— Не залишай нас, княже!
— Не покидай столу отцiв твоїх... Але воднораз попiд стiнами, на лавах, де сидiли мужi, чути було й iншi голоси:
— Стiл без князя — як земля без сонця... Стiй, князю, на Дунаї... Волимо княжича мати князем... Волимо Ярополка мати!
Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужiв. В iм'я Русi, для щастя всiх її людей i цих, що були тут, у палатi, вiдступав вiн тепер вiд столу батька Iгоря. Але бачив i вiдчував, що не всi розумiють i зважують, що замислив князь i який важкий тягар бере вiн на свої плечi.
Та хiба не знав цього князь Святослав ранiше? Хiба, скликаючи цю раду й пiдiймаючись сходамц в палату, не знав вiн, що жде його тут, i хiба не вирiшив заранi, як має дiяти й робити? Нi, князь Святослав дуже давно, може, ще навiть на Дунаї, вирiшив i знав, що зробить у Києвi. Не знав вiн хiба тiльки, що це станеться так швидко.
I тому зараз, у вирiшальну для Русi годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:
— Я iду на Дунай i, доки не подолаю ворогiв Русi, не повернусь до Києва. Бути разом на столi i вести рать — не можу, мужi... На столi батька мого я саджу сина Ярополка... Чи згоднi ви на це, мужi? Що скажете, те й вся Русь скаже...
Довгу хвилину панувала тиша. Надворi вже розвиднiлось, i крiзь вiкно лилось рожевувате промiння нового дня. В сяйвi його добре було видно обличчя князя Святослава. Трохи стомлений, блiдий, тримаючись правою рукою за поручнi столу, стояв вiн перед мужами города. Вони ж у глибокiй задумi стояли, похиливши голови, перед ним.
Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собi Олега? Але ж вiн ще гiрший вiд Ярополка — несмiливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Лiпшi мужi, купцi i сли вже давно в злагодi з ним, примусять дiяти на їхнiй розсуд.
Правда, є в князя Святослава ще один син — Володимир, але iменi його київськi мужi не згадували. Що Володимир — син якоїсь роби, простої смердної кровi?
— Буде так, як сказав ти, — перший подав голос Коснячок. — Волимо Ярополка!
— Волимо Ярополка... — прокотилось у палатi.
Десь на стiнi города нiчнi сторожi востаннє вдарили в била — з-за Днiпра вставало сонце.
Чутка про те, що князь Святослав у Києвi, докотилась до Iскоростеня, й звiдти на чорних насадах припливли мужi нарочитi — сли Деревської землi. Вони привезли з собою великi дарунки, вiд усiєї землi присягались, що вiрно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обiцяли Святославу прислати воїв для нового походу.
Але в мужiв нарочитих було щось на мислi, тiльки пiдступали вони до дiла обережно, здалеку.
— Ти, княже, завжди на бранi, далеко, а ми сидимо в лiсах i нетрях.
— Далеко до мене, але близько до Київського столу, — вiдповiв на це князь. — Посадив я у Києвi сина Ярополка, вдавайтесь до нього — дасть завжди раду.
— Заки їхати до Києва, лiпше би було ряд i суд дати на мiсцi.
— Хто ж вам дасть ряд i суд на мiсцi?
— Просимо дати нам князя. Адже, крiм Ярополка, має князь Святослав ще двох синiв.
Князь Святослав дивився на нарочитих мужiв Деревської землi й намагався зрозумiти, про кого вони думають.
З далекого минулого виринули згадки про сiчу пiд Iскоростенем, — невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб пiти, може, супроти Київського столу?
Але ж нi, мужi не набиваються з своїм князем, вони просять дати їм онука Iгорева. I може, справдi лiпше посадити одного сина в Деревськiй землi, анiж ждати, що вони самi посадять свого князя...
— Даю вам сина, — сказав князь Святослав. — Кого з княжичiв любо вам узяти?
Вiн не назвав iменi сина, бо хотiв почути, кого уподобали самi деревляни. Має трьох синiв князь Святослав, але один iз них — князь Київського столу, а ще один — син рабинi Малушi.
— Волимо взяти княжича Олега, — попросили деревляни.
— Бути по цьому! — згодився Святослав.
Серце князя болiло: навiть Деревська земля не хоче мати князем сина рабинi! Що ж, князь вiзьме Володимира з собою, батько й син стануть з мечем i щитом над Дунаєм!
Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрiтись з ромеями на Дунаї. Зустрiвся вiн з ромеями i взнав їм цiну набагато пiзнiше...
У цi ж днi якось надвечiр припливли й зупинились бiля Почайни кiлька лодiй. Подоляни, якi добре знали лодiї всiх земель, одразу побачили, що лодiї тi iз земель верхнiх. Звечорiло, коли до лодiй прийшли з Гори кiлька бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночi ж бiля лодiй ще раз побували бояри — князь Святослав запрошував гостей вранцi на Гору.
Як виявилось, це були нарочитi мужi землi Новгородської на чолi з тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Iгорем на грекiв, добре знав княгиню Ольгу, приймав її разом з її боярами в Новгородi, ставив з нею ряд.
I зараз Михало привiз багатi дари княгинi Ользi, мав наказ вiча поговорити з нею, нагадати про укладений ряд. Але довго їхали нарочитi мужi з Новгорода до Києва i тiльки в дорозi дiзнались, що не стало вже княгинi.
Iдучи вранцi на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький Михало i всi мужi новгородськi зупинились на Воздихальницi, повз яку вився шлях до города, й поклонились могилi княгинi.
Потiм вони поважно, по два в ряд, у багатому одязi, у гостроверхих чорних шапках, iз золотими чепами на грудях i з гривнами, з посохами в руках, пройшли через розчиненi навстiж ворота, попрямували двором, недалеко вiд требища завернули лiворуч i зайшли до терема княжого.
Зустрiчав гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них стояли воєводи й бояри.
— Чолом великому князю, воєводам його i боярам, усiм людям города Києва, — почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. — Нас послав великий Новгород, даби ми вклонились, дали дари й говорили про ряд iз Ольгою-княгинею... Заки ж княгинi — матерi нашої — не стало, сукупно з вами молимось за її душу, величаємо й просимо князя Святослава з синами своїми прийняти дари нашi, вислухати i продовжити ряд, укладений княгинею.
Дружинники, якi стояли за тисяцьким, одразу ж пiсля цих слiв поклали перед князем дари — хутра, горючий камiнь, бiлий риб'ячий зуб.
— Спасибi Новгороду i всiм людям вашої землi, — подякував князь. — Молитву вашу про княгиню ми приєднаємо до молитов наших, дари приймаємо i дякуємо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде мiж нами i вами навiки.
Пiсля цього князь Святослав сiв на столi, а поруч iз собою велiв сiсти Ярополку. Мужi київськi запросили сiсти на лавах у палатi гостей з Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князiв i ждав знака князя Святослава.
— Слухаю вас, мужi новгородськi, — промовив князь Святослав. — Що скажете про потреби вашi?
— Нас послали новгородчi, — почав тисяцький Михало, що говорив якось спiвуче, трохи не так, як поляни, але зрозумiло й просто, — i люди всiх земель верхнiх, даби повiли, што блюдемо ряд з кяягинею Ольгою i служимо Київському столу. Не токмо Новгород i люди земель верхнiх — чудь заволоцька, весь, меря, водь i iщо багато волостей тягнуть до Київського столу. Посилаємо ми, княже, i все, чо призначено рядом: люди нашi ратоборствують сукупно з тобою проти грекiв, тiльки весна — лодiї нашi з уставом будуть волоком у Києвi. Одначе, князю, тяжело нам — у Новгородi маємо вiче, є посадник i тисяцькi, но неспокiйно у волостях; не вiче i посадник новгородчi мусять рядити i судити волостi — для того должни князя iмать. I не токмо через це мусимо iмать князя, ужо конунг Свiонiї* (*Конунг Свiонiї — шведський (варязький) князь.) гострить меч за морем, ужо видiли ми на морi шнеки їх вiкiнгiв, ужо у Ладоги олонсь* (*Олонсь (новгородськ. дiалект) — минулого року.) вони предали мечу й огню весi й погости нашi. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягiв. Так желає вся Новгородська земля.
Князь Святослав вислухав тисяцького й вiдчув усю гiрку правду слiв, сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий i уклавши новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородськi кликали Київ на помiч, до Руської землi пiдкрадався ворог з пiвдня, а ще один — зрадливий i пiдступний — ворог загрожував з Свiонiї, з Упсали* (*Упсала — тодiшня столиця Швецiї.).
— Розумiю турботу вашу, — сказав князь Святослав, — але хто пiшов би князем до вас? Ярополк, син мiй, сiв князем Києва, Олега дав Деревськiй землi, маю ще сина Володимира, але хочу iмати його бiля себе.
Тодi Михало промовив:
— Вєдаємо, княже, який зараз тяжкий час на Русi. Вєдаємо також, що ти, князю, мусиш стояти на Дунаї супроти ромеїв, — переможеш, князю, i наш колокол побєду тобi ударить. I о Києвi мислимо — Ярополку тут буть, Олегу ж — у деревлянах. А затим просимо — дай нам Володимира. Радились ужо ми i желаєм мать його собi за князя.
Князь Святослав замислився, потiм сказав Добринi, що стояв недалеко вiд нього:
— Клич, воєводо, Володимира сюди.
Добриня вийшов iз палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром.
I тiльки той увiйшов, мужi новгородськi вклонились, загомонiли:
— Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород по ряду, яко установила княгиня Ольга.
(Продовження на наступній сторінці)