— А я що ж?! — винувато розвiв вiн руки. — Заходь, жiнко, до хижi... Живемо, як князi: я сиджу на дубовому престолi — пеньку, у жони є корона — сивина, маю бояр — двох синiв, челядь — дочки, а худоби тiєї — i пес, i котка, i мишi...
— Ходiмо, полянко, — сказала дружина, — бо впину йому не буде.
Незабаром Малуша сидiла в хижi бiля вогнища, на якому в горнцi закипала юшка, i, як колись у рiднiй хижi далеко над Днiпром, так i тепер ждала, поки господар вiзьме вiд хлiба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижi й поглянувши на вогнище, вiн сказав:
— Коли б то боги бачили, що ми їмо!
Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчаннi.
Пiзнiше вона вийшла надвiр i довго дивилась на Гору. Там горiли вогнi, один, великий, на требищi перед Перуном, ще кiлька — у вiкнах теремiв княжих, боярських. Коли вiд Гори повiяв вiтер, Малуша почула одноманiтний спiв.
— Гуляють князi з боярами, — пролунав голос позаду неї. — Однi мруть, iншi п'ють...
Вона пiзнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижi й стояв у темрявi недалеко вiд неї.
— А що? — запитала вона, i холодок пробiг по її тiлу. — Невже хто з князiв помер?
— Княгиня Ольга померла, — сказав смерд. — Кiлька днiв тому поховали на Воздихальницi... Вiчна пам'ять княгинi...
— А як князь Святослав? — швидко запитала i занiмiла Малуша.
— Що Святослав? — похмуро вiдповiв смерд. — Не бачимо ми його в Києвi, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тiуни все вже захопили. Князь добрий — Гора наша зла... От i зараз примчав вiн до Києва. А мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже вiн на Київському столi Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!
— А що княжич Володимир?
— Ой жоно, жоно! Тут, у Києвi, всi говорять про княжича Володимира. Наш княжич не вiд якоїсь угорки, а вiд простої руської дiвчини, нехай вона буде здорова та щаслива.
— Де ж ця дiвчина? — промовила Малуша, не розумiючи, мабуть, що в цю годину вона пiдслуховує потайну думу багатьох людей руських.
— Оцього, жоно, нiхто й не знає, — сказав смерд. — Що була вона, то була, що любив її князь — любив, народила вона княжича Володимира, а де сама — хто знає, може, й краще не знати.
— Чому?
— Тому, що вона — наша княгиня, i краще вже їй не попадатись у боярськi руки... Нехай живе у полi, в хижах з нами, поки пiдросте i прийде до нас княжич Володимир.
На тому й скiнчилась їхня розмова. Смерд пiшов спати. Малуша сама залишилась надворi. Дивлячись на вогник, що блимав i блимав у княжому теремi, уявляла вона: там, за вiкном, стоїть, думає важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити — воює вiн i воює за Русь. Тiльки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив вiн Ярополка в Києвi, посилає Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, нiхто не зiгрiє йому душi. От i не спить вiн ночами, стоїть бiля вiкна, дивиться, думає важку думу.
I коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину бiля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очi, сказала:
"Спи, Святославе, спочинь!"
З
На честь мужiв новгородських, на славу синiв Ярополка, Олега й Володимира, що сiдали на столи кожен у землi своїй, князь Святослав велiв зробити пир велiй, запросити на нього слiв iз Новгорода й Iскоростеня, а також лiпших мужiв з Гори й Нового города.
Пир цей князь велiв почати вранцi й закiнчити до смерку, щоб не палити проти ночi в дерев'яному городi вогнiв i щоб люди, якi вип'ють занадто медiв i вина, могли без шкоди для свого тiла добратися до жител.
У Золотiй палатi поставили столи й лави, застелили їх полотном i килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугiллi й на рожнах чи зварену у горнцях — все круто посипане пепером* (*Пепер — перець.) i чябром — веприну, баранину, гов'ядо, конину, рiзних птахiв — гусей, качок, лебедiв, кур, всiляку рибу, якою багатий Днiпро, — осетрiв, коропiв, сомiв, — рiзне зiлля й овочi — сливи, горiхи, виноград.
Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срiбними корчагами й череп'яними горнцями, братанами, мисками, келихами й чарами, ложками.
Але не тiльки в Золотiй палатi мали проводити пир. Тут для всiх не вистачило б мiсця, бо на пир приходив кожний, хто хотiв славити князя. А тому скрiзь: у Люднiй палатi, свiтлицях, сiнях, по всьому терему i у дворi навiть — поставили столи з стравами й медами, пiд ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.
I зранку почали сходитись до княжого терема бояри, лiпшi мужi, тiуни, старости, купцi. Пiзнiше ж, коли майже всi зiбралися, вiд Почайни привезли на возах мужiв новгородських i деревських.
Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофундiї* (*Фофундiя — грецьке сукно.) i обоярі* (*Обояр — шовкова тканина.), тканої золотими й срiбними хвилями, з мереживами вподовж пiл, iз золотими запонами, камiнцями, почепили на шиї гривни, золотi чепи.
Воєводи iз земель були в оксамитових жупанах, туго пiдперезанi поясами, у шапках з пiдпушками, викладених дорогоцiнним камiнням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через лiве плече, з мечами бiля поясiв, у чоботях iз червоного й зеленого хза.
Купцi не хизувались вбранням — всi вони були в темних довгих платнах, тiльки деякi з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни — тонкокованi, крученi, з черню, iз щирого золота.
Була важка й далека дорога у мужiв новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києвi пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свiй одяг з важких франкських i свiонських гексамитiв, почепили свої гривни, чепи.
Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Вiн увiйшов до палати, коли там було повним-повнiсiнько людей, у бiлому платнi, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князевi не було нiяких оздоб i прикрас, тiльки важка усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами й рубiном та червонi чоботи iз загнутими носками — це й усi оздоби на ньому.
Коли князь iз синами своїми ввiйшов до палати, там усi затихли.
— Чого ж ви замовкли? — голосно запитав князь. Мужi новгородськi знайшли, що вiдповiсти Святославу.
— Желаю на тя пити! — промовив Михало.
— Пий! — сказав князь i взяв зi столу чару, по вiнця налиту червоним вином.
Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж столами й наливаючи чари вином i медом.
— Чого ж не п'єш? — сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.
— Не могу я з такої посудини пить, — промовив Михало.
— Аз якої волiєш? — засмiявся князь, показуючи на столи. — Є чари, а є й корчаги... Вибирай, тисяцький!
— Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, — показав Михало на велику срiбну братину з двома ручками. — Ти почнеш її, я докiнчу, княже!
— Налийте! — сказав князь.
Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовникiв, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i в цьому мовчаннi князь пiднiс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михаловi.
— Пий! — промовив князь.
Але Михало мав сувору новгородську вдачу.
— Не могу, — рiшуче сказав вiн.
— Чому не можеш? — запитав суворо князь, i в палатi, де досi стояв гамiр, запала напружена тиша.
— Заки ти, княже, — промовив Михало, — випив на нас, новгородцiв, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.
— Смiливий ти чоловiк, — зареготав князь Святослав, — а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку!
Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кiлька уполовникiв, пiднiс її до уст i важко, з передихом, але випив до дна.
I тодi забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купцi київськi, мужi новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика — кiлька мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни.
Загомонiла, зашумiла багатьма голосами палата, нiби увiрвався сюди знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi — по довгих страдних днях тихо в городi Києвi, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболiвати про життя своє й дiтей — слава, слава князевi Святославу, князевi київському Ярополку, деревлянському князевi Олегу, новгородському князевi Володимиру!
Князь Святослав iз синами своїми сидить за столом, чує цi крики, але хмiль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чотi, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира — й до кровi стискує уста.
(Продовження на наступній сторінці)