Так проїхали ми ще хвилин двадцять; Гончаренко крикнув знову — спинили дихання і слухали... здавалось, самі коні наставили вуха... було тихо... І враз здалеку почулася відповідь... тільки напружене жадобою вухо могло так здалеку піймати її. Пугач! Пугач! Та ми не помилились.
Гора зсунулась з плечей!
Тепер вже ми поїхали спокійніше. Через чверть години почули ми знову пугача, але вже зовсім близько; Гончаренко відповів. Провалля ставало ще вужчим і прикрішим.
— Стій! — почули ми враз чийсь-то тихий голос.
Коні стали. Перед нами, мов з землі, виросла висока постать в киреї. З насуненою на очі відлогою. Я не спостеріг його раніше — так зливалася його темна постать з темним тлом лісу.
— Еммануель,— сказав я.
— Голгофа,— відповів незнайомий.
Відлога зсунулася з його голови, і я побачив темне обличчя, орлиний ніс і чорні, мов виведені одним помахом пензля, брови,— це був воротар кляштору.
— А коні ж де? — запитав я, здивовано оглядаючись навколо.
— Тут,— одказав він,— давайте й ваші коні, треба поспішати, вже сутеніє.
Ми скочили з коней і пішли за воротарем. Яр в цьому місці ніби розгалужувався на дві частини, воротар повернув ліворуч, але ціла гора поламаного дерева й гілля заступила нам дорогу.
— Сюди, сюди! — воротар розсунув кілька гілок, і ми увійшли наче в загороду. Тут, в цій загороді, й стояв шарабан, запряжений парою добрих коней. Ніхто б і не подумав, що вони так близько. За загородою урвище було вже не таке дике, просто перед нами була вузенька дорога, що поволі підіймалася вгору.
Воротар прив’язав наші коні до шарабана.
— Тепер,— звернувся він до нас,— прошу сюди.
Ми вийшли знову за загороду і пройшли ще далі проваллям. Воротар спинився.
— Ось стежка,— показав він нам на стежку, що здіймалася вгору.— Ідіть нею, вона вас доведе до річечки, тут недалеко, там перейдете річку, накидано каміння, мілко... А вже по тім боці самі знаєте, де я чекатиму досвіту. Не можна гаяти й хвилини. Якщо увійдете в ліс, крикніть знову пугачем, щоб не збитись з шляху.
Ми пішли... Стежка, що нам показав воротар, була дуже прикра, ми просто дряпались вгору, хапаючись руками за гілки й куші... "Як-то ми вночі зійдемо нею?" — промайнуло в голові.
Нарешті ми вийшли на гору і хвилин за двадцять перед нами заблищала річечка. Перейшли річку по камінню, що нагачено було з одного боку до другого, і, нарешті, по таких тяжких хвилюваннях я стояв знову на тому місці, де був вранці.
Вже зовсім стемніло, і ми могли сміло взятися до роботи. Через кілька хвилин відтулину було вже поширено, що людина могла сміло пролізти в неї.
Я мав спуститися першим. Ми обв’язали вірьовку круг дерева.
Трезор! Весь час він біг за нами, а я, схвильований, заклопотаний, не вважав на нього, але тепер, коли я взявся за вірьовку, щоб спускатися, а він кинувся до мене,— встало важливе питання: що робити з Трезором. Гончаренкові, знати, теж прийшла та сама думка, він осумнів. Що робити? Взяти з собою туди — шалена думка! — він видав би нас. Залишити тут — буде вити, гавкати, розгрібати відтулину лапами,— накличе людей! Залишалося одне — покластися на Трезорів розум.
— Трезор,— мовив я тихо і глянув на нього пильно: — Куш40 тут і чекай, поки ми не вернемося.
Розумний пес, здавалося, зрозумів мої слова, він покірно ліг над діркою, я взявсь за вірьовку і почав спускатися. Хідник був невисокий — і я хутко дістав дна ногами.
— Стоп,— сказав я тихо вгору Гончаренкові,— стою, давай все сюди.
Одно по одному спустив мені він ломи, свічки, терпуги, пляшку, вбрання, а тоді спустився й сам. Трезор жалісно заскиглив, але я ще раз наказав йому лежати тихо, засвітив свічку, і ми рушили. Ліворуч хідник трохи спускався, ми пішли праворуч... обережно, тихо... Свічка тьмяно освітлювала чорні стіни й склепіння. Перед нами й за нами земля роззявила свою чорну пащу. Хто йшов цим хідником останній? Хто ховався тут... Хто рятувався? Чи не завалилася де земля, чи не заплутаємося ми тут в цих хідниках під землею, чи дійдемо до того каменя?.. Чи повернемо його? Тисяча думок, одна, страшніша за другу, напливали й шумували в голові. Іти було страшно: вузький хідник мов збирався задушити нас; склепіння часом спускалося зовсім низько над головою, і тоді мені здавалося, що то край, що далі вже не буде ходу, земля завалить хідник, але ми нахилялись і йшли далі.
Відлеглість від люфти до замку була невелика, але мені здавалось, що тому хідникові немає кінця!
Я глянув на годинника,— було дев’ять годин. "Зорю" вже пробили, змінили вартових, всі сплять, саме пора.
Враз я побачив, що хідник переді мною закінчився... ходу далі не було. Тремтячими руками почав я обмацувати стіни,— земля... земля... земля... І враз рука моя намацала щось тверде — камінь!
Я присвітив свічкою. Так, це був сірий подільський камінь, але рівний, мов дошка. Серце закалатало... я не міг балакати... я мовчки показав на нього Гончаренкові... він був теж схвильований.
Тепер або ніколи...
— А що, як в ту мить, коли ми з цього боку вліземо до льоху, там саме зміна варти?
Від однієї цієї думки мене обсипало морозом, але вагатись було вже пізно. Я підніс свічку до каменя і одрахував три цалі41 з лівого боку. Камінь був рівний, сірий, не знайти було залізної пружини. Що ж надушити? Я почав душити камінь. Жарти, чи шо? — камінь стояв нерухомий. Знов несвітський жах, знов думка, гостра, мов кинджал. Розпач взяв мене. І враз, коли я хтів вже кинути все, я почув, як під моїми пальцями частина каменя — рівна, мов виглянцьована,— пішла всередину.
— Тут, тут,— мало не скрикнув я і з усієї сили надушив камінь, та нічого не виходило, мабуть, пружина заіржавіла від часу і тепер не слухала мене, не піддавалася моєму натискові.
— Ваше високоблагородіє, так што дозвольте мені, може, він мене лучче послухає,— прошепотів Гончаренко.
Я згодився і відступився. Гончаренко натиснув з усієї сили,— раз, два... він аж крякнув. Я чекаю, припинив дихання... Невже ж і він?
— Ідіть! — шепнув тихо Гончаренко, важко відсапуючи, і в ту ж хвилину я почув тихий звук, щось зарипіло — і важкий сірий камінь почав тихо повертатись на своїй осі і став, не пішов далі, але вже відкрилася така відтулина, в яку можна було пролізти.
Чи це ж тут? Рука моя, що тримала ліхтаря, затремтіла... Я присвітив ліхтарем: це був той самий льох!
Вони сиділи в тому самому кутку бліді, сполохані... занімілі. Далі все робилося, мов в сомнамбулічному сні — хутко, чітко, рішуче. Інстинкт предковічний прокинувсь в мені за межами свідомості і керував мною.
Я проліз у відтулину; схопив її за руки, вона ледве стояла на ногах: у відтулину треба було лізти, але з залізом на руках це було дуже трудно зробити, і Гончаренко з того боку підхопив під плечі Броніславу — і ми протягли її; з Стефаном справа була гірше, він був кремезний в плечах, і ми ледве протягли його. Але також протягли. Вони вже були тут, по цей бік в’язниці, врятовані, видерті з пащі смерті. Ні! Ще не видерті.
Перш за все треба було поставити на місце камінь, щоб не догадалися, куди кидатись навздогін. Гончаренко наліг на камінь, камінь і не зрушив з місця. Я приєднавсь до Гончаренка, камінь і не посунувсь. Чи то заіржавіла пружина, чи ми не знали секрета, як поставити його на місце, але ясно було, що немає людської сили зрушити його.
Волосся полізло в мене на голові догори. Та треба було зважуватись швидко.
— Лиши,— шепнув я Гончаренкові,— не зрушимо... хутче розпиляти залізо.
Терпуги були з нами, ми одійшли трохи далі і взялися до наручників, я — Броніславиних, Гончаренко — Стефанових.
Все робилося мов не своїми руками, хутко, легко, вдатливо. Тільки й чулося рипіння терпугів та уривчасте людське дихання. Заліза впали; засуджені випростали руки.
Броніслава стиснула мені руку. Я не побачив в цій темряві виразу її обличчя, тільки вчув тихий шепіт: "Все життя... все життя..." Сердешна! Скільки ще було одміряно їй життя тут, під цією товщею землі!?
Я гаряче стиснув тремтячу руку і скомандував тихо:
— Хвилини не гаяти,— вперед!
Ми рушили: Гончаренко попереду з ліхтарем, за ним Стефан, за Стефаном Броніслава,— я замикав колону. Не можна було бігти, вони ледве йшли. Броніслава похитнулась,— я підтримав її і почув, як вона затремтіла від дотику моєї руки. А в швидкості був наш рятунок!
Я згадав мудру пріорову раду — вино! Витяг з кишені пляшку і подав її Броніславі.
— Пийте і дайте князеві, вино надасть вам сили.
Вони випили: дійсно, вино наддало їм сили; ми пішли швидше. Але йти треба було добрих півверстви,— треба було бігти!
Тим часом Броніслава час од часу спинялася. В цьому вузькому хідникові не можна було ні взяти її на руки, ні підтримувати під руку. Я бачив, що вона ледве йде, і казав їй час од часу:
— Спиніться.
(Продовження на наступній сторінці)