— Для того я й прийшов сюди,— провадив я далі і додав нарочито офіційним тоном: — Ви знаєте, що вас чекає, кажіть же: хто ще переховується в вашому лісі?
Не знаю, чи Стефан зрозумів мої хитрощі, чи ні, але він відповів мені холодно і твердо:
— Лишіть мене: я не скажу вам ні слова.
Броніслава глянула злякано на мене й на нього.
— Ваша упертість ні до чого,— провадив я далі,— щирою сповіддю ви б полегшили вашу долю.
— Здається, немає вже способу погіршити її, тому дозвольте нам мовчати.
Ще два запити і така ж відповідь. Чи він розумів гру, чи він не давався на мову.
Броніслава мовчала, спалахувала і гасла і билась у розраді, мов підбита пташка.
— Чи ви вже там скінчили? — озвався до мене черговий.
— Закляті люди,— одмовив я,— ідуть "в безсрочний отпуск" — і ні слова...
Я оглянувсь на нього. Ого! Він тримав в руці пляшку і старанно і закохано розглядав її перед ліхтарем.
— Я іду,— звернувся я знову до приречених,— кажіть, може, хочете переказати що графині чи кому там. Я виконаю вашу останню волю.
— Єдине, що ви можете нам зробити,— одповів повільно, притискуючи кожне слово, Стефан,— підіть до пріора тутешнього домініканського кляштору і попрохайте його відправити месу по наших душах. Ми не маємо чим заплатити йому, єдине, що в мене залишилось,— цей перстень.— Він зняв персня з пальця і передав його мені — я надів персня.— І скажіть пріорові, що ми вмремо як християни. "Еммануель" — кажемо ми і з цим словом підемо на Голгофу.
Вимовляючи ці слова, він взяв себе правою рукою за горло, немов хтів задушити себе.
Що сталось з ним? Я не розумів... спазм чи... але в ту хвилину почув голос Броніслави, вона озвалась вперше:
— Так, з цим словом ми підемо на Голгофу...— Вона глянула на мене — все: радість, надія, благання.
Сердешна, безталанна, замучена, кохана...
Я стояв перед нею холодний, спокійний, а серце...
— Скінчено вже? — озвавсь черговий.
— Так,— озвавсь я, глянув на них востаннє і вийшов за черговим.
Загарчали заіржавілі завіси, зарипіли двері...
Ми пішли, а їх окрила знову безпросвітна мла, тільки тепер в ній блимала маленька золота цяточка — надія.
— М-да,— виговорив черговий, підіймаючись по сходах,— бестії, це вірно, одначе і те... так мовлячи... князь, графиня... треба ж було їм... гм... та взагалі, що таке наше життя?! Банк. Дана — бита, дана — бита, а зрештою "va banc"34 — і кінець.
Глибоко філософські міркування чергового на цьому Урвалися. Ми вийшли нагору, попрощалися, я пішов і тільки тоді, коли я опинився далеко за палацом, я глянув на перстень.
Це був зовсім простий залізний перстень, я поклав його на долоню і почав розглядати. Нічого особливого на нім не було, тільки там, де мала бути печатка, було вигравірувано дві перехрещені латинські літери Р і А. Якийсь знак, якісь умовні літери. Перстень сам по собі не мав жодної вартості: кавалочок заліза, отже...
Я поспішив до домініканського кляштору. Пріор може допомогти?
Я не йшов, я летів.
Знайти його було легко. Це була імпозантна стара будівля п’ятнадцятого-шістнадцятого віку, старовинний мур оточував кляштор, над брамами був напис: "Resto ratum Anno aerae Christianae 1773"35.
Я подзвонив, мені здалось, що я довго чекав, нарешті хвіртку одчинив воротар, він був в чернечому убранні ордену, біла сутана і чорний плащ з відлогою поверху, тільки довгі чотки біля пояса та й капюшон прикривав його. Мені впала в око темна шкіра — обличчя його я й не розгледів,— не в голові воно мені було, а й сам він, зігнутий, немощний, зі згорненими на грудях руками тримався так, що його й не видно було. Звичайно, моя поява налякала воротаря. Москаль? Чого йому треба? Трус? Реквізиція?!
Я кілька разів настирливо проказав воротареві, що мені треба зараз в пильній справі побачити пріора, поки він зрушив з місця. Він пішов... Земля в мене горіла під ногами... А що, як не прийме, скаже: хворий, виїхав... Воротар не вертався... Тільки двадцять чотири години, тільки двадцять чотири години, а там кінець. Кожна хвилина важить життя! А хвилини летіли! Воротар не вертався... Я кружляв біля брами, мов хижий звір в клітці... Комір душив мене, мундир спирав груди... тому чеканню, здавалось, не буде кінця...
Нарешті я побачив крізь грати хвіртки в кінці стежки, вимощеної камінням, постать воротаря. Така смиренна в своїй сутані, підперезаній вірьовкою, з похиленою головою... хіба по ньому пізнаєш, яку відповідь він несе?
Воротар наблизивсь й одімкнув хвіртку.
— Отець пріор прохає пана ротмістра до себе.
Я зітхнув всіма грудьми, мені здалося, що десятипудова вага впала мені з плечей,— світ піднявся.
Воротар пішов, я за ним. Ми повернули до мурованого будинку, зійшли по сходах, увійшли до покоїв отця пріора.
Старовинне склепіння, білі стіни, ґратчасті високі й вузькі вікна в глибоких нішах, чорне розп’яття на білій стіні, аналой і коло лампади темні різьблені стільці,— все це майнуло переді мною: я шукав очима тільки його і побачив. В кріселку, високому й важкому, мов трон, сидів пріор кляштору домініканців, на ньому було те ж саме вбрання, що й на воротареві, тільки без плаща, біла сутана і чорні чотки при поясі, але статура в нього була зовсім інша, незважаючи на смиренне вбрання, він тримався рівно і гордо,— голова не хилилась додолу. Волосся на голові було сріблясто-біле, але під чорними бровами горіли чорні очі, гарячі, мов жар. Таким очам було що спокутувати під грубою сутаною ченця.
Я вклонився.
— Пан ротмістр має справу до мене? — запитав він мене.
— Так.
— Прошу сісти.
Я сів проти нього:
— Ми самі? Ніхто не почує?
Здивування блимнуло в його чорних очах.
— Я не маю таїн від братії, проте пан ротмістр може говорити спокійно, в сусідньому покої нема нікого.
Проте я все-таки нахилився до нього і сказав зовсім тихо:
— В льохах замку ув’язнені князь Порецький і графиня Ружмайло, завтра їх повезуть на розстріл.
Пріор здригнувся, щось блимнуло на мить в його очах, але то була тільки мить, він спустив вії і вимовив тихо, перебираючи чотки:
— Fiat voluntas tua36.
— Князь Порецький,— провадив я далі,— прохає вас одправити месу за нього й за графиню Броніславу.
Серце моє стислося, коли я вимовляв ці слова. Вони були такі близькі до страшної дійсності!
— Але, не маючи, звичайно, при собі грошей, він прохав мене передати вашій еміненції цього персня.
Я зняв з пальця персня і подав його йому.
Пріор взяв персня, я спостеріг, як ледве помітно здригнулася його рука, затремтіли вії. З хвилину розглядав він пильно персня. Я не спускав з нього очей. Він володів собою на диво, та все-таки я спостеріг якусь боротьбу, якесь хвилювання — незважливість... але то була єдина мить,— знову маска насунулась на воскове обличчя.
Він глянув на мене пильним проймаючим поглядом і, мені здалося, що в глибині цих чорних очей блимнула навіть посмішка, і одповів спокійно, вертаючи мені персня:
— Перстень ціни не має, та й молимося не за гроші, молимося щодня за всіх, особливо за тих, що мають предстати перед найвищим судією.
Він не вірив мені! Він думав, що я хочу піймати його.
Він мовчав,— аудієнцію було скінчено, треба було йти.
І вся справа мала загинути? Надія, що я кинув засудженим, була ще останнім кепкуванням? Смерть, розстріл? А! Земля захиталась у мене під ногами. Я зірвавсь з місця, ледве не впав,— схопивсь рукою за спинку кріселка. Мабуть, моє шалене хвилювання одбилося в мене на обличчі, бо я бачив, як пильний погляд пріорів впився в мене. Чим упевнити його? Як? О, ні! Словам він не повірить.
І враз мов блискавка прорізала мої думки! Слова ті, що вони казали, і порух... Так, так — коли розбите буде військо, таємні товариства оплутають всю Польщу,— згадав я слова Броніслави і гасло "Еммануель"... Я схопив себе рукою за горло, начебто хтів задушити себе, і вимовив тихо, нахиляючись до пріора:
— Еммануель.
Тепер він одкинувсь раптом від мене: темна фарба припливла йому до обличчя і знову відпливла, він глянув на мене і вимовив тихо:
— Голгофа.
— Голгофа! — скрикнув радісно я.
— Тепер вірю.— Він стиснув мені руки і заговорив тихо, нахиляючись до мене: — Де вони? Коли страта? Що можна зробити?
Я оповів йому всю історію і те, як безглуздо жінка зірвала всю справу.
— Допоможіть мені чим можете! Вони ж послали мене до вас! Я поклявсь сам собі вмерти або врятувати їх!
Пріор замисливсь. Я стежив за ним, не смів і дихнути.
— Вони сидять в льосі? — запитав він коротко.
— Так.
Пріор встав і підійшов до шафи; це була велика, старовинна шафа, прикрашена пишною горорізьбою з голівок херувимів, янголиких крил, чаш та хрестів. Він не одчинив шафи, а лише надушив одну з янголиких голівок — і горорізьба відсунулась, а з-за неї виявилась потаєнна шухляда. Пріор вийняв з неї якогось папера, розстелив його на столі і зробив мені знак рукою:
— Дивіться.
Я нахилився над папером, це був якийсь план.
(Продовження на наступній сторінці)