалося. Не влаштувала мова.
— Раніш дещо українське проскакувало в "Южном крае".
— Зрідка, а тепер не проскочить — учора найсуворіше заказано.
— От тобі, бабусю, напасть... Тяжкі наші часи, ой, тяжкі, юначе. Вдивляйтеся в них, вдумуйтеся. Ми старі, відживаємо свій вік, а ваше все попереду. Вам, молодий друже, доведеться ставити та розв'язувати питання і соціальні, і культурні, і національні. А вони, ті питання, стають на часі. Може, ви й не знаєте, але українське культурне життя в Харкові, після отих попередніх спроб видавати наші журнали та альманахи, помітно підупало. "Складку" ніяк не складемо. За вами, молоддю, слово. Я знаю, мені Семен Потапович виклав свої претензії до вашої "Вчительки". То ви будьте розумнішим: вислухайте його, особливо не заперечуйте, на словах навіть згоджуйтесь.
— Це неможливо.
— Кажу, на словах навіть згоджуйтесь, а насправді робіть своє. Мені особисто ваша поема подобається От ви і тримайтеся свого берега. Бо, хто не має того берега, той топиться. Тут... далі я вам нічого не скажу.
В кабінеті запала давка тиша. Згодом порушив її Павло:
— Чув, ви написали нову п'єсу.
— Написав, та радості від того нема.
— Чого?
— Цензура не дозволяє.
— Також мова стала на заваді?
— І мова, і зміст.
— Дайте прочитати.
— Сам не маю її. Віддав цензурному комітетові оригінал, а тепер відшукати не можу.
— Драма, комедія?
— Сміх крізь сльози.
— Розкажіть хоч коротко.
— Вийшла звичайнісінька історія, яку можна побачити в кожному сучасному третьому селі. Становому сподобалася вродлива дівчина, яка кохає молодого семінариста. Силкуючись прибрати з дороги суперника, становий пише брехливого доноса про політичну неблагонадійність юнака, і того заарештовують. От і все.
— Правдива історія.
— Еге, правдива, — зітхнув драматург. — Якби ж то ваші слова потрапили у вуха цензору, а так...
* * *
Вибравшись за міську околицю, Грабовський прискорив крок. Ніколи не запізнювався, бо не прощав того ні собі, ні іншим, — таку вже звичку виробив, а сьогодні таки не встиг. Редактор затримав. Поніс йому заяву, аби звільнив, думав, жодного заперечення не буде — іде ж служити "вірі, царю й отечеству".
Та справа обернулася не так Редактор почав розраджувати, просив почекати з військом, лишатися при газеті. Обіцяв надрукувати статтю про стан шкільної освіти на Охтирщині, добірку віршів і навіть підвищити плату. "Нам, каже, такі, як ти, потрібні до зарізу".
Ледве умовив...
Ось і лісова хатина. Так жартома називає її однорукий Кирило Карпович, що стереже ліс і мешкає в ній сам самітний, як палець. Справді — лісова. Рублена з сосни, присадкувата, вона, мов перелякане звірятко, лупає підсліпуватими віконцями з-поміж крислатих вишень, бузку й черемшини на дорогу в поле.
— Влітку, коли над хатиною звисає зелена кучма розкішних дубів і беріз, її майже не видно зі шляху. І в таку пору не долітають до неї ні дощові краплини, ні сонячне проміння, ні подихи вітру, ні людський гамір.
Та осінь уже давно обтрусила зелені шати, лягла жовтим листом на землю. Над хатиною темніє буре гілля, і вона, ніби на оглядини, виставила свою старість та убозтво. Але люди, проходячи шляхом, залишаються байдужими до неї, до її злиднів. Не дивляться, не дивуються: у них не бракує й своїх клопотів.
Біля низенького вориння, що відгороджує лісову хатину від шляху, Грабовський стрів двоє людей, які, порівнявшись, здавалось, уважно оглянули його. Щоб нічим не видати своєї тривоги, він навіть сповільнив ходу.
За кілька кроків зупинився. Оглянувся. Упевнившись, що двоє незнайомих не стежать за ним, прожогом стрибнув через тин. В умовленому місці знайшов вартового Голосова.
— Усі зібрались? — запитав.
— Майже всі. Чомусь не прийшли Мерхальов та Брайловський. Ксеня Трипільська, кажуть, занедужала.
Потиснув Голосову руку і попрямував до хати.
— Вечір добрий, — хором відповіли на його привітання юнаки й дівчата.
— То не добже, цо пан ся спізнює, — пожартувала Улановська.
— Hєx файна панєнка Евеліна мі пробачить цей нешляхетний фортель, — пожартував і Грабовський — Справді, вибачайте, друзі, затримався в редакції.
— Сідай, сідай, виправдовуватися будеш у городового, — докинула Ліда Лойко, чорнява дівчина, що підписувала конверти. — Ми довго чекали на тебе та й почали самі.
— Що встигли?
— Відгектографували першу відозву, — розповідав Кирило Карпович, — ще раз прочитали і готуємо другу. На, глянь, — подав сірий конверт, на якому чорніли слова:
"Прочитай і передай іншим".
Грабовський витяг з конверта складений удвоє аркуш паперу, розгорнув і прочитав надрукований великим шрифтом заголовок: "Слово до народу".
— Добре вийшло, — сказав, поклавши конверта.
— Вірніше — йде, бо, як вийде, побачимо, — поправив Михайло Рклицький. — Ну, сідай.
Довго писали та редагували другу відозву, а коли її повний текст було остаточно схвалено, Сергій Балабуха, Михайло Рклицький, Лідія Лойко та Кирило Карпович пішли до комірчини, де стояв гектограф.
Павло й Евеліна, залишившись у хаті, продовжували заліплювати конверти.
— Маю для тебе, Павле, новину, — мовила дівчина.
— Яку?
— Сподіваюсь, не забув Ксану, ну, польову русалку?
На юнакових щоках заграв теплий рум'янок.
— Пам'ятаю, — відповів. — Я ж мав від неї три листи, коли жив у селі. Але це було майже два роки тому. Потім припинилося листування. Та й не тільки з нею... Мабуть, осідало воно в кишені почтмейстера. То так і не відаю, де ділася наша русалонька. Знаєш щось?
— Дещо.
— Розкажи. Ти ж з нею, здається, дружила.
— Трохи було, — зітхнула Евеліна. — Дружили, а тепер мені й слова не пише.
— Посварилися? Вона ж така...
— Еге ж, така. Була. Позавчора я стріла одну свою знайому. Вона недавно отримала листа від Ксани з Пінська. Русалка пише, що бачила там твого приятеля по семінарії Петра Цимбалюка. Він, виявляється, утік з тюрми, довго блукав світами, аж поки забрів у Білорусію і пристав до пінської організації народовольців. Там застрелив якогось високого чиновника, був схоплений і завис на шибениці. Нема вже нашого Ціцерона...
— Що-о-о?! — підхопився Павло з стільця. — Загинув?
— Так. Шкода хлопця, славний був, — сумовито закінчила Евеліна.
— Шкода, — після довгої мовчанки тихо мовив Грабовський. — Навіть дуже шкода. В таких, Евеліно, вольових, як Петро, середини не буває. Він мав або щось незвичайне вчинити, або накласти головою. От і сталося непоправне. Інакше й бути не могло. А шкода. З Цимбалюка міг вийти справжній агітатор — розумний, голосистий, запальний... Так, так, помилковий, шкідливий шлях. Терор — то опінія героїв-одинаків, одірваних від народу... А що з Ксаною? Мабуть, і зараз воює?
(Продовження на наступній сторінці)