Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в неї мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.
— Зрозумiла? — сказала жiнка i враз закрила пазуху, притулила обидвi руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще бiльше жовтих вогнiв, i заговорила немов не своїм голосом: — Хрест ношу, жоно, i за це менi Христос дасть, вiн про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! — заходилась вона. — Тiльки Христос може, вiн всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть...
Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це, тремтить всiм тiлом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя.
— Де ж дасть Христос? Коли? — швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й у неї починає тремтiти тiло.
— Вiн дає тут, — одразу ж вiдповiла жiнка, й помiтно було, що вона от-от заплаче. — Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi, а є життя безконечне... Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, — творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона.
— Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi печалi, а життя безконечне? — питала Малуша, i в неї вже так само, як i в цiєї жiнки, дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати.
— Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмирає, а народжується... Там рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! — знову почала жiнка.
Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим звабнiше й теплiше свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi в церквi над Почайною.
I чомусь Малуша позаздрила цiй жiнцi, що сидiла перед нею. Вона втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у неї нiчого немає на свiтi, але є щось бiльше — вона вiрить.
А хiба не так сталось в Малушi? Вона давно втратила батька, матiр, рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина — i втратила... Так що ж лишається в неї на цьому свiтi? Нiчого! Вона думала про це й ранiше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити — а в що?!
Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею — чорна, висхла, голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо є життя вiчне, безконечне, вона врятована, бо вiрує...
— Господи, помилуй! — вирвалось у Малушi. — Господи, сподоби! Сподоби, господи!
— I хрест сотвори! Твори, твори хрест! — владно, схопивши кiстлявими пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. — Твори хрест!
— Господи, сподоби! — промовила Малуша i перехрестилась.
— От тобi й стало легше. Адже легше, легше?
— Легше, — вiдповiла Малуша, витираючи сльозу.
— То ходiмо туди... — схопила жiнка Малушу за руку. — Ходiмо!
I Малуша вiдчула, що не може їй противитись, пiшла за нею.
Без цiєї жiнки Малуша, либонь, не потрапила б до церкви. На порозi церкви, в глибинi якої горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, — на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили шлях грубими цiпками.
Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв, розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик.
— Iди, сестро, — промовив один бородач жiнцi. — А це хто? — подивився вiн на Малушу.
— Оглашенна* (*Та, що має прийняти християнство.), — вiдповiла жiнка.
Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу.
Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цiєї людини, на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом лоб, очi, уста... Обличчя, правда, колись було не таким. Очi згасли, сивина посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були не тi. Але вона знала це ранiше, знала людину...
— Тур, — ледь прошепотiла Малуша.
Хто знає, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив:
— Iди й ти, Малко!
I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви.
У церквi Iллi над ручаєм молились християни. Вони прийшли туди потай, бо в Києвi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а внизу на Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити християнам до своєї церкви й молитись там було небезпечно.
Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика Григорiя й залишила їх.
— Дочко, — сказав священик, — я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти пережила, знаю, ти думаєш, що тобi вже й жити не варто. Адже так?
— Так, отче, — вiдповiла Малуша, — жити вже не варто...
— Бiдна, заблукана душа, — спiвчутливо промовив священик. — Як жорстоко ти помиляєшся. Що твоє горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу? Що твої муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти думаєш про бреннiсть життя, коли воно вiчне?
— Вiчне життя, — повторила Малуша, не розумiючи, про що говорить священик.
— Так, дочко, вiчне життя! — владно сказав вiн. — Слухай! Багато людей живе на свiтi, але що їхнє життя? Усi ми живемо пiд богом, з його божої волi. Бог волiє дати одному багатство — золото й срiбло, худобу й жито, iншому вiн не дав нiчого — на те його божа воля. Рiзними вiн також робить i людей — одного князем, другого воїном, третього смердом, рабом. I на це його божа воля...
Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все на землi робиться з волi бога.
Коли ж священик заговорив далi, то це було те, чого досi не знала Малуша.
— Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо все це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi — i князi, i смерди — помирають? О суєта суєт свiту! Чого вартий князь i смерд його, коли приходить смерть i вони обоє поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди рiвнi, смерть усiх рiвняє — така воля божа, такий наш земний кiнець.
Священик показав на iкону — суворий лик.
— I бог Христос, — говорив вiн, — прийшов на землю... Вiн народився тут, на землi, вiд такої простої жiнки, раби божої Марiї, як i ти, i ця жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти, — стала матiр'ю бога, василевса...
Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в душi Малушi! Мати бога, Христа, василевса, а хiба не таке ж життя в неї, у матерi князя Володимира?
— I, зiйшовши на землю, — вiв священик, — син матерi божої Марiї, Христос, став сiяти скрiзь своє слово, говорив людям, слугам своїм, про бреннiсть життя на землi i про вiчне життя на небi. I були в Христа апостоли — вiрнi слуги його, i багато людей приходило до Хркста i спасалось в iм'я його. Але багато людей — язичники — не вiрили в нього, i схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили...
— Убили? — скрикнула Малуша.
— Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i зараз сидить там у всiй своїй славi...
— А Марiя?
— I Марiя, мати божа, разом з ним.
Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовнiше ж — нiхто нiколи не обiцяв їй, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду. Це було зовсiм нове, чого вона не ждала й не чула.
I далi сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розумiючи, Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав:
— Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя?
— Згодна, отче!
— I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього?
— Згодна.
— Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн схопив Малушу за руку й повiв до великої кам'яної купелi бiля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.
— Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе, рабо, i нарицаю тобi iм'я...
Пiднявши вгору очi, священик замислився.
— Надаю тобi iм'я Марiя, — закiнчив вiн. — Малушею ти була i Марiєю вознесешся...
З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм... До самого порога її провiв священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.
Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля воскової свiчки, писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу.
Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у тайнику, що був зроблений у стiнi за одною з iкон, за престолом, погасив свiчку в олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в саму церкву, погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно було надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою в гiллях свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля.
— Тур! — покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика.
— Ходiмо! — стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив.
(Продовження на наступній сторінці)