— Пан ротмістр ішов сюдою,— показав він мені пальцем на план,— і спустився сходами в підземний хідник?
Я нахилив голову.
— І йшли так? — сухий палець пріорів повів по широкій лінії по плану і спинився біля зазначених на плані дверей, де намальовано було чорне кружальце.
— Так.
— Ось той льох, де сидять вони; по стінах грубки для пляшок вина?
— Так.
— В одному місці цих пляшок нема?
— Здається, так.
— Там потаємний вихід до цього хідника за льохом.
— Боже! — скрикнув я, серце спалахнуло.
— Ціхо! — спинив мене пріор і провадив далі, показуючи на грубу лінію, що йшла від чорного кружала геть за палац, за мури і кінчалася біля річки, показаної на плані синьою смугою.
Я схопив пріора за руку:
— Вихід?!
— Біля річки.
— Де саме?
— Напрямок зазначено...
— А там... як вивести їх?
— Там потаємні двері, не двері, власне, камінь в тім місці, де немає грубок для пляшок, за ним лаз.
— Як повернути?
— З лівого краю каменя три долі зверху, залізко надушити з усієї сили,— камінь повернеться...
— Виведемо на волю! А! — скрикнув я, від однієї думки про це в голові моїй зашуміло.— Але потім що? Той план, що я склав, тепер вже неможливий!
— Ціхо. Ціхо.— Пріор поклав свою руку на мою і заговорив тихо.— Є й другий план: коли поталанить вивести їх з льоху, можна переправити через кордон — є засоби, є люди — тільки потрібні гроші, монастир зруйновано і всі гроші...
— Скільки потрібно?!
— Тисяч п’ять.
— Ось вони,— я витяг з гамана виграні напередодні гроші.
— Тоді гаразд, це улегшує справу... гроші потрібні на купівлю коней, шарабана, одежі, на платню тим людям, що перевезуть. Є в пана ротмістра вірна людина?
— Є, мій денщик в вогонь і в воду за мене.
— Гаразд, ми наготуємо віз, коні, одежу князеві і тих... А пан ротмістр хай візьме з собою свого ординарця і перш за все одшукає вихід на березі річки; пам’ятайте, п’ятсот кроків від хідника замкового муру, три ясени біля нього... А тоді до мене — умовились. Пану ротмістрові не треба дзвонити біля хвіртки, ось ключ,— він передав мені довгого вузького ключа,— хвіртку пророблено в мурі... там, з тої сторони, виходить в глухий завулок... ніхто не побачить. Та ще одно — одежу князеві ми наготуємо, але жіночого убрання ... нам неможливо. Хай пан ротмістр сам придбає... Та ще додержуйтесь плану: вся Шаровка стоїть на хідниках і підкопах.
Я попрощавсь з пріором:
— Все пам’ятатиму.
Пріор подзвонив, увійшов воротар, пріор наказав йому провести мене до потаємної хвіртки.
Ми пішли садком, потім звернули в гущавину і пішли вузенькою стежкою, що ледве було видко між бур’янів та кущів, спинились біля рівного високого муру.
Я здивовано глянув на воротаря,— чи не загадає він мені лізти на мура?
— Прошу ключа,— одказав воротар.
Я віддав ключа, воротар заклав його в ледве помітну щілину між двох каменів в стіні, дзенькнув замок — і хвіртка відчинилася. Вона була маленька, і її було зроблено так штучно, що жодне око не могло б відрізнити її від сірого каміння муру. Я нахилив голову і вийшов у завулок. Воротар причинив за мною хвіртку, і я опинився за рівним сірим камінним муром. Я уважно придивився до місця, де зачинилася за мною хвіртка, межи двох каменів я побачив вузеньку щілинку,— заклав ключа, повернув, замок дзенькнув. Так. Позначив місце, запам’ятав його і кинувся кривими завулочками до головної вулиці містечка.
X
Гончаренко чекав на мене; Трезор кинувся мені назустріч. Хутко оповів я про все Гончаренкові, вірний товариш аж засяяв з радощів.
— Врятуємо, ваше високоблагородіє,— так што врятуємо.
— Коли б Господь допоміг. Слухай, треба ще одежу жіночу для графині... мені не випада... не можна... завважуть, ти вже якось постарайсь... на гроші.
— Так що, слухаю!
— Я зараз кинуся шукати того лаза... А ти лишайсь на квартирі, на всяк випадок... аби хто навідавсь до мене, скажи що... що... ввечері від’їздимо, командир наказав бути на ранок вдома. А оце,— я поглянув по хаті і побачив Трезора,— скажи, що я пішов з собакою до річки, на качок...
— Так што на качок,— ваше високоблагородіє,— без рушниці?
— А! — кажи вже, що знаєш, чекай мене і не виходь. Трезор, ісі37!
Ми вийшли з Трезором на вулицю. Більш всього боявся я зустрічі з ким-небудь з офіцерів. Правда, година була ще рання, після вчорашньої випивки товариші десь спочивали.
На кожен випадок, щоб уникнути зустрічі, я подавсь якимись завулочками, городами і швидко вибрався на луг. Здалеку блиснула річка. Тут десь... тут; тепер тільки уваги і спокою, а серце калатало!
Ліворуч від мене здіймалися мури замку, а з-за них визирали вежі. П’ятсот кроків при березі річки... три ясени... Я одрахував п’ятсот кроків і спустився до річки. Річка бігла, лівий берег спускався помалу до річки, правий був високий, стрімчастий, порослий густим лісом.
Я почав свої розшуки, обійшов уважно весь берег річки од муру на п’ятсот, на тисячу кроків — не було й сліду печери, війст38, хідника, якихось дверей... Три ясени? Так,— знати було, що й по цім боці річки росли колись дерева, але їх всі було порубано або самими шаровцями, або нашими москалями. Стирчали пеньки, росли кущі... Я починав хвилюватись.
Одійшов від берега далі і почав кружляти, пильно оглядати все... Ні знаку. Ні сліду!
Знов жах, холодний, крижаний.
І знов кинувся я ще з більшою енергією розшукувати вихід з хідника. Я вже забув мій перший намір оглядати систематично місцевість і кидався, мов шалений, від одних пеньків до других, до дерев, що ще залишилися не зрубаними. Шукав, вистукував, оглядав кожне дерево — не було ніде нічого.
Можно було збожеволіти!
Чи це одурив мене пріор, щоб виказати потім на мене командирові? Але нащо? План... Я ж бачив його на свої власні очі. Справа ставала трагічною: мабуть, новий власник засипав хідника. На наші часи такі льохи й хідники були вже непотрібні і давали б тільки можливість злодіям вдертися до палацу.
А коли це так? Що тоді?
Я спинився, холодний піт виступив на чолі. Бігти до пріора? Що ж він порадить?
А час збігав, збігав!
Було вже геть та й геть по півдні. Трезор кілька разів робив стойку, я не звертав на нього уваги. Що було робити? Вертатись так ні з чим? Це було неможливо! З шаленістю одчаю я кинувся знову розшукувати цей заворожений лаз.
Його не було, не було! Зрештою, я мусив зрозуміти, що товктися тут було надарма. Я спинився і почув, як руки і ноги мої похололи. Голосне скиглення Трезорове опам’ятало мене.
— Трезор,— гукнув я. Собаки не було, але скиглення почулося знову.
— Трезор,— гукнув я вдруге. У відповідь на мій голос вчулося якесь скиглення жалісне, безпорадне.
Що за чорт! Ще й пес пропав! Я свиснув, Трезорове скиглення вчулося десь недалеко, я подавсь на його голос.
Недалеко від річки, ближче до замкового муру, росли густі сплутані, мов вовна, кущі ожини, звідтіль і неслося Трезорове скавчання.
Я кинувсь до кущів, кличучи собаку, пес жалісно відповідав мені, але не подавсь назустріч.
Я підбіг до кущів,— вони поросли між високими деревами так густо, що я ледве продерся крізь них. Трезорове скиглення чулося десь тут, під ногами. Я розгорнув кущі, і з здивуванням побачив голову Трезорову і передню частину його тулуба; очі Трезорові дивились налякано, він з усієї сили дряпавсь передніми лапами, щоб вилізти звідкілясь, але лапи його зривалися. Я схопив його впоперек і витягнув з ями. Пес радісно загавкав, а потім кинувсь люто на яму, звідки я витягнув його, і почав з скаженим гарчанням розгрібати її. Що там було? Звіряча нора? Я нахиливсь і побачив яму, заслав руку — дна не було. Миттю виламав велику гілляку, спустив її в яму і нею не дістав дна. Я весь тремтів. Невже, невже?!
Недалеко я побачив величенький камінь, схопив його й кинув в яму; камінь важко гупнувся — дно було недалеко.
— Хідник! Він, він!
Я мало не скрикнув вголос. Так, це був хідник, але який малий, навіть собака не провалився. Мабуть, засипавсь од часу землею. Та розкопаємо!! Серце застрибало в грудях, кров припливла до обличчя. Я схопивсь на ноги. Все моє тіло, здавалось, втратило вагу...
Треба було тільки добре позначити місце. Я зламав велику гілку і викарбував на дереві хреста; оглянувсь ще раз пильно навколо. Чого ж казав пріор: п’ятсот кроків від замкового муру, недалеко від берега річки? Навпаки, від річки цей лаз був далеченько, а до муру замкового кроків двісті. А, та все одно! Швидше!
Я обтрусив з себе землю, оправив мундира і майже бігцем кинувся лугом. Той шлях манівцями був вже мені знайомий, і через півгодини я стояв вже перед кляшторським муром, озирнувся,— навколо ні духу. Це було те саме місце, та сама щілина між камінням, куди треба було встромити ключа, я встромив його, повернув ключа, маленька хвірточка одчинилась. Я нахилив голову і скочив в садок. Один рух руки,— ключ в кишені, хвіртка зачинилась, я в гущавині — ніхто не побачив мене.
Знайомою вже стежкою я хутко подавсь до пріора. Він нетерпляче чекав на мене,— я розповів йому все.
(Продовження на наступній сторінці)