— Пригадую, пригадую, Добрине. Добра була жона Малка, але пiшла з села, куди ж — не знаю...
Добриня i Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї.
Малуша! Що могло сказати людям це iм'я?! Багато городищ i сiл у полi, багато в них i Малуш. Яку з них шукають мужi? Просту — так усi вони простi, красиву — так скiльки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща?
Вершники їхали все далi й далi в поля, де на високих могилах скиглили лисицi, а в лiсах i яругах лiтали хижi птахи.
Кiлька разiв Добринi здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещаснiша людина... Проте хто знає, може, це стогнав вiтер, який шалено бив їм у груди.
На свiтаннi Добриня й Тур виїхали до Днiпра й зупинились на високiй горi за Роднею, звiдки видно було голубе плесо, смугу лiсiв, жовто-синє поле з рядами могил на лiвому березi.
Добриня довго дивився на Днiпро, лiси, поле i раптом опустив поводки на луку сiдла, приклав руки до уст i крикнув:
— Ма-алу-у-шо! Гей, Малушо!
Луна покотилась над плесом, полинула в поле, вiдгомоном прошумiла там. Нiхто не вiдповiв Добринi, нiде не залунав голос ключницi Малушi.
Тодi й Тур, у якого дуже болiло серце, напружився, крикнув:
— Малушо! Ге-е-ей! Малушо!
Аж за Днiпром залунало: го-о-о...
Два вершники натягли поводки, й конi пiшли по травi, на якiй iскрилась роса, вгору, вище й вище понад Днiпром.
4
Урочисто виряджав Київ-город послiв новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, — князя Новгородського столу. Аж до самого Днiпра iшов з послами князь Святослав, воєводи його i бояри, мужi лiпшi й нарочитi, i всюди їх зустрiчали, валом iшли за ними люди з Подолу.
Мiж цими людьми була й жiнка в темнiй одежi i хустцi. У багатолюдному натовпi, що зiбрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, iз гостями новгородськими.
Нiхто не пiзнав би в нiй молодої, красивої дiвчини, що жила колись на Горi, була ключницею княгинi Ольги. I зовсiм не тому, що вона змiнилась, постарiла.
Нi, Малуша, як i колись, була ще красива, мила, їй було ще не так i багато лiт. Змiнював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолi. Тiльки очi, великi, карi, глибокi очi не змiнились у Малушi.
Вона все ще жила у того ж смерда — Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловiк, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагiдний чоловiк, тiльки злиднi, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князiв, бояр. I жiнка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такi привiтнi до Малушi.
I вона їм вiдповiдала тим же. У смерда було багато роботи в дворi, — Малуша, де тiльки могла, йому допомагала. Жонi його не треба було й просити — Малуша сама стежила, коли може бути їй у на добi.
Одного вечора бiля родинного вогнища Малуша розповiла, як вони сiдали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянцi i як батько клав богам жертву.
— Яку жертву?! — промовив Давило. — Кому мусимо тепер давати жертву? Вiки сидiли дiди нашi на Горi, там було вогнище й мого роду. Потiм Гору захопили князi, i нам довелось переносити вогнища за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами — i ми перенесли вогнища ще далi. А вже я перенiс його сюди, до лiсу.
Вiн помовчав, одламав хлiба й м'яса, проковтнув, кiнчив.
— Нас усiх вони принесли в жертву, — сказав Давило, — i тут, на землi, нiкуди вiд них не втечеш. Християн он у Києвi вже багато. Щасливе життя — рай — не тут, а на небi обiцяють. Тiльки де вiн, цей рай?
Такий був смерд Давило. Зазнав вiн дуже багато горя, поважав горе людське. Через це i вiн, i жона його говорили, щоб Малуша не поспiшала, жила в них.
Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справдi Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жiнка з Дикого поля?! Нi, нiбито там жiнки не такi. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жiнки було велике горе — навiщо розпитувати?! Звiдки впало воно на її голову, i чи не однаково йому — убога, своя жiнка, треба допомогти.
Малуша ж, допомагаючи смерду i розумiючи, що все ж цiй убогiй людинi важко її прогодувати i що їй незабаром доведеться йти далi, в широкий свiт, жадiбно ловила кожне слово, яке долiтало звiдти, з Гори, з княжих теремiв.
Так вона дiзналася, що до Києва прибули новгородськi гостi, пiзнiше довiдалася, що гостi цi запросили Володимира бути в них князем, далi смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зiбрав дружину й тiльки проведе Володимира — вирушає на брань до Болгарiї.
Тепер вона тiльки одне хотiла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина — князя Володимира — i як князь Святослав iтиме на вiйну.
I Малуша дiждалась. Одного дня надвечiр з Гори полинула звiстка, що наступного дня вранцi з Києва вирушають мужi новгородськi, а разом з ними поїде i князь Володимир.
Усю нiч Малуша не спала, виходила з хижi у двiр, стояла бiля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтiли, як свiтильники, зорi.
Коли ж заспiвали когути на Горi, в передграддi й на Подолi i коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже повидному пiшла до Гори, обминула з лiвого боку стiну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.
Незабаром тут зiбралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарi, що жили на схилах, кожум'яки, рiзнi майстри разом iз дружинами своїми й дiтьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить i пiзнає у цьому багатолюдному натовпi.
Людям довелося стояти довго, i Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дiтей, бояр.
— Добре дiло робить князь, що посилає сина до Новгорода, — говорив ремiсник, що стояв близько до Малушi. — Що Новгород, що Київ — одна земля.
— Але вiддаємо те, що добре, а собi залишаємо те, що негоже.
— Ти про Ярополка?
— Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.
Ремiсники стишили голоси й далi щось пошепки говорили один iз одним.
А в чей час почулося:
— Iдуть! Iдуть!
I всi замовкли.
Малуша завмерла на мiсцi, пiднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам'ятати навiк.
Був чудовий ранок мiсяця зарева, коли над Днiпром пахне житом i медом, все навкруг потопає в квiтах, капає на землю сiк iз виноградних грон.
Широким, звивистим шляхом, що вiв вiд Гори до передграддя i далi до Подолу, повiльно посувався, збиваючи куряву, численний похiд, над яким маяли барвистi знамена — Києва, Новгорода, земель Русi.
Попереду всiх iшли музики княжi — молодi, одягнутi в бiлий одяг юнаки, що гучно дули в мiхи, гудiли в роги, свистiли в сопiлi i били у величезнi накри* (*Накри — барабани.).
За ними iшли риндi, що несли знамена. Поперед усiх знамено князя Святослава — голубий оксамит з двома списами навхрест.
Далi iшов князь Святослав, а по обидвi руки вiд нього — Ярополк, що залишався в Києвi, i Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, вiн вже ранiше виїхав до Iскоростеня. За князем i синами його йшли воєводи, бояри, мужi нарочитi й лiпшi, старша дружина й вої князя Святослава. Похiд же замикали всi iншi мужi з Гори, разом iз якими йшли жони їх i дiти.
Усi вони були одягненi в лiпший одяг — грецькi червонi оксамити, темнi адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецiї, Дамаска, Венецiї.), на шиях у них були почепленi золотi й срiбнi гривни, на грудях колихались чепи.
I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак — пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо iшов по шляху, заглиблений у свої думи. I тiльки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi.
"Як же змiнився мiй князь! — подумала Малуша, що побачила Святослава, тiльки похiд став завертати до Подолу. — Який вiн став, що з ним сталося?! О боги, 6оги!"
Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.
Суворе й замислене обличчя, очi — примруженi, на чолi i в кутиках уст лежали глибокi зморшки, — нiби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу i все не мiг її передумати, розв'язати.
Побачила вона й сина свого Володимира — у бiлому одязi й з червоним корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у червоних чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.
Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на неї, вiн, здавалося їй, дивився на неї довше, нiж на iнших. I вона навiть злякалась — чому вiн дивиться на неї?
Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя, молодих княжичiв, гостей з Новгорода.
(Продовження на наступній сторінці)