— То вона недобра, моя баба Ольга, — вирвалось у Володимира.
— Нi, — рiшуче вiдповiв князь Святослав, — нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужi лiпшi й нарочитi, бояри, купцi, вся Гора. I коли б я не виконав їх волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг i ще мушу зробити...
I знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, нiби його заслiплювали блиск неба, хмар i води...
— А любив я тiльки одну жону, — одiрвавши вiд чола руки, далi мовив вiн, — i була вона справдi робою в княгинi Ольги, ключницею її була...
— Як її звали, отче?
— Малушею, — тихо сказав князь Святослав. — Малуша... Малка... Мала... — кiлька разiв повторив вiн. — I любив я її так, як люблять оце небо, хмари, Днiпро, рiдну землю. Розумiєш, як я її любив?
— Так, отче!
— От вiд неї, — закiнчив князь Святослав, — i народився ти, Володимире. Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка — роба, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. Нехай вона буде честю й моєму сину! Хiба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю... Люби й ти її!
— Я люблю й любитиму землю, як i матiр свою, — урочисто сказав Володимир. — Але, отче, де зараз моя мати Малуша?
Це було так просто й звичайно — син хотiв бачити свою матiр. А хiба сам Святослав не хотiв би в цю хвилину побачити тут, у свiтлицi, любов свою Малушу?
Але вiн не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, i тому сказав:
— Малуша жила в селi, куди вислала її моя мати, i я не мiг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила її привезти до города, i я привезу її. Ти побачиш її якщо не тут, то в Новгородi, я привезу твою матiр...
— Що ж ви зробили?! — вирвалось у Володимира. — Привези, дай менi матiр, отче!
2
Проминуло багато лiт вiдтодi, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю.
Багато води збiгло в Росi, багато горя зазнала Малуша, а передумала стiльки, що коли б тими думками та засiвати землю, то вже все поле й шляхи вiд Росi до Києва поросли б шипшиною й тернами.
Та завжди у холодку тернiв i шипшини витикаються з трави голубi квiточки, що звуться незабудками. У суярмному життi, серед трудiв i клопотiв про хлiб щоденний ждала все чогось Малуша i надiялась. Чого ждала? А хiба є на свiтi людина, яка живе без надiї?
Часто, а то i кожного дня, натомившись пiсля важкої роботи, сiдала Малуша на призьбi бiля хижi, дивилась на Рось, яка червлено мiнилась пiд промiнням згасаючого сонця, переводила очi на хижi Будутина, над якими курiли вечiрнi димки, а потiм прикипала поглядом до далекого обрiю, туди, де стелився битий шлях на Київ.
Вона знала, що робиться в Києвi. До Будутина часто приїжджали княжi люди, їздили смерди й з Будутина до Києва, Малуша жадiбно ловила кожне їхнє слово про стольний город.
Малуша знала, коли князь Святослав сiв на стiл, коли вiн одружився з угорською князiвною. Дуже печалилась i тяжко переживала лiта, коли князь Святослав ходив у хозарськi землi, вiдтак рушив на ромеїв.
Вона бачила й воїв Святослава, якi йшли тодi на брань i ночували пiд Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, вiн поплив Днiпром. Вона дала воям його, що мала, — хлiбину. Може, той, що їв, пом'янув спраглу її душу. А потiм до Будутина долинули новi чутки: пiд Києвом стоять печенiги... Чутки сполошили село: печенiги пiд Києвом, кожного дня вони можуть заявитись i бiля Будутина.
Тодi всi люди з Будутина залишили свої хижi й пiшли в лiси понад Россю аж до Днiпра. Малуша також пiшла з усiма. I вони жили в лiсах та ярах дуже довго, вночi ходили до села, копали там рiзне зiлля, багато днiв з тривогою дивились на поле.
А однiєї ночi, коли чимало печенiгiв їхало через Будутин i зупинилось ночувати на скелях бiля Росi, боячись спати в полянських хижах, будутинцi, а разом з ними й Малуша, взяли ножi, серпи, вила й кiлькох печенiгiв убили, а ще кiлькох наздогнали й потопили в Росi. Малуша була рада, що ходила з усiма людьми й що все щасливо вiдбулось. Це й вона допомагала князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Києвi.
Пiзнiше, якось уночi, в полi по той бiк Росi почувся тупiт. Вершники їхали всю нiч, люди з Будутина чули, як конi бредуть через Рось, чули далекi голоси. Але боялись вийти з лiсiв, не спали всю нiч, ждали...
Тiльки вранцi дiзналися, що вночi через Рось, їдучи на Київ вiд Дунаю, переправлялись вої руськi i що з ними був князь Святослав...
О, коли б хто знав, як забилось серце у Малушi, коли вона почула, що минулої ночi тут був князь Святослав. Вiн був тут, вiн їхав повз хижу, в якiй вона прожила так багато лiт. Може, вiн, переїхавши Рось, зiйшов з коня i стояв бiля дверей її хижi?! Боги, боги, як близько бiля серця Малушi проклали ви шлях князя Святослава! Чому ж ви не проклали цього шляху через серце Малушi?! Втiм, вона була рада вже й тому, що князь Святослав повернувся до Києва, отже, вiн живий!
Але в Малушi болiло серце за сином. Хоч би почути про нього, дiзнатись, що було з ним в час печенiзької навали, як вiн зараз, чи здоровий?
I тодi, вперше за багато лiт, Малуша вiдчула, що не може далi бути в Будутинi. Вона вирiшила будь-що iти, а якщо не пускатимуть — повзти до Києва.
Знала, що буде там усiм чужа, зайва, — кому потрiбна ще одна раба, яких у Києвi i без неї вистачає?
Знала, що в Києвi їй доведеться стерегтись, — крий боже, дiзнаються про неї на Горi, на княжому дворi, — адже схватять, замучать, скарають...
Вона розумiла, що не може побачити анi князя Святослава, анi сина Володимира, — у них свої шляхи, у неї своя гiрка доля...
А все ж Малуша не могла не пiти й пiшла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищi й руїнi, коли в пташки зруйноване гнiздо, вона однаково летить до нього й довго ще лiтає над ним, розвiваючи свою муку.
Тiльки ж Малушi було важче, нiж їм, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свiй бiль, над зруйнованим своїм гнiздом пташка може закричати, поквилити... А Малуша мусила мовчати, вона нiкому не могла розповiсти про своє горе й муки, бо добивалася здалеку до руїн своєї душi, до пожарища своєї любовi.
I йшла Малуша з лiсу до лiсу, вiд весi до весi — в однiй убогiй хижi переспала, ще в однiй погодували, — i над Днiпром, i над Россю, куди увесь час залiтали то печенiги, то половцi, люди охоче допомагали їй, як i багатьом бездомним.
Проте ця жiнка поводилась не так, як iншi. Вона не простягала руки, не розповiдала про своє горе й бiднiсть, не просила, а тiльки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусiдньої весi?
Так, ця жiнка, одягнена в просте домоткане чорне платне, зав'язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як i тисячi iнших, але трималась гiдно, гордо... I хто вона, ця жiнка iз стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям i великими карими очима?
До Києва Малуша прийшла надвечiр, шляхом вiд Перевесища, i стала на Щекавицi, звiдки видно було Гору, передграддя, Подол, Днiпро i Почайну.
Дивний i напрочуд красивий був Київ у цю передвечiрню годину. За лiсом, по той бiк Щекавицi, спускалось велике багряне сонце, промiння його золотом заливало княжий двiр iз теремами, грiло чорнi хижi передграддя, сягало до Днiпра й далi — в лiси й поле по той бiк.
I Малушi здавалось, що збулась її багатолiтня мрiя. Вона хотiла побувати в Києвi — i от вiн перед нею; вона змальовувала його в своїй уявi дивним i красивим — насправдi вiн був ще кращим.
Тим часом зайшло сонце, вiд Днiпра повiяло холодним вiтром — надходила нiч. Де ж перебути Малушi?
Поспiшаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибiв, оддалiк вiд Гори, над шляхом, що вiв у лiс, до Перевесища. Там бiля однiєї з хиж, побачивши в дворi лiтнього смерда, що крутив жорно, й жiнку бiля нього, Малуша пiдiйшла до них. Смерд, почувши кроки Малушi, одiрвався вiд роботи, пiдвiв голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навiть пошкодувала, що пiдiйшла.
Але шукати притулку десь в iншому мiсцi було вже пiзно, i Малуша змушена була запитати:
— Чи пустите, люди добрi, переночувати? Вiн з-пiд брiв подивився на неї.
— А звiдки ти йдеш?
— З поля я, вiд Роднi... погорiли... а чоловiк помер вiд гарячки...
Погорiли... помер вiд гарячки! О, це лихо — пожежi та мори — вiдоме скрiзь на Русi, у Дикому полi й у Києвi. Добре, що не назвала подорожня жiнка третього лиха — печенiгiв.
— А тепер куди?
Малуша зiтхнула.
— Куди ж пiти? У Києвi нiкого не знаю, перепочину та й далi. Може, руки мої десь будуть в надобi...
— На руки надоба знайдеться, голови нашi безцiнь, — забуркотiв смерд. — Так, так, кому нашi голови потрiбнi?! Що древо, що голова...
I вiн, мабуть, довго б ще говорив про голови людськi, але втрутилась жiнка, що стояла поруч iз ним:
— Годi вже тобi... Розходився! Скажи краще, хай заходить жiнка, бач, iде iз поля.
(Продовження на наступній сторінці)