Князь Святослав вiдчуває, що не все гаразд мiж його синами, але розважливо думає, що цьому є тiльки одна причина — молодiсть. Поки молоде — в жилах грає кров. Хiба не був сам таким колись Святослав? А промине молодiсть — i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i дружба буде мiж ними.
У палатi пробували спiвати. На помiст, де звичайно сидiв князь, виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами.
Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава.
— Покличте Баяна! — велiв князь.
А вже вiн iшов iз Людної палати мiж рядами бояр, що розступались перед ним, — сивий, старий, але ставний, мужнiй Баян, у бiлому одязi, з цимбалами в руках.
— Заспiвай нам, Баяне! — попросив князь. Баян зупинився, низько вклонився, але не сходив з мiсця.
— Знаю, Баяне, — посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив його до дна, витер вуси.
— Спасибi князевi, а дружинi слава!
Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на Днiпрi перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв — i нiби задзвенiла хвиля в прибої.
— Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братiв — Кия, Щека, Хорива i сестру їхню Либiдь, про многих князiв наших i про всiх людей на Русi, гей, гей!
I пiд цi слова, пiд тихе вiдлуння дзвiнких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє...
Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося його серце, так болiла душа?
Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя не хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн не одступить вiд нього навiк.
А все ж вiн хотiв серед трудiв цих i бранi, серед гiркого життя бути тим, про кого мрiяв усе життя, — вiльною, як вiтер, людиною, хоч короткий час пожити, як усi, вiн хотiв, як i всi, любити...
I тодi, коли Баян спiвав пiснi, а всi в палатi пiдхоплювали його слова, князь зрозумiв, що йому треба зробити й чого вiн нiяк вiдкладати не може.
— У великих трудах жили люди нашi, на многi бранi ходили, кiстьми своїми землю засiвали, кров'ю-рудою поливали, гей, гей...
Князь Святослав слухав, як спiває Баян, слова його западали в саме серце. I тихо, щоб нiхто не помiтив, встав iз-за столу, вийшов з палати.
Тiльки надвечiр розiйшлися з княжих теремiв новгородськi гостi, бояри київськi й воєводи. Деякi з них упилися, i довелося їх вести пiд руки, деякi трималися на ногах, тiльки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всi були цiлi, здоровi i нiхто з них не пошкодив нi свого, нi чужого тiла.
З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала — вiн довго спiвав i пробував показувати, як руськi люди варягiв воюють, а потiм заснув. I тодi його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородцiв взялися, пiдняли килим з Михалом i тихо понесли. Вiн спав спокiйно, склавши на грудях жилавi руки.
Ще якийсь час пiсля цього на Горi чути було крики й шум, то тут, то там брязкотiла зброя, хтось пробував спiвати, але не мiг звести голову. А далi зайшло сонце, сутiнки обгорнули Подол i передгряддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засийав.
Не спав тiльки князь Святослав. Вiн пив вино, мед i ол, але не впився, був на пиру в палатi, але не мiг перемогти своєї туги. Коли все на Горi затихло, вiн ще довго сидiв у покоях. I велiв нарештi покликати Добриню.
Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скiльки треба було б випити цьому богатиревi, щоб поточитись?! Вiн, правда, i сам не давав собi волi, бо знав, що невдовзi мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.
— Як гуляють нашi гостi? — запитав Святослав.
— Зачали добре, — вiдповiв Добриня, — днiв три тепер похмелятимуться.
— Нехай погуляють, — посмiхнувся Святослав. — Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобi, Добрине.
— Знаю, княже, i все зроблю.
— Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, — дивлячись на Днiпро, що мiж темних круч i кiс стелився срiбною стежкою вгору, сказав князь, — будеш ти йому там замiсть мене — правою рукою, отцем. Дивись, Добрине, великi дiла будуть перед вами, великими трудами доб'єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде — їдьте сюди на пiдмогу.
— Слухаю i все зроблю, княже!
— I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься Володимир — порадь йому, важко буде — допоможи, небезпека — захисти. Вiн — князь, але хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що вiн не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син роби Малушi. Хотiв порадувати його — привезти до Києва матiр. Що ж, бач, не судилось.
— Княже! — сказав Добриня. — А коли я знайду й привезу Малушу?
Князь Святослав заплющив очi, немов хотiв пригадати щось з далекого минулого, а потiм подивився на Добриню.
— Згода, Добрине. Три днi тобi досить?
— Досить, княже, — схопився Добриня.
— Їдь, воєводо!
Темної ночi два вершники виїжджали через ворота на Горi, де починався шлях на Перевесище й до Росi. Сторожi на воротах не затримували вершникiв — вони пiзнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершникiв i сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось пiдступно не пiдкрався з поля, а кого сторожi випустили з Гори — щаслива тому путь!
Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рiвний перестук копит, вiдгомiн його покотився i покотився, як хвиля, серед чорної ночi, полетiв над полем, хижами смердiв, увiрвався в лiси Перевесища.
Два вершники мчали шляхом — попереду Добриня, за ним гридень Тур. Конi летiли все швидше й швидше. Захопленi цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, нiби приросли до тулубiв коней.
Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабiч стояли високi столiтнi дерева, гiлля яких зливалось у суцiльний шатер. Луна кiнських копит билась об стiни цього лiсу, а десь у нетрях на неї озвались сполошенi звiрi, переляканi нiчнi птахи.
Потiм лiс закiнчився, i шлях їм перетнула рiчка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли рiчку й вихопились на берег.
Далi вони помчали полем, де не чути було нi голосу, нi звуку, де не свiтився жоден вогник. Тiльки великi зорi свiтились над ними вгорi та ще, як жар пiд попелом, переливався там Перунiв Шлях.
На свiтаннi вершники були далеко вiд Києва. Зупинились у дiбровi, пустили попастись коней, самi поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони пiдвелися, перейняли коней, підтягли попруги на сiдлах i помчали далi, в потоках рожевого промiння, що заливало поле.
У Дикому полi, яким вони мчали, скiльки не кинь оком, височiли могили з кам'яними постатями на вершинах, що, як одвiчнi вартовi, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякi з цих городищ уже завалились, їх розмили дощi й розвiяв вiтер. Але в багатьох ще жили люди, — у цей вранiшнiй час над ними вставали й котились скрiзь по полю димки. А ще далi вiд шляху видно було села й весi — княжi, боярськi й такi, де жили вiльнi люди.
Добре було їхати вранцi полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають рiзне жито, пораються на нивах. Пiзнiше сонце стало вище в небi, припекло, засушило землю, зiгрiло повiтря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далi й далi на пiвдень.
Надвечiр у розпеченiм маревi на обрiї окреслились невисокi гори, лiси, село.
— Будутин! — крикнув Добриня.
У вiдповiдь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тiльки тодi, коли вже стемнiло. Мовчки проїхали з кiнця в кiнець, зупинилися на скелi бiля Росi, де мiж кущiв стояла стара, чорна хижа.
Першим скочив з коня Добриня, пiдбiг до дверей, ударив у них кулаком раз i другий.
— Малушо! — покликав вiн. З хижi нiхто не озвався.
— Малушо! Малушо! — голоснiше крикнув Добриня i ще дужче, обома руками, замолотив у дверi.
З хижi так само нiхто не вiдповiв, нiхто звiдти не вийшов. Темна нiч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цiєї ночi, нiде не видно було вогника, не чути голосу. Тiльки одразу ж за скелею шумiла, дзвенiла на каменi, переливалась Рось.
Тодi Добриня налiг усiм тiлом, виламав дверi, ступив у хижу. Слiдом за ним увiйшов i Тур. З хижi вiйнуло пусткою, лежалою соломою, листом...
I все ж вони обiйшли всю хижу — Добриня i Тур торкались холодних, вологих стiн, натрапили на колоду, на якiй, певне, сидiли колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестiла пересохла трава.
— Її немає, Туре...
— Бачу, Добрине. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селi.
Два вершники на чорних конях поїхали тодi селом, знайшли й розбудили тiуна, запитали в нього, де подiлась жiнка, що жила багато лiт у хижi над Россю.
Тiун пiзнав, що за муж збудив його вночi.
— О, це ти, Добрине?! Що ж тобi треба?
— Де подiлась Малуша? — крикнув Добриня. — Ми з нею жили в землянцi у Желанi.
(Продовження на наступній сторінці)