Отже, я почав їм розповідати все, як було: пісню Броніславину, схованку князеву, палац. Я тільки потаїв моє відношення до Броніслави і князя, сказав, що задумав привезти їх мирно, без пострілу, до штабу, щоб не розполохати других, які ще, напевно, переховуються в темних лісах. Цей мотив був цілком ймовірний. Оповідання моє зірвало бурю оплесків, вигуків. Всі посунули до мене з склянками й чарками. Банкомет гукнув з свого престолу:
— А йди-но сюди! Тобі пайдить! Спробуй-но зрадницю-фортуну, чи вона ще й досі не залишила тебе?
— Гаразд! — скрикнув я. Банкомет дав мені прекрасний хід: карти звільняли мене від розпитів всіх цікавих, вони давали мені можливість затаїти моє хвилювання і хоч так, хоч сяк скоротити час до повороту Шлітера. Він мусів вернутись до нас і сповістити про все, що зроблено з арештованими.
Ще було одно невиразне, темне почуття, що опановує людину в хвилину великих змін в її житті, бажання підняти хоч трохи темну завісу майбутнього. Що судила доля? Тому великі люди всіх часів аж до Наполеона не уникали ворожок, і в мені сколихнулась темна і невиразна думка. Гаразд, допитаю долю: виграю — врятую, програю — кінець!
Шалена думка, але на мить вона охопила мене.
— Гаразд! — крикнув я голосно.— Викличемо ще раз долю на герць!
Гравці посунулись, я підійшов до столу, витяг гамана і висипав все, що в нім було, на стіл.
— Все на карту! — скрикнув я.
— Здорово,— підтримали мене гравці, цікаві насунули з усіх боків. Банкомет стасував карти і простягнув мені колоду, я зрізав талію і одкрив свою карту — червонна дама.
Хутко заворушились карти в руці банкомета.
— Дана! — вигукнув він і присунув до мене малу купку золота.
— Молодець! — скрикнули товариші, і Жолтков з бокалом в руці рявкнув з лави на всю хату:
— Валяй далі, фортуна за тебе!
Цей виграш підніс мені дух.
— Все на карту! — крикнув я загонисто знову!
— Діло,— згодивсь банкомет.
Знову заворушились карти в його руці, всі напружено стежили за його рухами.
— Дана,— виголосив він знову.
— Ну й Лисенко,— загомоніли всі здивовано навколо.
Я мав вигляд шаленого: серце так билось, що мені здавалось, сусіди чули його вдари, стискав його рукою і погамувати не міг... В очах було червоно, в голові гуло...
Шлітер не йшов.
Банкомет присунув мені нову купу золота.
— Все на карту! — скрикнув я втретє.
Всі затаїли дихання. Я виграв знову. Якийсь спільний видих вирвався у всіх. На цей раз я зірвав і банк!
— Та він знається з чортами, хрест мене вбий! — вигукнув Жолтков, підходячи до столу з пляшкою. Банкомет заклав новий банк.
— По банку! — крикнув я і кинув карту. Я зірвав банк і цей раз.
Гра йшла далі. Всі покинули й вино і збилися біля нашого столу, в цій грі було вже щось надзвичайне, містичне, дійсний герць з долею, він притягав увагу всіх.
Коли це ті, що стояли в задніх рядах, обернулися до дверей.
— Шлітер прийшов! — загомоніли офіцери.
Я стиснув серце рукою... мені треба було першому розпитати його.
Зібрав гроші,— всього було п’ять тисяч золотом,— куш немалий! Перше така сума стішила б мене, тепер гроші, як і все на світі, втратили для мене свою вартість, і я старанно сховав їх, лише на те, щоб не видатись товаришам занадто дивним.
— Ну що, як? Довіз? — запитав я Шлітера, підходячи до нього.
Шлітер тільки всміхнувсь на моє запитання.
— Від мене не втечуть. Здав в акураті. Поляк зараз і назвав себе князем Порецьким, головою інсургентів, а панна теж сказала, що вона дійсно графиня Ружмайло, що була поплічницею князевою і ніби брала участь у повстанні.
— Ну й бестія! — проричав Жолтков, схиляючись над столом.— Зустріньсь вона мені в ділі!
— І уявіть собі, панове, ми обшукали їх,— обоє мали при собі кинджали.
Всі вп’ялися очима в карти... Раз, два...
— Дана! — крикнув банкомет.
— Що ти?! — загомоніли навкруги, але воно було так.
— Ракалії!33 — Жолтков стукнув з такою силою порожньою пляшкою по столі, що вона розлетілась начетверо.
— А де ж їх поділи? В в’язниці? — запитали ми разом.
— Кий чорт, в в’язницю? Такі пташки і крізь ґрати вилетять! В самому палаці, де штаб, є глибокий підземний льох, без вікон, залізні двері, ні увійти, ні вийти, хіба миша пролізе. Там їх замкнено. Ну, звісно, вартові. Полковник чекає вас, ротмістр, о восьмій годині.
— Ну, а що ж далі? — загуло навколо.
Шлітер всміхнувся.
— Звісно — розстріл. Командир одішле їх до штабу дивізії, здається, хоче й сам поїхати. Польовий суд. Командира дуже цікавить довідатися в вас, ротмістре, всі подробиці цієї напрочуд дивної історії.
Мої очі зустрілися з очима Шлітера: він один, один з усіх мав підозру, він про щось догадувався... він не вірив мені.
Його оступили, його розпитували; я одійшов, скористувавсь загальною метушнею і подавсь до дверей...
Коли я вийшов на вулицю, стояла темна ніч, осіння, непрозора... Як збіг час! А був ще день, коли те сталось. Я втратив розуміння часу: мені здалось, що з тої події минув вже рік. Куди я йшов? Я не знав... тільки далі від людей, щоб лишитись самому в цій темряві, під цим мовчазним, мов віко труни, небом.
Я зробив кілька кроків, хтось кинувся до мене, і темна тінь відділилась від тину.
— Ваше високоблагородіє!
Я здригнувсь з голови до п’ят: світе мій, це ж були вони, мої єдині друзі,— Трезор і Гончаренко, а я й забув за них. Гончаренко! Вірний, як і цей пес, він чекав мене тут, на сльоті, чекав довго, покірно; чекав би й до ранку... Ця щирість розчулила мене.
— Ваше високоблагородіє, так што фатера готова.
— Ходім,— згодивсь я.
Думка про можливість замкнутися хоч на час в чотирьох стінах принесла мені якесь полегшення.
Ми пішли. Хвилин за десять Гончаренко спинився перед маленьким будиночком і одчинив мені двері, ми увійшли в сіни, а звідти до маленької кімнати.
— Тут, ваше високоблагородіє, зараз посвічу.
Він кинувсь до господарів і вернувсь з лойовою свічкою в руках.
Покійчик був чистенький: ліжко, диван, кріселка, дзеркало на стіні, образи.
На столі стояла склянка і пляшка рому, це він десь роздобув на потіху мені.
Я впав на кріселко, сперся ліктями на стіл і стиснув голову руками. Гончаренко замкнув двері і озвавсь до мене тихо:
— Так што, ваше високоблагородіє,— кепська справа.
Я підвів голову.
— Так што замкнули в льох і доступу туди аж ніяк.
— Ти звідки знаєш?
— Шатавсь по дворі, розпитавсь... земляк там один мій, значить, вартовим. Завтра про все дізнаємось... може, що й як... А поручик Шлітер, ваше високоблагородіє, непевні...
— Непевний? А! То почуття не омилило...
— Так што непевні, вони мене все розпитували. Побачили при дворі, дак одвели набік та давай розпитувати; добре, значить, гуляв пан ротмістр в графському палаці, та хто там бував і все таке...
— А ти ж що?
— А я їм: так што, кажу, нас в той палац і не прохано, одвели нам фатеру в офіцинах, і ми, окромя одного старого служки, нікого й не бачили. Ну, їх високоблагородіє, кажу, одначе вислідили їх, да й говорять їм: хочете, значить, бути живі, одягайтесь мужиками, а я вас, значить, мов куплю в графині, а там вже поїдете світ за очі. А мені їх високоблагородіє, кажу, наказали: "Пиль
нуй ляхів, Гончаренко, як ми їх везтимемо, ока не спускай, щоб, бува, не втекли. Так ми їх, голуб’ят, в штаб і одвеземо. От-то буде диво!"
Спритність його вразила мене. Він чув нашу розмову, підхопив думку Жолткова і зробив все можливе, щоб врятувати мене.
— І повірив?
— Хто їх знаєть! Так што я їх благородію очі заліпив, та вони хитрі, мов лис, щось носом повели.
— У, гадина! — я стукнув кулаком по столі, аж склянка задзвеніла.
— Тошно так, ваше високоблагородіє, солдати сказували, нещодавно денщика свого крізь зелену вулицю пустив за мале й діло.
Це ще була одна Шлітерова риса — холодна жорстокість, солдати його ненавиділи.
Я встав з місця й підійшов до Гончаренка.
— Гончаренко, ти вірний товариш, скажи ж мені, що робити? Честь, честь моя!
— Єто точно... обидно...— вірний Гончаренко закліпав очима,— тільки ви, ваше високоблагородіє, не рвіть себе понапрасну... так што... ніхто, как Бог... Випийте рому та лягайте спочити... Завтра вже щось придумаємо...
Я пристав на його раду. Моє хвилювання, моя мука дійшли такого ступеня, що, здавалось, серце розірветься в грудях. Я прагнув тільки одного — забуття! Темного, безпросвітного забуття.
— Завтра о восьмій годині до коменданта,— завважив я Гончаренкові.
— Будьте спокійні, ваше високоблагородіє! — Він налив мені склянку рому.
Я випив нахильцем. Запекло! Зірвав з себе сюртука, чоботи і кинувсь на ліжко.
Нерви були занадто напружені, ром міцний...
Чарка заслоною небуття зімкнулася наді мною.
IX
Гончаренко збудив мене рано; одежа, чоботи мої вже виблискували. Два відра холодної води вернули мені свідомість.
(Продовження на наступній сторінці)