— В Ружмайлові ми не зберемось більше ніколи,— промовила вона урочисто,— але вип’ємо за те, щоб кожен з вас, де б він не був, щоб з ним не сталося,— відбудував Ружмайлово в серці своїм.
Виголосила вона голосно девіз ружмайловського герба.
Було вже далеко за північ, коли я повернувсь до своєї кімнати. Гончаренко чекав на мене.
— Готуй на ранок коні,— кинув я йому,— та збуди мене рано.
Серце стукало... В голові гуло...
Які почуття хвилювали мене? Не знаю, не можу розібратись... Одно з них виринало ясно, стискало серце, заступало все: завтра я побачу її востаннє, і ми роз’єднаємось навіки.
Бідний Трезор кинувсь лащитись до мене, я одпихнув його. Вірне створіння, ці дні я зовсім не вважав на нього! Зажурений пес глянув на мене з докором і ліг осторонь.
Я заснув пізно і прокинувсь від голосу Гончаренкового:
— Ваше високоблагородіє, так што вставати час.
Я хутко схопився, поснідав,— сніданок вже був на столі.
— Ну,— озвався я до свого вірного слуги,— ну, Гончаренко, сідлай коні та й...
— З нами Бог! — одповів завзято Гончаренко.— А з Трезором як?
Трезор вже спостерігав, що робилось щось незвичайне, він не зводив з мене очей, штовхав мордою під бік, сідав біля мене, бив хвостом по підлозі, клав мені лапу на коліна і починав скиглити. Останніми днями я занедбав його, вірний пес почував образу.
— Хай біжить: недалеко! — сказав я.
Гончаренко задоволено всміхнувсь,— вони з Трезором були великі приятелі.
— Та хіба ж би він всидів без нас? Вікна побив би! Такого б шелесту наробив! Ну,— гукнув він Трезора,— ходім коні сідлати!
З голосним гавканням, помахуючи хвостом, кинувсь Трезор навзаводи поперед Гончаренка.
Я оглянув зброю, причепив палаша, набив пістоля, заклав його в кобуру і пішов до палацу. Надворі я побачив шарабана, запряженого парою добрих коней.
— Вже приїхали по неї! — Серце так стислося, наче б я побачив катафалка біля будинку важкохворого.
Франц одчинив мені двері, він вже був не в лівреї, а в убранні "пана економа". Він вклонивсь мені низько.
— Пана ротмістра прохають до кабінету.
Я пішов. Перед тим, як одчинити двері до кабінету, я на хвилину глянув на себе у дзеркало, все було як слід, тільки обличчя було бліде, але очі дивилися твердо і сміло, і у всій постаті почувалося молоде завзяття.
Одчинив двері, вони були вже там. Так, як і в перший день нашого побачення, стара графиня сиділа в кріселку, тільки біля неї стояла невисока струнка дівчина з червлено-золотою голівкою, а невисока пані Стецька — в своїй жалобі з білим хрестом на чорних чотках.
Я кинув оком по хаті: Броніслава і Стефан були тут. Вона стояла спиною до мене і дивилася в парк, мабуть, прощалася востаннє з тим місцем, де так безжурно котились її роки, з тим склепом, де спочили навіки її батьки і діди.
Стефан був теж тут. Тепер їх було не пізнати. На Стефанові була синя чемерка, підперезана добрим зеленим поясом, високі чоботи, викладний комір грубої вишиваної сорочки було зіп’ято червоною стьожкою; в руці тримав сиву шапку.
Броніслава почула, як стукнули двері, і в ту ж хвилину обернулась. Хто б пізнав її? Темна свиточка, коротенька червона вовняна спідничка, сині чулки з стрілками, грубі черевики, викладний вишиваний комір, кілька рядочків доброго намиста і квітчаста хусточка на голові; хусточка трохи зсунулась, і я побачив заплетені в дрібушечки коси, що облягли її голову червлено-золотим вінцем. Броніслава наче зменшилась вся, втратила легурність30 свого стану і трагічність виразу. Мені здалось, що вона хутко обтерла краєчком хустки очі, що її бліде обличчя просвітилося теплою хвилею крові, що вона хутко, може, й занадто хутко пішла мені назустріч.
Дурниця! Омана молодого серця! А чи хто з них догадувався про те, що діялось в моїй душі?
Я вклонився.
— Коні вже готові, можна й рушати.
Стефан підійшов до мене і стиснув мені руку.
— Так. Гаятись не треба.
Надходила остання хвилина, останнє цілування... Всі розлучаємось... Я спостеріг, як здригнулася Броніслава. Стефан підійшов до неї, взяв її за руку, вони підійшли до графині і, держачися за руки, стали перед нею навколішки. Графиня взяла обома руками голову Броніслави і гаряче притиснула її до себе, потім поклала їм обом на голови руки і вимовила урочисто:
— Благословляю вас на життя і на смерть, завжди поруч, завжди серце з серцем в годину, в бурю, в дні радості, в дні горя і в останню хвилину життя.
Вони все стояли, схиливши голови перед нею, тоді вона глянула на мене і вимовила тремтячим голосом:
— Пане ротмістре, благанням людини, що вже незабаром стане перед Вічним Судією, заклинаю вас, обороніть їх, не дайте їм впасти в руки москалів.
— Честію моєю і словом козацьким клянуся заступити їх від всякої небезпеки,— одмовив я.— Коли їх вирве хто з рук моїх, то хіба разом з моїм життям.
— Амінь. Вірю,— сказала твердо графиня і припала до Броніславиної голови.
Броніслава обхопила шию старої, і я почув, як довго стримуване, буйне ридання вирвалось в неї з розпачливим стогоном...
Я вийшов з хати, не міг того чути.
Гончаренко держав коні, славний мій кінь вигравав під сідлом, Трезор метушився біля коней. Шарабан вже стояв біля ґанку, Франц сидів на козлах і тримав віжки в руках.
Минуло з півгодини, коли я почув нарешті кроки за собою. Я скочив на коня. З палацу вийшли Стефан і Броніслава; він підтримував її, хустку вона насунула на очі, але я глянув скоса на неї і побачив, що очі її були червоні.
Стефан допоміг їй сісти і скочив сам. Франц махнув бичом, коні підхопили,— шарабан покотивсь. Вона не повернулась, тільки, коли шарабан завернув вже до тополиної алеї, Броніслава обернулась, глянула вгору і махнула білою хустинкою. Я глянув за нею, там, вгорі, біля розчиненого вікна, стояла стара графиня, прозора, бліда, з виразом безпорадного одчаю. Mater dolorosa!31 Я припустив коня. Ми виїхали з Ружмайлова.
Коні бігли добре; Ружмайлово з його баштами, брамами, парком і лісом хутко зникало з очей.
Шлях був вкатаний, вбитий, земля суха, шарабан котився вперед та вперед. Я їхав з того боку, де сиділа Броніслава, часом гарцював попри шарабані, часом заганявся конем вперед. Кінь вигравав піді мною. Бони мовчали, я не хтів втручатися розмовою і наприкрюватись їм, але разів зо два я перехопив її погляд, вона подивилась на мене так сумно, наче хтіла сказати: "Прощавай і ти, козаче, прощавай навік". До Шаровки їхати було недалеко — двадцять п’ять верст. Було вже по півдні. Минуло ще півгодини, і ми побачили здалеку містечко. Франц знав, куди їхати. Ось вже невеличкі хатинки, огороджені садками, побігли нам назустріч. Ми в’їхали в місто,— ніхто не звертав на нас уваги. Кілька москалів нашого полку зустрілись нам. Франц повернув в одну-другу вулицю і спинився перед добре опорядженим дворищем, в глибині його видно було гарненький будиночок під ґонтовим дахом. Браму і хвіртку було зачинено, десь господиня поралася в хаті. Я скочив з коня, я хтів віддати їх сам з рук на руки господині, а тоді вже поспішати до магістрату.
Але не встиг я взятись рукою за клямку, як за спиною моєю почулися радісні вигуки.
— Лисенко! Товариш! Друг! Це ти? Яким чином? Надовго?
Я озирнувся і похолов: з сусіднього завулка поспішали до мене наші офіцери. Це були Жолтков, Шлітер і ще двоє. Обличчя всіх пашіли, очі грали, говорили голосно, весело сміялись, знати було, що десь випили добре. Гіршої зустрічі не могло й трапитись.
Я прикипів до землі, але вони не дали мені опам’ятатись, весела юрба посунула на мене: стискання рук, вигуки, жарти!
— Та ти знаєш,— кричали вони всі, перебиваючи один одного,— війну закінчено... Модлін і Замостя здалися!
Це була важлива новина.
— Так ось ми і за здравіє і за упокой! Ходім з нами.
Мені одлягло від серця, я хтів щонайшвидше податись з ними, але в цю хвилину Жолтков кинув оком на шарабан:
— А це що? — здивувався він.— Кого це ти конвоїруєш?
Всі обернулись до шарабана. Я глянув на Стефана й Броніславу: вони сиділи обоє білі-білі, з тісно стиснутими вустами.
— Та,— одмовив я, намагаючись наддати своєму голосу цілком байдужий тон,— купив собі в графині Ружмайло пару кріпаків і хочу одіслати до матері.
— Го-ю! І вибрав же! — гукнув Жолтков.— І хлопець, і дівка хоч куди!
— А до чого вони здатні? — запитав один з офіцерів.
— Буцімто ти і не знаєш, на що вони здатні? — зареготав другий. Спільний регот вкрив його слова.
— Хлопець ткач, а дівчина добра гаптувальниця,— одказав я, стримуючи і гнів, і неспокій.
— Мабуть що так,— завважив своїм в’їдливим голосом Шлітер,— з такими білими руками...
Я глянув на Броніславу,— на нещастя, вона поклала свою тонку, білу руку на полу свитки, і ясно було, що це не рука селянки.
— Вона весь час пробувала в покоях, при графині,— пояснив я спокійним тоном, а серце стукало, стукало... я бачив тільки погляд Шлітерів: холодний, пронизливий...
— Може, й при графові,— всміхнувсь він гиденько,— шельмочка не погана,— і Шлітер підійшов ближче до шарабана.
— Правда, правда,— загоготали офіцери,— знаєшся, брат, на товарі!
(Продовження на наступній сторінці)