— Ми хотiли гнати табуни, але руськi вої зачепили нас у полi...
— I ви тодi пiшли на Київ? — засмiявся Святослав. — Нi, Куря, не вiрю я, що руськi вої зачепили вас у полi. У нас є багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду.
Куря дряпнув рукою землю.
— Говорю правду...
— Нi, брешешi
— Земля знає, — твердив Куря, — я говорю тiльки правду.
I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше.
— Слухай, кагане, — сердито промовив вiн, — Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле? Печенiзький каган мовчав.
— Вiдповiдай, кагане, — голосно сказав Святослав, — Укладемо мир чи зробимо сiчу? Вої мої готовi... —
— Мир, — дивлячись у землю, сказав каган.
— Тодi говори правду... Куря мовчав.
— Я допомагав ромеям, — нарештi сказав вiн.
6
Чим ближче доїжджав князь Святослав iз дружиною своєю до Києва, тим бiльша руїна вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища.
I от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стiнах города заявляються сторожi — аж тепер прийшов князь, — риплять жеравцi, опускається мiст.
Князь Святослав засмучений їхав по Горi — й тут пожарище, скрiзь руїни, попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжої дружини, iз хиж на Горi, з теремiв вибiгали люди. На них страшно було дивитись, — що тiльки робить брань!
Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок, ступив у сiни.
Тут, у сiнях, вже стояли i, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов до синiв.
Минуло небагато часу, коли бачив вiн їх востаннє, але як змiнились вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до батька, поцiлував його. Але одразу ж, помiтивши, що брати образилися, вiдступив...
— Як княгиня? — запитав у бояр Святослав. Слова його почув священик Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi.
— Вельми хвора княгиня наша, — вiдповiв священик, —А про тебе вже чула, кличе...
Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила вiкном до Днiпра, у крiслi, спершись на поручнi, iз заплющеними очима — думала чи, може, спочивала.
— Мамо! — тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.
Вона одразу розплющила очi, — як глибоко запали тепер вони, — пiзнала сина, простягла вперед руки...
— То ти й приїхав? — дуже тихо сказала княгиня.
— Приїхав... примчав, коли почув звiстку про Київ.
— Спасибi, синку!
Святослав пiшов уперед, схилився перед матiр'ю на колiна, i вона поклала руку на голову сина, поцiлувала його.
Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?
— Мамо! — запитав Святослав. — Що з тобою?
— Видиш мя немощну сущу, — з болем вiдповiла вона. — Не можу нi їсти, нi пити, болить... все тiло... серце.
— Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву...
— Вже нiякi лiчцi й жертви менi не поможуть... Молюсь богу, щоб кiнчились мої страждання... Молись i ти, сину!
Вона заплющила очi, деякий час мовчала, а тодi нiби прокинулась, сказала:
— Що я i мої немощi, сину? У Києвi було дуже тяжко, печенiги мало нас не одолiли. Але людiє стояли твердi духом...
— Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра. Говорив i з каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали їх на нас ромеї...
— Знову вони, — важко зiтхнула княгиня, — Нi, ти не помилився, що пiшов на них, Святославе. I як там?
Вiн розповiв їй усе, що сталось вiдтодi, як рушили вої до Дунаю, розповiв, як брав городи в Болгарiї i як мало не дiйшов до Преслави...
Блiда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина i його воїв у Болгарiї.
— А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину!
I Святослав вiдповiв на всi її питання.
— Добре! — сказала вона, коли Святослав кiнчив розповiдь. — Немає кесаря Петра, — що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, вiн згадає дiда Симеона, уклади з ним мир...
— Ой нi, — з гiркотою сказав Святослав. — Що Петро, що Борис, — обидва сiрi, грецькi. А з Константинополя Бориса пiдтримує новий iмператор — Iоанн Цимiсхiй.
— Так пошли пiдмогу дружинi своїй на Дунай, нехай блюде межi нашi, а сам побудь тут, у Києвi...
— Нi, мамо, негоже менi в Києвi бути, доки кесарi i iмператори не розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там зi мною поряд стали не кесарi, а болгари, — там середа нашої землi, мушу i я там бути.
— А Київ-город? — болiсно промовила княгиня. — Не знаю всього, але боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна...
— Думаю про Київ-город i про землi нашi, — спробував заспокоїти її Святослав. — Але ж тут сидиш ти...
— Що я? — посмiхнулась вона. — Сани мої вже стоять бiля порога, кожної ночi кличе мене Iгор...
Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила:
— Нi, сину, на Київському столi вже менi не сидiти.
— З тобою будуть сини мої...
— Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так — посади синiв.
— Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась.
— Три сини — i всi три рiзнi, — зiтхнула вона. — Ярополк — вiн у мене хрещений, але злий, зухвалий... Олег також добрий, але дуже тихий... Володимир...
Знову помовчала княгиня...
— Добрий Володимир, хоч i язичник, але бояри його не приймуть... — княгиня замовкла й кiнчила: — Нi, Ярополка треба.
— Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду.
— Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши...
— Я не покину тебе, доки жива, мамо, — сказав Святослав, — i все зроблю по твоєму слову...
— То й добре! — промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула.
Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Києвi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
I скрiзь його серце вражали спустошення й руїни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання.
— Коли ж, княже, кiнець руїнi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, їй важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години...
Третього дня увеченi вiн також прийшов до неї, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати їхнiй розмовi.
Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу:
— Iди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на своєму ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна.
— Сядь, Святославе! — сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд її ложа.
— От я i висповiдалась в усiх своїх грiхах...
— Кому ти сповiдалась, в чiм? — не зрозумiв вiн.
— Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину...
— Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити...
Квола посмiшка пробiгла по її обличчю.
— Усяке життя закiнчується, i княже — також, — промовила вона. — Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль.
— Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину...
— За що я тебе мушу прощати? — запитав Святослав. —Адже ти менi робила тiльки добро...
— Добро — це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
— Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! — тихо сказав Святослав.
— Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Київському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе!
— Мамо! — сказав Святослав. — Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг...
(Продовження на наступній сторінці)